Портрет на тлі війни. Костянтин, казахський литовець з Бучі, що врятував 203 людини

Обратите внимание: материал опубликован 1 год назад

Костянтина Гудаускаса, уродженця Казахстану та литовця за національністю, правозахисника та волонтера з Бучі, у цій частині Київської області знають та люблять усі. У період окупації, коли місцеві жителі опинилися у пастці та могли загинути у будь-який момент, Костянтин, ризикуючи життям, зміг вивезти з понад 200 людей.

  • Авторскую русскую версию текста можно прочитать здесь.

Серед них — діти, старі, вагітні. Багато разів Костянтин був на межі життя та смерті, але страху не було, адже головним він вважає встигнути у цьому житті зробити щось важливе для світу, для людей, врятувати якомога більше людських життів.

Ірпінь, Ворзель, Буча, Гостомель — міста на півночі Київської області. Тихі сімейні мальовничі міста, оточені лісами. Саме туди в перші ж дні повномасштабної війни прийшли війська окупантів та величезна кількість російської техніки. Місцеві жителі не мали можливості організовано евакуюватися, масово гинули не тільки під бомбами й снарядами, а й від рук окупантів. Ті могли розстріляти автомобіль з мирними мешканцями, що намагалися виїхати. Могли й просто вбити на вулиці.

«Ворзельський янгол». Так називають Костянтина місцеві жителі: для багатьох його відчайдушні поїздки були єдиним шансом на порятунок.

Костянтин 2 роки тому переїхав в Україну з Казахстану — і одразу закохався в неї. Оселився в Бучі, і з його вікон було видно Гостомельський аеропорт. Саме там, вдома, він і зустрів перший день повномасштабної війни. «Було похмуро, низькі хмари. Літали літаки і бомбили аеропорт — розповідає Костянтин про ранок 24 лютого. — Я на автоматі пішов та заварив каву, як робив це кожен день». У той момент на льотне поле в Гостомелі висаджувалися десантники.

Нереальність того, що відбувається, неможливо було усвідомити. «Ти бачиш картинку, але твій розум не може цього прийняти».

Костянтин одразу зателефонував Гайде Різаєвій, правозахисниці, яку дуже добре знав — запитати, що він може зробити і як допомогти в цей момент. Гайде повідомила, що йде стрімкий напад російської армії на північну частину Київської області, необхідно терміново вивезти сім'ї місцевих жителів, перш за все, рідних українських розвідників: їхнє життя під загрозою.

Першою сім'єю, яку вивіз з окупації Костянтин, у перший же день, була якраз родина українського розвідника — діти та жінка на 8 місяці вагітності. На свій страх та ризик Костянтин поїхав у Ясногородку, село біля Димера — містечка, окупованого з першого дня війни. Їхати довелося більше 3 годин, через затори і аварії — люди масово їхали з міст області у більш безпечний Київ. «Усі їхали звідти, а я туди».

За Ірпенем його зупиняють російські військові, він пред'являє паспорт громадянина Казахстану: «У мене сім'я тут. Я їду за родиною!»

Костянтину пощастило: його пропустили. Діставшись до Ясногородки, він забрав вагітну з дітьми. Документи він наказав викинути, а дітям звелів називати його батьком.

На ходу придумують легенду: під час перевірки казати, що вони — родина з Казахстану, а документи згоріли після влучення у будинок снаряда.

Більш за все Костянтин боявся, що діти не зможуть збрехати або раптом заговорять українською і так викажуть себе.

Зупиняли їхню автівку тричі. Задавали ті ж самі питання — хто вони, де жили і як давно. «Усе їм було до фонаря. Я завжди називав вулицю Степана Бандери. Я розумів, на що налаштована ця публіка. Пропаганда ж працює. І це не викликало сумнівів. Відповідали: “Валіть. Київ буде взятий за три дні”».

Напевно, в той, перший день війни, Костянтин та врятовані ним люди ще не розуміли, що були кожен раз за крок від смерті. Врятовану родину Костянтин відвіз на площу Шевченка у Києві і одразу ж поїхав назад — за родиною кримських татар. Її теж треба було вивезти.

«Як мені щастило! Якби зустрів той самий кордон... Як Бог оберігав!», — пригадує Костянтин.

Врятована у найперший день вагітна вже у березні народила. Малюка назвали Костянтином. Похресник...

У Бучі в перший день війни була паніка, люди не розуміли, що робити, хтось намагався виїхати з міста, хтось намагався придбати продукти... Хліб.

Костянтин пішов у місцевий супермаркет — і хліба йому не вистачило. Жінка, що стояла з ним у черзі, поділилася з ним своїм хлібом. Він її бачив вперше. З тих пір він шукає її, щоб сказати «Дякую» і говорить про неї у кожному інтерв'ю.

Скоро стало зрозуміло, що виїзди з міста вже зайняті окупантами. Треба було планувати, як вивезти з окупації чергову родину — бабусю, маму, батька та трьох дітей. Вдалось. Передавши врятовану родину до рук волонтерів, Костянтин поїхав далі.

На в'їзді до Ворзеля з Бучі Костянтин опиняється на межі життя та смерті: практично пряме влучання міни в його автомобіль.

Костянтин отримує контузію і непритомніє. Отямився він уже у мобільному шпиталі.

І, хоча зовнішніх ушкоджень у нього нема, наслідки контузії дають знати про себе довго. Те перехрестя, на межі двох містечок, Бучі та Ворзеля, пізніше буквально випалять під час боїв. До сих пір Костянтин не може спокійно проїжджати повз.

Те, що сталося він розцінює як знак:

«Я повинен був померти, але залишився живий. Отже, я повинен допомагати».

Практично не даючи собі часу на відновлення після контузії, Костянтин зателефонував другу, у якого до війни був таксопарк електромобілів, попросив машину. Той одразу відповів: «Бери!» Костянтин вивозив все нових і нових людей із зони окупації, кожен раз ризикуючи життям.

Одного разу ця небезпека, по суті, врятувала життя і йому самому — вивозив з окупації жінку похилого віку з гангреною, їй треба було терміново до лікарні — і декілька лікарень відмовилися її прийняти. Звали жінку Ірина Білик — повна тезка відомої української співачки. Охороні чергової лікарні Костянтин у відчаї викрикнув «Пропустіть! Я привіз Ірину Білик!» Чергові лікарі, що вийшли на виклик, спитали : «Нащо ви нас обманюєте?» Костянтин показав їм паспорт жінки.

У ту ніч у київському районі Софіївська Борщагівка було влучення ракети в будинок — де тимчасово мешкав Костянтин. Не затримайся він, рятуючи ту жінку....

Багато разів Костянтина хотіли вбити рашисти, погрожували, приставляли до голови зброю. Один з таких випадків відбувся у Ворзелі, коли Костянтин, разом з волонтером Оксаною Черцовою приїхав евакуювати велику родину з дітьми. Назустріч виїхала російська військова техніка. Солдати повалили Оксану та Костянтина на землю, приставили зброю. Костянтин почув питання окупанта: «Що ти маєш мені сказати?» «Коли я їхав сюди, я вже попрощався з життям». «Живи».

Рашист вистрілив у повітря. У цю секунду Костянтин не розумів, чи він ще живий, чи вже ні.

Зараз він пригадує: у ті дні страху не було, лише нервове напруження та бажання врятувати якомога більше людей.

Як часто він був на межі смерті, Костянтин поступово усвідомлює лише зараз. Багато разів його могли просто вбити. Він возив з собою телефон з контактами та інформацією. У автівці ховав його, виходить, на видноті, під пакетом серветок. Рашисти, обшукували всю автівку і навіть виривали сидіння — а там не здогадувались подивитися.

Багато разів від смерті рятував і паспорт громадянина Казахстану, і навіть картка Сбербанку.

Зупиняли, перевіряли, били, погрожували застрелити, але якимось дивом не вбивали — відпускали і його, і врятованих людей.

Один з таких випадків — Костянтин віз «важку» поранену: маленьку дівчинку з осколком у голові. Рашисти, зупинивши автівку, залякували, погрожували вбити дитину. Знущалися: «Зараз застрелимо, і не треба нікого рятувати». «Якби це була твоя дитина, я б теж за нею поїхав» — сказав тоді Костянтин окупанту. Коли, нарешті, їх відпустили, Костянтин молився —встигнути довезти малечу до лікарні, врятувати.

Встигли.

Врятували.

Костянтин знову побачив її вже під час одужання.  Дівчинка обійняла його та назвала хрещеним батьком. Це був неймовірно щасливий момент...

Рашисти знущалися над цивільними, яких рятував Костянтин — обшукували, принижували, погрожували вбити. Декілька разів в автівку влучали кулі, але, на щастя, всі залишилися живі. Окупанти попадалися різні. Деякі Костянтина називали навіженим, на що він відповідав однаково: «Якби ваші діти були там, я б також за ними поїхав, тому що це просто діти, просто старі. І, якщо ви вважаєте, що ви християни, я теж християнин. Ці люди ні у чому не винні, вони неозброєні».

Про багато з побаченого Костянтин до сих пір розповідає зі сльозами. Тіла мирних жителів вздовж дороги. Люди, яких врятувати не вдавалося. Іноді він приїжджав їх забрати, але пізно — знаходив лише вбитих. Чоловіків, жінок. Дітей.

Ще один випадок порятунку — на каналі журналіста Дмитра Гордона Костянтин почув, що в окупованому Ворзелі, у підвалі власного будинку, знаходиться відомий український композитор Ігор Поклад з дружиною. Костянтин сам вирішив їхати та вивезти композитора. Він знав його музику: «Це гордість української нації».

Це — перша поїздка Костянтина у Ворзель, він зовсім не знає це місто і розуміє, що напевне там немає зв'язку. На російських блокпостах каже, що їде за літніми родичами. Його пропускають, він знаходить потрібний будинок, довго стукає в усі вікна, нарешті відкриваються ставні... Забирає композитора з дружиною та їхніх собак. На зворотному шляху, ледве проїхавши рашистські пости, Костянтин виходить в ефір і дякує всім людям, хто переживав та молився за нього в цей день.

Наступного ранку

а Костянтина обрушується потік прохань про допомогу: понад 3000 повідомлень з проханнями про евакуацію родичів.

Світлана, дружина Ігоря Поклада, починає допомагати — збирати інформацію, гуманітарну допомогу, координувати евакуацію.

Загалом з Ворзеля вдається витягти 178 людей, а всього по Київській області — 203.

Зараз йде зйомка фільму «Буча» — заснованого на реальних історіях, що розповів Костянтин, і саме він прототип головного героя. Костянтин вважає цей фільм дуже важливим: «Як до людей донести біль? Це важливо зараз. Щоб світ впливав на те, щоб ця війна скоріше закінчилася».

Зараз Костянтин займається волонтерською діяльністю, заснував міжнародний гуманітарний фонд Bucha Help, для допомоги людям, що постраждали під час окупації, а також збирає інформацію для юридичних процедур — свідчення мирних жителів, що вижили, про військові злочини окупантів. Важливо зафіксувати деталі подій, поки люди їх пам’ятають.

«Ми воюємо за своє майбутнє, рашисти б’ються за своє минуле та за те, щоб у нас не було майбутнього.

Боріться за своє майбутнє та за майбутнє своїх дітей у своїй демократичній, правовій, вільній, людяній, єдиній Україні. Ця мета варта того, щоб потерпіти! А перемога буде за Україною! І я вдячний Богу, і вдячний усім людям, що підтримували мене. Україна бореться за свободу та незалежність, за той світ, який ми всі любимо...», — каже Костянтин Гудаускас.

І додає: йому не вдається забути тих, кого він врятуват, на жаль, не встиг ...

Заметили ошибку? Сообщите нам о ней!

Пожалуйста, выделите в тексте соответствующий фрагмент и нажмите Ctrl+Enter.

Пожалуйста, выделите в тексте соответствующий фрагмент и нажмите Сообщить об ошибке.

По теме

Еще видео

Еще

Самое важное