● Це — авторська версія тексту українською.
Авторскую русскую версию текста можно прочитать тут.
Tulkojums latviski pieejams šeit.
«Хочу додому — каже Ірина, — я дуже втомилася. Працюю по 12 годин у пекарні, три дні поспіль, два дні вихідні, потім ще три дні. Весь час на ногах. А в Україні залишилася домівка, господарство. Якщо не повернуся до липня на окуповані території та не прийму російське громадянство, у мене відберуть дім, який збудував батько». Я мовчу, які тут даси поради? Ірина продовжує: «Але не повернуся, донька не хоче. І не зможе там жити».
Я згадую іншу розмову — рік тому із Сергієм, пенсіонером з Одеси. Ми разом відвідували курси латиської мови, що були організовані Droša māja. Він — колишній будівельник, приїхав до Латвії на початку березня 2022 разом із дружиною. Жили у латишів, які прихистили їх у своєму будинку. В Одесі у нього залишилося дві квартири, одну з них він здавав. Все життя збирав на старість. Він мені каже: «Розумієш, мене позбавили спокійної старості. Я готувався до неї. У мене хвора дружина, їй необхідне лікування та догляд. А ці сволоти усі зруйнували». Півроку тому він повернувся до Одеси.
За європейською статистикою 75% українських біженців — це жінки з дітьми та пенсіонери. Понад 40 тисяч опинилися у Латвії. Потрібно додати до них ще кілька тисяч українців, які переїхали сюди після 2014 року. Цифра порівняно з Польщею, Німеччиною та Чехією, звичайно, невелика. У тій самій сусідній Литві — вдвічі більше. Але
справа не в цифрах: за кожною — окрема людська доля та своя, лише своя історія.
Спочатку, після березня-квітня 2022 року, коли пішла перша і найбільша хвиля біженців, головною була проблема виживання і хоч якогось облаштування в новій країні. Наразі ситуація змінилася. Завдяки латвійській владі, гостинним громадянам Латвії, програмам підтримки, українці перші труднощі у переважній більшості подолали. Діти пішли до шкіл та садків, багато дорослих влаштувалися на роботу, сім'ї хоч якось налагодили побут.
Видихнувши, озирнувшись довкола, більшість із нас запитала: «А що далі?».
Я помітив цю зміну вже минулого року, влітку та восени, коли ми з колегами з Риги почали проводити латвійсько-український клуб спілкування «Бути разом — залишатися собою». В організаційному та моральному плані нам дуже допоміг фонд DOTS, надавши безкоштовне приміщення, свої контакти та зв'язки. На зустріч із українцями приходили представники громадських організацій, міністерств Латвії, депутати Ризької думи. Ми багато говорили про інтеграцію, підтримку, взаємодію. Таке спілкування, іноді навіть дуже емоційне, допомогло багатьом зрозуміти та прийняти — ти у Латвії надовго. І, виходячи з цього, будувати життя далі.
З цього моменту починається найскладніше для кожного з нас особисто — хоча воно детально та давно відображено у багатьох книгах та дослідженнях з еміграції. Але одна справа — читати чи дивитися фільм, співпереживати його героям, а інша — самому опинитися у обставинах, коли все треба починати з нуля та розуміти, що ти, можливо, зовсім не герой. Що твоя еміграція ніяк не добровільна, у пошуках, так би мовити, кращої долі, а вимушена кривавими амбіціями сусідньої країни. І
ти повторюєш класичний шлях емігрантів, ось прямо зараз і тут, з усіма розчаруваннями, падіннями, нападами відчаю та маленькими перемогами.
Людмила розповідає: «Я двадцять років працювала у мерії великого українського міста. Зробила кар'єру до начальника фінансового управління. Коли почалася війна, із сином та донькою поїхала до Латвії. Чоловік залишився, він мав бізнес і нам спершу допомагав. Потім усе розбомбили. І ми з дочкою пішли на роботу». Зараз вона — адміністратор в одній ризькій компанії, і особливо на перших порах ніяк не могла вгамувати в собі колишнього начальника. Через це вона має постійний внутрішній дискомфорт. На роботі вона не дає виходити емоціям назовні, але поза нею Людмила безперервно веде внутрішню боротьбу з комплексом падіння соціального статусу. Син — підліток, не зміг навчатися у латиській школі, займається онлайн в українській, хоче повернутися. Дочка ж познайомилася з молодим чоловіком з Риги і цілком природно вписалася в тутешнє життя.
Марія, лікар. Підтвердила диплом у Латвії, працює у поліклініці. Теж є донька. Без чоловіка, з Харкова. Розмірковує: «З кожним днем дедалі менше шансів, що ми повернемось. Дуже сумую за Харковом, але повертатися мені вже нікуди і нема до кого — ні квартири, ні друзів, ні рідних. Вчу мову, звикаю до нових вимог та регламентів по роботі. Можливо, колись відкрию власний кабінет.
Заради доньки треба залишатися».
Соціологічні опитування в Європейському Союзі в залежності від країни перебування показують: 30-40% українців безсумнівно вирішили залишитись. Напевно, на запитання: «залишитися назавжди, чи, може, рано чи пізно повернутися до України?» багато українців у Латвії собі теж дали відповідь.
Чи остаточну? Кожен новий день війни вносить корективи. Які — час покаже.
