Це — версія матеріалу українською.
Версия на русском — здесь.
— Катерино, почнемо все ж таки з сумного... Як ви приїхали до Латвії?
— Я приїхала з двома дітками — доньці вже 16 років, синові — 8. А приїхала до Латвії після 24 лютого 2022 року. Я пам'ятаю той ранок, була четверта година, ще темно було, і якось бахкає. Невже салют? Але потім зрозуміли, що цей гул по землі йде, і будинки тремтять. Це дуже страшно. Стан якийсь незрозумілий, думаєш: ось зараз усе закінчиться, зараз усе вирішать... Почали всі один одному телефонувати, але мобільний зв'язок, природно, не працював півдня, бо на нього було дуже велике навантаження, важко було до когось додзвонитися. І ще довго сподівалася, що зараз усе скінчиться, але тиждень, другий, — нічого не закінчується.
Може, якби не діти, я залишилася б у Києві... Але там, де я жила, не було бомбосховищ, бо район спальний. Там навіть сирен на той час навіть не встановили.
Можна було спуститися до підвалу нашого будинку, але вони там маленькі, з низькими стелями, вогкість, не пристосовані для таких випадків. Дехто ховався в підземних переходах, але особливо довго з дітьми там не посидиш, бо погода була прохолодна, ось як зараз у Ризі.
Я зрозуміла, що треба з дітьми їхати. На той момент брат у мене якраз відпочивав у Єгипті, він 25 лютого мав повернутися, але літаки усі відмінили. За два тижні я наважуюсь їхати, і він мені зателефонував: «Давай я тобі допоможу, зустріну». І я поїхала... Це важко згадувати.
— Багато хто розповідає, що шлях з України до Європи був важкий, дехто добирався мало не цілий місяць.
— У мене було набагато швидше, але все одно було дуже важко, бо потяг був переповнений. Я дуже боялася загубити дітей, дочка надто перенервувала. Зайти до потяга було проблематично, всі давилися. Ми їхали дев'ять годин стоячи, і у вагоні було так щільно, що неможливо було присісти, навіть на речі. Стояли і вагітні жінки, зомлівали, їх намагалися привести до тями. А нічого зробити не можеш... До туалету сходити — окрема ціла подорож.
У Львові нас зустріли дуже оперативно та сердечно, було дуже зворушливо до глибини... Там уже по всьому місту були волонтери з мобільним зв'язком, приймали, щоб ми могли поїсти та виспатися. Дві доби у Львові — і далі поїхали, до Польщі.
— Чому вибрали саме Латвію?
— Це все пов'язано з моїм братом. Я жила там два дні, коли він зателефонував: «Я лечу до тебе, і вирішуватимемо, що робити далі». Він прилетів, винайняв готель, який важко було знайти, скрізь було зайнято, навіть за гроші. Потім ми поїхали в Зелену Гуру — дуже гарне містечко на окраїні Польщі, але там теж було все зайнято...
Брат має друга в Україні, чий брат живе в Латвії. Ми йому зателефонували, він сказав: «Приїжджайте, бо тут є житло, його багато». Сказав, що до Латвії ще немає такого потоку біженців, можна знайти роботу та якось адаптуватися. Була потім можливість до Німеччини поїхати, але ми вибрали знайомих у Латвії.
Приїхали з братом до Риги, нас зустріли. Винайняли квартиру, роботу спочатку не шукала, бо думала, що через два-три місяці все одно додому повернемося. Та й попрацювати недовго, а потім сказати «до побачення» — негарно, я вважаю. Брат побув тут до кінця літа й повернувся до України. Він працює там, як і інший мій брат.
— Ким ви працюєте у Латвії?
— Флористом. Це моя перша та основна професія, і вона мене завжди рятувала.
Я закінчила ліцей з фітодизайну і цим завжди заробляла — на святкових заходах, весіллях. Ніколи не думала, що така затребувана професія — маю багато знайомих дівчат, які зараз у різних країнах заробляють цим.
— Розкажіть про вашу виставку у Балтійській Міжнародній академії.
— Це, виходить, вже друга моя персональна виставка тут. Усе завдяки фейсбуку, де є, наприклад, спільнота «Українці в Латвії» — ми там спілкуємося, ділимося інформацією. І там з'явилася інформація, що запрошують до участі митців у заході у «Кварталі вулиці Таллінас» у Ризі. Зателефонувала, запитала... У мене на той момент ще нових картин тут не було, то я олівцем і аквареллю почала писати роботи. І через кордон привезли ще мої роботи. Одну звідси навіть у Данію продала у результаті. Дякую Кірі, організатору виставок, а також піаністу та композитору з Латвії Лео Лобреву, з яким ми організували ту подію — чудовий цікавий хлопець.
Нинішня виставка називається «Радість серця». Така назва, незважаючи ні на що, бо яскрава. Що б там не було, серцю має бути тепло.
Я розумію, що дуже багато всього трапляється, відбувається, багато що засмучує до глибини душі, але все одно людина повинна зберігати сердечність. Інакше все це дуже сильно огрубляє людину, озлоблює.
Сімнадцять акрилових робіт плюс акварелі. На фольклорні, народні теми. Позитивні та яскраві. У кожну картину я вкладала свій сенс, почуття. Дітям дуже подобається, але мені подобається, як і дорослі реагують на мої картини. Виставку відкрито до 15 січня — приходьте!
— Незважаючи на хороший момент із виставкою, важко з двома дітьми одній в незнайомій країні?
— Важкувато. Тому що треба життя наново починати, все залишити. А в Україні залишилися рідні і що буде далі — не знаєш. Одна справа, якби приїхала сюди у мирний час, інша — зараз, коли звідусіль відчувається тиск. Це важко пояснити одним словом.
Рідні в Україні не знають, як надовго все це затягнеться. Хоча зараз уже там захищають небо, набагато краще, ніж у перші дні, звісно. Але люди продовжують жити, і Київ живе, працюють.
Треба жити далі — це психологія. А моя дочка вступила тут вчитися на ветеринара, півроку вчить латиську, здала на категорію А1.
— Чи є надія або впевненість, що Україна переможе?
— Звісно! Інакше це було б як величезна зрада. І так думають дуже багато моїх знайомих українців по всьому світу. Немає шляху назад, тому ми просто зобов'язані перемогти.
