- Це — авторська версія тексту українською.
Русский оригинал можно прочитать здесь.
Вiра декілька років присвятила вивченню теми Голокосту та зйомкам проекту про його трагічну спадщину. Саме сьогодні треба говорити про це, щоб зерна антисемітизму чи будь-якого іншого прояву нацизму не дали паростків у майбутньому, вважає вона. Історія повинна вчити нас гуманізму і в майбутньому людському суспільстві не повинно бути місця для нацизму та війн. Саме тому вона присвячує себе роботі над цією важкою темою, особливо складною для неї, адже Віра — інвалід з дитинства. Технічна реалізація проекту для неї — фізично надважке завдання.
Друга тема для фотопроектів, над якою Віра працює вже більше 6 років — соціальна трагедія війни в Україні, країни, з якою Віру пов'язує щира любов, сімейне коріння та глибоке переживання трагедії, що там відбувається. Віра була адміністратором мого другого фотопроекту про трагедію війни на Донбасі, здійсненим в 2017 році за підтримки Посольства України в Латвії. На відкритті виставки в Національній бібліотеці в Ризі вона ледь стримувала сльози.
Для псевдоніму — Мейра Гетьман — вона взяла прізвище батька. Пращури Віри зі сторони батька після царських єврейських погромів перебрались з Глухівського району Чернігівської губернії на Алтай, побудували синагогу в глухому сибірському селі та заснували громаду. Материнська ж лінія веде до старшого брата радянського генерала Ватутіна Афанасія Федоровича — розкулаченого в 1933 році. Дідуся Віри виховала старша сестра, а батьків він більше ніколи не побачив. Загинув прадід Віри під час Другої Світової війни на фронті, в Латвії.
Віра часто бувала в Україні, довго жила в Києві, мріяла переїхати з Москви в це прекрасне місто назовсім, багато знімала там та в інших містах, за допомогою архівів відновлювала історію своєї родини. На жаль, багато не встигла зробити, до 24 лютого, коли все змынилось.
«В той день, 24 лютого, в мені відбувся свій Бабин Яр. Я дуже добре пам'ятаю — все всередині обірвалося…
Я писала та телефонувала друзям в Україні, дізнатися, чи живі вони», — пригадує Віра.
Події 24 лютого стали шоком для більшості з нас. І Віра, незважаючи на передчуття біди, тривожні думки про найгірший сценарій відганяла — хоча й попереджала всіх друзів про необхідні запобіжні заходи, вмовляла «про всяк випадок» поїхати в найбільш безпечні райони. Але до такої жорстокої та безжальної війни морально готова вона не була.
«Перший місяць війни був місяцем вигорання… Я знаходилась на відстані, і серце рвалося від болю через те, що відбувалося в Україні.
Емпатія — важке почуття, воно випалює серце.
Як фотограф спадщини Голокосту, я знаю це особисто», — розповідає вона.
Віра не тільки була на зв'язку зі своїми друзями, часто допомагаючи організувати евакуацію. Вона відкрито писала про свої думки на Facebook, виступаючи проти варварської війни.
«У сучасній Росії страх стає невидимим супутником», — зізнається Віра.
У березні українські друзі почали її попереджати: «Ти потрібна нам живою!» Адже 13 березня вийшов закон про дискредитацію ЗС РФ, і Вірі, як і всім росіянам, загрожувала небезпека за висловлення громадянської позиції в соціальних мережах. Тим не менш, вона продовжувала підтримувати українських друзів інформаційно та морально, допомагала організовувати евакуацію з небезпечних районів. У той час величезна кількість українців займалася волонтерською діяльністю, їм допомагали друзі з інших країн.
Особливий слід в душі Віри залишив день, коли в результаті атаки з повітря постраждала Київська телевежа, розташована недалеко від Бабиного Яру:
«Історія повторюється. Людство нічому не навчилося. Знову та ж сама жорстокість, знову геноцид!»
Переїзд із Москви Віра планувала вже кілька років, але тепер вона просто не могла залишатись в цьому місті.
Вона хотіла жити у вільній країні, де могла б займатися культурною діяльністю, соціальними та миротворчими проектами, у тому числі присвяченими миру в Україні: «Тепер багато що хочеться зняти, щоб показати світові, що зробили з Україною. Серце плаче».
У Віри, незважаючи на її важку інвалідність, багато планів зйомок, вона мріє зробити виставку в Києві. Тепер, після переїзду, це, сподівається вона, стане можливим.
«Ось мене спитали : як я почала бути опозиціонером? Якось і не починала. З початку століття мене багато що жахало в політичній системі Росії. Тоді я ще не знала фактів, але
якесь внутрішнє чуття підказувало мені, що можливий страшний сценарій... Було якесь огидне почуття до всього цього шабашу та відчуття, що нам усім це ще відгукнеться».
Що може бути страшніше за війну, коли гинуть багато тисяч мирних мешканців? Війна, що підриває не тільки економіку та звичний лад життя країн та народів, але й, що найтрагічніше, моральні принципи суспільства, віру в гуманізм та добро? Страшнішої трагедії неможливо уявити.
Псля початку війни на Донбасі вона зайнялась, як адміністратор та організатор, фотопроектом «Україна. Війна та Мир». Ця робота ще більше зблизили Віру з Україною.
«Відкриття було на День Незалежності України. Тоді мене вразило, як українці співали свій гімн, настільки це було від серця, я дивилася і думала: ось так треба любити свою країну!» — ділиться спогадами Віра.
Починаючи з того самого літа 2017 року Віра об'їхала практично всі історичні місця в Балтії, пов'язані з Голокостом. Такі місця є й у Ризі.
Віру завжди дуже засмучувало, що покоління сучасників забувають про трагедії минулого і не виносять з них уроків: «Коли я стикнулась з тим, що багато підлітків та молодих людей не знають про Голокост та думають, що це “єврейське національне свято”, я й придумала свій проект».
Одразу, звісно, у Віри не було чіткої концепції, тільки ідея — як підступитися, як знімати, яка буде подача матеріалу. В Бікернієкському лісі, її сприйняття перевернулося: «Зйомки в таких місцях, літературно кажучи, оголюють душу людини, ніхто не залишається байдужим».
Потім Віра знімала в Бабиному Яру в Києві. Було дуже важко: «Видно,
до Бабиного Яру треба дорости емоційно.
Спроба пера, об'єктиву, мені не принесли задоволення відзнятим, хоча ті, хто дивився фотографії — євреї, українці, латиші — знаходили, що знімки емоційно “чіпляють”. Я ж вважаю, що за 5 років так і не зняла того, що дозволило б мені сказати — “Усе. Можна зупинитися. В даному проекті я вже все сказала”».
Були й численні зйомки в Латвії, наприклад, в Саласпілсі, на території гетто в Московському форштадті, в інших місцях. (У Віри особлива любов до Латвії: «Мене тягне повернутися й знімати, знімати… Це зізнання у коханні, бо в мене є проект Mana Latvia»).
На думку Віри, тема Голокосту повинна звучати зараз як ніколи голосно. Неприпустимо в сучасному суспільстві і далі залишати місце для расової та національної дискримінації, для варварських загарбницьких війн та насилля. «Ми живемо, щоб пам'ятати, ми живемо, щоб не допустити повторення помилок минулого».
Неможливо заперечувати свідоцтва масового геноциду та території України під час нинішньої варварської війни. Величезна кількість їх задокументована, в цьому й полягає моральний та громадянський обов'язок фотографа та фоторепортера. Зараз, коли Віра покинула Росію, вона також сподівається стати одним із фотодокументалістів, що показують правду усьому світові.
«Ми, фотографи, повинні зберегти пам'ять, щоб трагедії більше не повторились»,
— каже Віра.
Поїхавши з Росії, Віра знов знайшла свободу. Обстановка в Росії в останні місяці, з масовим придушенням прав та свобод, з жорстокою пропагандою, її глибоко шокує. Але більш за все шокує те, що недостатньо багато людей виступають на акціях протесту: «Тікають тисячі чоловіків, — замість того, щоб вийти на площі міст, та сказати своє “Ні!” війні. У них є вибір — не йти на поводу в такої влади. Але
вони не вміють казати “ні”, не вміють захистити своє життя та свободу».
Саме з придушення свободи слова та інших демократичних принципів здорового сучасного суспільства й починається зло: «Жителі Німеччини теж мовчали, коли будували концтабори, а потім говорити, що не знали про жахи режиму. Але
мовчазна згода говорить більше, ніж слова.
Так і зараз — народ переважно мовчазно потурає владі».
Вона з нетерпінням чекає припинення війни та підтримує зв'язок з українськими друзями, частина з яких тепер розкидана світом, і, звісно, переживає за тих, хто все ще знаходиться у місцях бойових дій:
«Зараз я пригадую довоєнний Київ. Кущі троянд біля посольства Польщі, сяючий в сонячних променях Дніпро. Безтурботні зйомки краси української природи. Тоді не було бомбардувань, не гинули жінки, діти та старі люди, не вбивали колег-фотожурналістів. Дивлюся на фотографії Києва до війни. Серце рветься».
Сьогодні разом з українськими фотографами вона зайнята підготовкою виставки «Геноцид: вчора, сьогодні, завтра», планує знімати, як документаліст, наслідки війни в Україні. Віра також хоче продовжувати знімати в різних країнах Європи місця, що зберігають пам'ять про Голокост. Саме культура та мистецтво в цілому , і чесна та правдива фотожурналістика зокрема, можуть стати, на її думку, тим самим фактором, що об'єднує людей різних народів та держав на позиціях добра та гуманізму. Заради цього й варто жити.
