Портрет на тлі війни. Наум Аронович, учитель російської мови в київській школі

Реакцією на агресію РФ стала відмова значної частини населення України від використання російської мови у соціальній сфері — хоча вона продовжує залишатися мовою повсякденного спілкування помітної частини громадян країни Своїм баченням старих та нових проблем і ставлення до російської культури та мови в Україні до війни й зараз з Rus.LSM.lv поділився Наум Аронович Резніченко, викладач російської мови та світової літератури у київській школі, філолог, літературознавець, автор статей з історії російської літератури та методики її викладання, а також кількох книг, присвячених відомим діячам літератури.

  • Це — авторська версія тексту українською.
    Русский оригинал можно прочитать здесь.

З початку повномасштабної війни змінилася мова викладання в школах України: «Усі школи стали українськими, з українською мовою викладання. Але російська залишилася мовою повсякденного спілкування. Книги цією мовою є і в невеликих магазинах, і на книжковому ринку, таких явних репресій не відчувається. Прикро просто, що діти позбавлені можливості читати великих російських поетів та письменників, але я в міру сил намагаюся все-таки давати їм це на уроках позакласного читання. Школи стали українськими з 2022 року. Виключені, крім письменників, пов'язаних з Україною, всі російські автори з програм із зарубіжної літератури. Залишилися — Гоголь, звичайно; у Булгакова “Собаче серце” дозволене, включили Ільфа та Петрова — за бажанням вчителя, “Бабин Яр” Анатолія Кузнєцова і ще декілька імен. Усе одно, “культуру вбити не можна, вона є лише мислима лінія, та що звучить, вона є ритм... ” — говорив О.Блок. Це речі духовного порядку... Як у свій час забороняли українську мову, у царській Росії — Валуєвський указ 1863 року — він, звичайно ж, діяв, але все одно, видатні українські поети — Леся Українка, Іван Франко, і прозаїки теж — вони все одно писали, і рано чи пізно пробивалися до читача.

Я думаю, що це все припиниться із закінченням війни. Як у Бродського: “Маятник хитнувшись вліво, хитнувся вправо...” Психологічно це зрозуміло, так що, у мене, звичайно, немає ніякої злоби.

Взагалі, я люблю українську мову і вільно нею спілкуюсь. Але російська — моя рідна мова...»

Тему нібито існуючої в Україні нетерпимості до російської мови російське телебачення розкручує вже давно. Наум Аронович повністю не згоден: «Принаймні, у Києві нетерпимість повністю відсутня, більшість говорить російською мовою. Ніякої ненависті до російськомовних не було і немає. Є штучно створена ситуація, викликана війною. Я думаю, ми це повинні пережити. Як казав Блок, “якщо людство взагалі буде збережене”...»

Безпосередньо перед війною у Києві було 7 шкіл з викладанням російською: «Уявляєте, на велике місто? Я думаю, надзвичайно маленький процент був. Ця тенденція давно заявила про себе, просто вона набирала оберти...»

Нинішнє ж обмеження російської мови у школах, на його думку, «ще й спекуляція. Мова ні у чому не винна. Ті, хто наступають та намагаються вигнати мову та культуру, ставлять себе у смішне становище перед Творцем. Навіть якщо притримуватися біблейської версії, про Вавилонське стовпотворіння, Бог дав різні мови різним народам... Це, звісно, не наукова версія... Це все дуже серйозно. Нічого хорошого у цьому аспекті на державу не чекає. Точно так само, як і втручання у релігію. Це все потім вийде нам боком...»

Наум Аронович — корінний киянин і все життя пропрацював тут вчителем російської мови, а також світової літератури. Він вважає, що культурний обмін природній та корисний для розвитку культури кожної країни, у тому числі й України: «Російська та українська культура завжди супроводжували одна одну, вони взаємно впливали. Якщо говорити про місто, у якому я народився та живу, це місто чотирьох культур — української, російської, польскої та єврейської. Тому Київ і дав такі повноцінні паростки. Багато видатних імен....

Київ — місто-донор, така його доля. Але це стало можливим, тому що це було місто- перехрестя культур. Із Києва завжди їхали. Є такі міста, у яких народжуються таланти, але вони в них не затримуються... Така доля Києва...»

Обмеження в сфері культури збіднюють її розвиток, особливо сьогодні, у не найкращий період для розвитку світової культури, вважає Наум Аронович: «Це складне філософське питання — чому культура сьогодні переживає кризу. Світова культура у цілому. Глобалізація, стандартизація життя. У всіх все однакове. Це губить індивідуальність...»

Глибоко болісною темою для Наума Ароновича, як, напевно, для кожного літературознавця, є репресії діячів культури: «Розстріляне відродження — у 1937 році сталінський режим знищив більше 1000 представників української культури... Тому й дивуєшся. Знаючи, як постраждала українська культура, наша влада наступає на ті ж самі граблі. Це ж чистий “совок”...» 

На його думку, обмеження по выдношенню до російської мови у сфері освіти — тимчасове явище: «Це залежить від результату війни. Але й від політичної кон'юнктури. Процес, звичайно, зворотній. Це ж не сьогодні почалось, і, звичайно, це психологічна реакція на війну. Росія нічого доброго Україні не приносить, знищуються інфраструктура, летять бомби на мирні об'єкти. Яка тут може бути реакція!? Але я завжди відокремлював державу від культури. Є російська воєнщина. А є велика російська культура.

Будемо відокремлювати державу від культури як такої. У будь-якій країні, незалежно від того, Росія це чи Україна, чи Америка...

“Будемо відокремлювати агнців від козлищ”. Це фраза з Біблії, з Нового Заповіту».

Як відчуває себе вчитель російської мови в Україні сьогодні? «Я працюю в українській школі. Взагалі, я повинен сказати, в українському характері нема «п'яти що тисне» — яка є в імперському російському характері. Українці м'якші. Тому, багато на що закривали очі, — говорить Наум Аронович. — Але коли почалася війна… Це зрозуміло, я це прийняв, і я ні на кого не ображаюся. Я люблю українську мову, вільно розмовляю нею. Українська культура — самобутня, видатна, там багато чудових імен. Жодного насильства над собою я не відчуваю. Просто шкода, що ми з дітьми не можемо читати книги справжніх російських письменників. Той самий Лермонтов, наприклад...»

На думку Наума Ароновича, у програмі світової літератури варто залишити твори великих російських письменників, як важливі фрагменти багатогранної мозаїки світової культури, як необхідний елемент освіти школярів, їх культурного розвитку: «Я б залишив, власне кажучи, все, що було. І казки Пушкіна, і роман “Євгеній Онєгін”.

Пушкін також був опозиціонером, зазнав гонінь від влади, був у засланні. Він дивом не вийшов на Сенатську площу, там був збіг обставин... Про Лермонтова я взагалі не говорю: “Прощавай, немита Росія, країна рабів, країна господ... ” І так далі.

Просто там — видатні зразки мистецтва слова. І той же “Герой нашого часу” Лермонтова, і “Мцирі”. Я не кажу вже про поезію... Я б залишив і Тютчева, і Фета...

Я не розумію, у чому винний Лев Миколайович Толстой... Якого давно вже, до речі, виключили, ще до війни.

Тому що, напевно, дуже об’ємний твір — “Війна та Мир”. Толстого, який був взагалі пацифістом, противником воєн... І як він ставився до кавказців, проти яких воювала Росія...

Я не розумію, чому виключили Чехова, який просто був закоханий в Україну, завжди хотів піти у козаки, у козаччину. І любив Україну, і мову знав. Це все перекоси. І Паустовський, що написав про Київ чудову книгу “Повість про життя”, першу частину. Він же тут провів дитинство, отроцтво і юність. Це все дуже болісно, як різати по живому. Я б усе це залишив. Не виключаючи видатних зарубіжних авторів. Взагалі, в Україні давно вже дійшли до думки, що треба викладати світову літературу в усьому її спектрі, у всіх її найкращих зразках. У цьому плані Україна випереджала Росію, всі найскладніші, найцікавіші автори давно були представлені».

Сучасна освіта стикається і з іншими проблемами, говорить Наум Аронович: «Інша справа, що діти взагалі зараз погано читають. Доля курсу світової літератури — бути складовою частиною “Історії культури”, і бути предметом за вибором. Це у перспективі... Але подивимося,

зараз нам головне — вижити.

Набагато легше отримувати готову їжу для розуму. А читання — це інтелектуальний процес. Читання вірша це як молитва. Зараз зручніше стало жити. У всіх є розумні гаджети... А книга... У нас наступного тижня буде день виразного читання, і діти розповідатимуть про свої улюблені книги і читати виразно фрагменти...»

До тих змін у суспільстві, які доводиться спостерігати, Наум Аронович ставиться філософськи: «Я думаю, все повертається на круги своя, так влаштована історія.

Наївним Просвітникам здавалося, що історія розвивається по висхідній, тоді ж, у XVIII столітті, виникла ідея історичного прогресу. На мій погляд, ніякого прогресу немає. Людина не стала гіршою, але і кращою вона теж не стала... А часи не обирають...»

Історична роль близького сусіда — Росії — у житті українського народу і у становленні як української держави, так і культури, сповнена суперечливих сторінок, на думку Наума Ароновича: «У ХХ столітті Україна програла, так би мовити, “визвольні змагання”. Я маю на увазі українську революцію 1918-20 років. У цьому плані Росія зіграла, звісно, негативну роль, але, з іншого боку, точно таку ж негативну роль зіграла й Польща. Ні більшовицька Росія, ні Польща Пілcудського не хотіли, щоб Україна стала незалежною державою. Тому одна частина ввійшла у склад Польщі, а Росія більшовизувала Україну по-своєму. А при розпаді Радянського Союзу Росія поводилася дуже спокійно, гідно, був підписаний Будапештський меморандум, що гарантував територіальну цілісність України. Але у XXI столітті трапилося те, що трапилося...»

Причини повномасштабної війни мають глибоке коріння, на думку Наума Ароновича: «Українська влада не пройшла по тонкій лінії між Росією та Європою. Найкраще, що прийняла б Україна, це — позаблоковий статус. Якби вона притримувалася цього курсу, підтримуючи добрі стосунки між Росією та Заходом, то була б на сьогодні дуже процвітаючою країною. Сюди багато було вкладено. При усьому тому, що більшовицька влада знищила еліту українського народу, культурну еліту, це правда, я не кажу вже про Голодомор, скільки жертв було... Усе було дуже суперечливо.

Росія також неправильно поводилася. Росія завжди страждала на зверхність та хамство. Це відчували всі, хто приїздив до Москви. Тому те, що Україна відвернулася від Росії — це все заслужено. Те, що почалося потім, це трагедія. Наступає момент, коли вже ніхто нічого не може вдіяти.

Війна як епідемія, раптово виникає і раптово припиняється. Ми не знаємо тепер, коли скінчиться цей жах. Дуже шкода людей...»

Для творчої людини та пацифіста дуже болісним моментом завжди є і буде — підтримка простими росіянами війни в Україні. Ми розуміємо, що, вірогідніше за все, статистика РФ, в основному, сфабрикована так, як це вигідно державній машині, але заперечувати, що частина громадян підтримує війну, не можна:

«Ви знаєте, як там промиті мізки? Основна маса будь-якого народу думає те, що втлумачує їм пропаганда. Людей, критично мислячих, дуже мало.

Росія — це країна, яка пережила багатовікове рабство. А з іншого боку, це унікальна країна, яка створила таку культуру...

Але взагалі, там основна маса — вона вірить тому, що говорять. При чому це стосується і людей з вищою освітою. Я не знаю, чи намальовані ті 80 відсотків, чи ні... Була сцена — привезли загиблого солдата російського, його мати говорила, що пишається, що її син склав голову за батьківщину. Ось так там налаштовані люди. Саме їх батьківщина напала, але в них — перевернуте уявлення. Це все дуже важко. Це як хвороба».

Причини цього, на думку Наума Ароновича, криються в менталітеті й у структурі російського суспільства, що історично склалася: «У Росії немає громадянського суспільства. Там немає спільнот, які є у Західній Європі. Країна велика, але люди живуть, загалом, розрізнено. Величезні території, яких Росії чомусь замало, треба, розумієте, приєднати ще й наші землі... Але вони не згруповані і не активні. Не знаю,

просто така ментальність, треба, щоб був на чолі цар, ця вертикаль горезвісна. Вони — інші...

Московське царство виникало в умовах протистояння Золотій Орді. І багато звичок Золотої Орди, татарських ханів, вони використали. Це колосальна неповага до людини...

Ця країна може зберігатись при жорсткій вертикалі влади. Як тільки вона ослабне, країна розвалиться…»

Одна з причин формування несвідомого, політично пасивного суспільства — низька якість освіти. Хто, як не вчитель, розуміє, що виховання, моральні принципи, навички критичного мислення, свобода думки — формуються у тому числі у школі, і в цьому її основне завдання. Наум Аронович розмірковує про шкільну освіту в РФ:

«Усе залежить від людини. Від особистості вчителя. Є мислячий вчитель, з гумором. Але більшість викладачів не такі. Я думаю, нічого не змінилося, в Росії, зокрема. Щодо сьогоднішньої системи викладання в Росії, все залежить від конкретної людини, але пропагандистський дискурс, він дуже сильний.

Тих, хто говорить по-іншому, звільняють з роботи. Наприклад, мій друг, талановита людина, професор. Видатний вчитель. Він все прекрасно розуміє, що відбувається. Просто сказати не може — спробу, скажи... Я не називатиму його імені...

Ми підтримуємо контакти. У мене багато друзів в Росії. Дружу з Мариною Арсеніївною Тарковською, донькою Арсенія Олександровича Тарковського, я написав про нього дві книги, він, до речі, уродженець України, він ніжно любив Україну. Думаю, він жахнувся б, якби дожив до цього часу. Так само, як і мій батько... Який ніжно любив Київ, хоча останні 7 років жив у Москві… Усе це дуже боляче — головний лейтмотив мого інтерв'ю...

Мій батько пройшов усю Другу світову війну. У нього німці вбили всю сім'ю. Мене назвали на честь розстріляного діда, а мою сестру — на честь бабусі... На жаль, батько ніколи не розповідав про це... І про війну мало говорив. Коли я розпитував, він відповідав “Не базікай... ” Переживань було багато, просто він був людиною дуже стриманою. Сумував за Києвом... Наша родина, яку розстріляли — це були мирні люди, євреї, вже дуже старі та бідні люди.

У місті Тараща Київської області

є така братерська могила, Холодний Яр, там розстріляли більш ніж 350 мирних мешканців, євреїв, і ще 150 полонених червоноармійців... Там лежать мої близькі... Холодний Яр... У Таращі, під Києвом...

А в Бабин Яр пішла старша сестра мого батька… Так що він залишився зовсім один...»

Початок повномасштабної війни застав Наума Ароновича у Києві. Як і завжди, він повністю був занурений у роботу: «Наскільки багато було роботи, ми почали працювати онлайн. У Києві були перебої з продуктами та з ліками. Треба віддати належне нашій владі, зокрема, меру Кличко, які налагодили забезпечення міста. Звісно, ми дивилися новини. Але

була інтенсивна робота. Це порятунок. І діти рятують. Сама аудиторія дитяча. Так що ми були у Києві.

Ми нікуди не виїжджали. Вирішили — де судилося, там судилося... Біля нас, недалеко від нашої станції метро, була спалена російська техніка. Доносились вибухи. А

31 грудня 2022 року, у кварталі від нас впала російська ракета. Це вперше, коли ракета прилетіла так близько від нашого будинку. Ви знаєте, я не встиг злякатися. Вони ж тупо б'ють по житлових кварталах також. Але я не встигаю лякатися...»

Школи Києва працюють в офлайн режимі, обов'язкова умова — наявність у будівлі бомбосховища. Туди й спускаються вчителі та діти під час повітряної тривоги: «До тривог ми вже звикли. Закінчується тривога — діти виходять, і ми продовжуємо займатися. Як може впливати війна на живу людину, на дитину? Нічого хорошого.

Діти, вони не розуміють багато чого. Але діти живуть своїм життям, дитячим життям, навчаються, читають або не читають, все як зазвичай...»

 

              

Заметили ошибку? Сообщите нам о ней!

Пожалуйста, выделите в тексте соответствующий фрагмент и нажмите Ctrl+Enter.

Пожалуйста, выделите в тексте соответствующий фрагмент и нажмите Сообщить об ошибке.

По теме

Еще видео

Еще

Самое важное

Еще