● Це — авторська версія тексту українською.
Русский оригинал можно прочитать здесь.
Раніше на Rus.LSM.lv
Відкривши Facebook 20 червня, перше, що я побачила, — публікацію Насті.
«Льоші більше немає...»
Застигаю, не можу повірити, все здається помилкою (адже на війні бувають помилки, правда?), пишу спільним друзям (Невже правда? Скажіть, що ні…) Неможливо повірити. Свідомість чіпляється за «А може, переплутали?»
Така добра, весела, повна життя людина не може загинути. Не може.
У нього любляча сім'я, яка його потребує. У нього плани на життя, мрії, серце, повне доброти до світу.
Це надзвичайно несправедливо, чорт забирай!
Але ні, не помилка… Насправді на війні гинуть і добрі, і чесні, і люблячі і повні життя люди. Гинуть солдати зі зброєю в руках, гинуть мирні жителі, які сплять у своїх будинках. Війна забирає будь-кого. Забирає всіх.
Льоша завжди посміхався. І у житті, і на фотографіях. Завжди дарував близьким та друзям тепло та любов. Таке відчуття, що людину зсередини переповнювало сонячне світло.
Я пам'ятаю весілля Льоші та Насті, з каретою, білими кіньми, костюмами гардемаринів. Гарне, незвичайне весілля, а головне, щире. Я бачила багато весіль, і відразу розуміла, відчувала: сім'я Льоші та Насті — це буде міцна родина. Тому що у них щирі почуття та дбайливе одне до одного ставлення. Ці дві людини все попереднє життя шукали, чекали одна на одну. І тепер точно завжди захистять, обережуть, подбають. Так і вийшло.
Я пам'ятаю, як вони веселилися і бігали музеєм Пирогово у Києві, між старовинними млинами, Настя щиро сміялася. Вони мріяли про дітей. Незабаром у них з'явилася мила донечка, а за кілька років — чудовий усміхнений синочок. Вони підтримували одне одного, були, а не просто здавалися, справжньою, міцною родиною. Не всі люди дійсно здатні створювати хороші родини , бути опорою та підтримкою в усьому.
За місяця півтора до початку повномасштабної війни Настя дізналася про онкологічний діагноз, і ми, її друзі, дуже за неї переживали. Звісно, це величезне випробування для людини та біль. Але ми, друзі, були впевнені в одному: Льоша підтримає її в усьому, попіклується, допоможе їй пройти цей етап життя. Він її кохає, і вона неодмінно скоро одужає.
Коли почалася війна, Настя саме проходила перший курс хіміотерапії. Переносила дуже важко. За день до війни хвилювання та дивне передчуття Насті змусило їх мчати з Києва, де вона проходила лікування, до Харкова, де чекали їх маленькі діти. Вони приїхали ввечері 23 лютого, а вранці 24-го вже тікали з Харкова. Місто нещадно обстрілювали. Вони ледве встигли евакуюватися.
Вони розлучилися на кордоні, Льошу не пустили супроводжувати дружину. Я вважаю — неправильно, несправедливо, і, мабуть, навіть незаконно. Ті чиновники, що не випустили чоловіка супроводжувати дружину у важкому стані, з двома маленькими дітьми, вчинили не по-людськи.
Для Насті розставання з Льошою, несподіване, було шоком. Дякувати Богу, у Німеччині з'явилися нові друзі, добрі чуйні люди, які допомогли їй пройти всі етапи лікування. Настя одужувала, незважаючи на весь шок і переживання від війни.
А Льоша прийняв за свій обов'язок захищати країну. Напевно, це був нелегкий вибір: він розумів, як потрібен родині.
Свій шлях на війні він пройшов справжнім героєм. Напевно, як багато енергійних та люблячих людей, був упевнений, що з ним нічого поганого не може трапитися. Льоша був сміливою та самовідданою людиною, він вірив у добро та справедливість і вважав своїм обов'язком зупинити те нелюдське зло, яке відбувається на Україні.
Увесь рік фотографії Льоші та Насті раз за разом з'являлися у стрічці, і ми, їхні друзі, були спокійні: здавалося, що з цією родиною все буде добре. Нещодавно, на початку червня, Льоша побував у відпустці. Обійняв дітей, дружину, провів з ними декілька чудових днів на Західній Україні. Ми бачили ці фотографії та раділи, що вони разом, що Настя одужала, що діти щасливо висять на улюбленому татусеві. Не було ніякого передчуття, що більше вони не зустрінуться.
А тепер Настя їде попрощатися з чоловіком в останній раз. І ми не знаємо, як їй допомогти. Зараз це просто неможливо зробити.
Ми нічого не можемо зробити ні зі смертю Льоші, ні зі смертями багатьох інших людей, знайомих та незнайомих, але абсолютно невинних,
які опинилися у цій м'ясорубці, тому що позбавленому розуму безумцю стало замало влади та грошей.
Людей, яких ми не знали і ніколи не знатимемо. Вони хотіли жити. Вони мріяли, у них були улюблені батьки. Були діти — або могли бути. Але хтось вирішив за них, що їм не треба жити, що їх треба підірвати ракетами, розстріляти, затопити, підірвавши дамбу.
Я дописую це — і я все одно заглядаю в месенджер. Раптом хтось із друзів напише «Це помилка! Льоша живий!»
