- Це — авторська версія тексту українською.
Русский оригинал можно прочитать здесь.
Інна Микуцька — відомий у Херсоні туристичний гід, до війни вона проводила тури регіоном — з відвідуванням заповідника Асканія Нова, рожевих озер та інших визначних місць. «Херсонщина — край багатий, земля, поцілована Богом. Пустеля, море, ліси, рожеві озера — є що показати, і є, що подивитися».
Херсон був звільнений 11 листопада, але частина області, у тому числі знамениті туристичні місця — Генічеськ і Кінбурнська коса (і херсонська, і миколаївська її частини) — все ще у руках окупантів.
У руках рашистів місто було більше 8 місяців. Увесь цей час Інна залишалася в місті і з першого дня війни вона писала щоденник, який назвала «Хроніки вишиванки». Хоббі Інни — вишивка, в Україні є традиція — коли жінка починає вишивати сорочку, вона загадує бажання, і коли завершує працю, бажання має здійснитись. Інна проводила дні за вишивкою, перша вишиванка була закінчена, потім друга, третя, четверта... Також вона була на зв'язку з численними читачами її блогу та журналістами, незважаючи на небезпеку.
Початок війни
«Ніхто не вірив, що вона буде. Напередодні, 23 лютого, з дочкою розмовляли, не вірили, що війна почнеться. На 25-е число був запланований тур для людей з Дніпропетровська. А коли почалася війна, також не розуміли, що вона повномасштабна...» — пригадує Інна.
Перший місяць Інна практично весь час сиділа вдома, її організм відповів панічними атаками: «Розумом я усвідомлювала, що на мене ніхто не полюватиме, але психіка реагувала неочікувано. Я у цьому житті нічого не боюся. Я не могла передбачити, що стрес дасть ось таку реакцію. Вийти з кимось я ще могла. Приїжджала донька з зятем. Десь через три тижні я почала виходити...»
Хроніки вишиванки
Сторінка Інни в соціальних мережах під час окупації — це її «Хроніки вишиванки», хроніки окупації Херсона. Писала Інна російською мовою. Це її принципова позиція — показати, що Україна — країна, вільна від мовних обмежень: «Я хотіла, щоб мене читала максимальна кількість людей. Я володію українською мовою. Всі ці півроку я була на зв'язку з журналістами з Європи.
Ми люди освічені, ми не маємо права ніяку мову принижувати, навіть якщо цією мовою розмовляють наші вороги. Я розповідала російською мовою про Херсон.
Якщо я хочу донести інформацію, я робитиму це будь-якою доступною мовою, якщо я хочу бути почутою максимальною кількістю людей».
Окупація
Перші місяці була паніка та безлад. Ніхто не розумів, що відбувається. Все зачинялось, аптеки та магазини. Перший час можна було замовити та привезти з «великої землі». Велика кількість людей намагалася виїхати з Херсона, а зробити це можна було тільки на власному транспорті. Потім з'явилися перевізники, але виїзд коштував дуже дорого. Для звичайних людей то була величезна сума — близько 150 доларів — виїзд у бік України і від 350 доларів — через Крим, до Європи, у країни Балтії чи до Грузії. «Це було і фізично, і морально, і матеріально дуже складно..». — розповідає Інна.
Перші місяці окупації в Херсоні була гуманітарна криза. Потім почали «заходити на ринок» російські компанії, з цінами втричі вищими за попередні: «Рятувало те, що на Херсонщині вирощують овочі та фрукти. Картопля та всі сільськогосподарські продукти були свої...» На ринках, що відкрилися, люди намагалися продати свою продукцію, це допомогало містянам пережити цей період.
До квітня, в місті працювали українські банки. А термінали працювали всю війну, і можна було розрахуватися карткою. «Був час, коли окупаційна влада намагалася цього позбутись, але зрозуміла, що людям ні за що буде купувати...» — говорить Інна.
Вчителі
З перших місяців окупації в Херсон приїхали російські вчителі — зайняти посади тих викладачів, що відмовилися співпрацювати з новою владою: «Був великий пресинг батьків та школярів: “Якщо ви не віддасте дитину до російської школи, ми позбавимо вас батьківських прав!”
За кожну дитину, яка йшла до російської школи, обіцяли 4000 рублів. І 10 тисяч сплачували дитині. На жаль, багато хто купився на це...
Багато хто з батьків також відправив своїх дітей у знаменитий табір Артек у Криму. На відео, що відправляли батькам, їм показували, що діти доїхали. Після чого у багатьох випадках зв'язок з дитиною переривався. Батьки були змушені самостійно їхати за своїми дітьми до Криму, щоб повернути дітей додому. Іноді це вдавалося. Але скільки подібних історій закінчилися трагічно!» — говорить Інна.
Новоприбулі російські вчителі заселилися... у квартири людей, що втекли від війни! Квартири видавали за ордером. Подруга Інни чула розмову з російською вчителькою: «— А вас не турбує, що це чиєсь житло? — То й що? Мені доведеться менше витрачатися!»
Окрема історія — українські вчителі, що пішли на співробітництво. Обіцяні 60 000 рублів зарплатні разом із встановленим у Херсоні курсом 1:25 зробили цю суму справді шаленими грошима... Вони агітували батьків віддавати дітей у російські школи, працювали, відповідно, за російською програмою, з лінійками, з підняттям російського прапору та з уроками пропаганди. «На щастя, це продовжувалося недовго, — розповідає Інна —
Окупація — це ситуація виживання. Я не уявляю, як я б себе поводила.
Були молодці — батьки, які нібито віддали дітей до російської школи, але водночас вчилися вдома за українською програмою, поки був інтернет, був зв'язок».
Щоденник
Український мобільний зв’язок відключили 9 червня, потім зайшли російські мобільні оператори, і з червня інтернет був тільки з російської «сімки». Кожен день Інна писала свої «Хроніки»: «Я знала, що на них чекають. Якщо я не вийшла в ефір, то для більшості друзів то був привід для занепокоєння».
Інна багато спілкувалася з журналістами, хоча це було небезпечно. «Мені писали питання. Я залишала голосові повідомлення, а журналісти зберігали їх на інші носії». Той телефон, на якому були додатки соцмереж, Інна залишала вдома, а в місто виходила з іншим. Інні пощастило, її будинок жодного разу не обшукували. Хоча її друзів та знайомих затримували й тримали у підвалах.
Інна — відома в місті людина. Їй надійшла пропозиція вийти на роботу на російське телебачення. Це змусило Інну переїхати до іншої квартири — після відмови могли початись проблеми — обшуки, допити, підвал.... Покинути Херсон вона не могла — не хотіла залишати маму та доньку: «У підвал можна було потрапити, якщо діти займалися волонтерством. Якщо були родичі в АТО. Якщо працював в органах внутрішніх справ...»
На допитах застосовуються тортури: «На будь-якій окупованій території це відбувається. Крики людей чують мешканці найближчих будинків. Мій друг був там місяць, і він мені не каже, що там було... Скільки розкриється “буч” у Херсонській області, ніхто не знає... У місті вони навіть намагалися подружитись. Адже їм потрібна показова картинка! А села... Область велика... Що відбувалося в окремо взятому селі? Пограбування, мародерства, побиття, вбивства... Коли все закінчиться, випливе стільки історій!»
Пропагандисти та референдум
«Пропагандистів приїхали дуже багато. У них були куратори. Одного разу навчання проходило просто у кав'ярні, де працює моя подруга. Слова куратора:
“Бабусі — ваша аудиторія. Ви повинні розповідати так, щоб бабця вас захотіла!”
В основному, пропагандистами були молоді люди, але була й інша категорія — жінки середнього віку з фанатично виблискуючими очима. Вони щось розповідали, і задаєш питання, на яке в них нема заготовленої відповіді — одразу агресія. Я намагалася бути непомітною, не хотіла світитися, мене знають. Але одного разу пропагандисти мене зачепили. Зупинили на вулиці, почали розпитувати: “— Як ви ставитеся до того, що тут Росія? — Негативно. — Але ж ви розмовляєте російською мовою! — Але ж я не прийшла на вашу землю, а ви прийшли. — Ви б на нас напали. Це превентивний удар. Ви нічого не розумієте!”»
Дата «референдуму» переносилася декілька разів, спочатку його хотіли провести влітку, потім 10 вересня, в результаті «голосування» про приєднання Херсона до РФ провели 23 вересня. «Референдум був фарсом. У місті оголосили про виборчі дільниці. О 8 ранку відкривається виборча дільниця під піонерські пісні. Народ не прийшов, привезли масовку, створили для телевізійників видимість. На центральній вулиці розставили столики та урни, заклеєні папером — ніякої печатки. Списків виборців не було. Це фарс, низькопробна постановка».
Інна не брала участь у «референдумі», а для колабораціоністів, що її зупиняли, в неї була готова відповідь: «Я вже проголосувала на іншій дільниці».
Так само пафосно і фальшиво пройшло і свято — День прапора, на яке приїхали артисти з РФ: «Соромно було слухати.
Актори — залежні люди. Але ми не знаємо, як би ми себе повели у подібній ситуації.
Я сама з артистичного середовища...»
Обстріли
«Після звільнення Херсона обстріли почалися практично одразу — як помста. Почали розстрілювати порт. Судозавод. Потім з “градів” та “смерчів” поливали місто. Коли російські війська залишали Херсон, зняли з постаментів пам'ятники, вивезли колекції з Художнього та Краєзнавчого музеїв. Картини Айвазовського, Врубеля, Пимоненка. Частина цієї колекції виплила у Симферополі», — розповідає Інна.
Навіть після звільнення міста мешканцям Херсона не дають спокійно жити. 24 листопада сильно обстріляли район, де мешкала Інна. Один з сусідніх будинків розбомбило, й Інна прийняла рішення поїхати разом з мамою, дочкою та зятем. Зараз сім'я знаходиться в Одесі, разом з ними — 6 кішок та собака. Одесити прийняли їх гостинно, але Інна з нетерпінням чекає можливості повернутися в Херсон. Нещодавно Інна взяла участь у виставці «Херсон inside outside», де одним з експонатів були і її «Хроніки вишиванки».
«Хроніки» здобули велику популярність, їх читали люди з усього світу. Для херсонців, які змушені були залишити місто під час окупації, «Хроніки» стали щоденником спротиву. Його проілюстрували херсонські художники, які тримали з Херсоном зв'язок з різних міст України (Києва, Львова, Тернополя, Мукачево) і різних країн, які їх прийняли — Швеції, Туреччини, Італії, Литви, Естонії, Великобританії, Ірландії, Німеччини, Ізраїлю...
Вони всі чекали звільнення Херсона, щоб представити «Хроніки вишиванки» глядачеві.
