Олена Федорова: Секретна зброя наших днів

Жінка дзеркалить дійсність чи її створює? Схоже, це риторичне питання. Інструментарій чоловічого світу давно відомий — скільки війн пережило людство! Але, за стереотипом, жінка завжди про інше. Зараз бачу, як багато з моїх знайомих відкладають у дальню шафу легкі та гламурні сукні, перевтілюючись в образ, який нещодавно продемонструвала на обкладинці Vogue Перша леді України.

Продовжити читання українською мовою ►


Женщина зеркалит действительность или ее создает? Похоже, это риторический вопрос. Инструментарий мужского мира давно известен — сколько войн уже пережило человечество! Но стереотипическая женщина — всегда о другом. Сейчас вижу, как многие из моих знакомых откладывают в дальний шкаф легкие и гламурные платьица, перевоплощаясь в образ, который недавно продемонстрировала на обложке Vogue Первая леди Украины.

Читать дальше на русском языке ►


Хто ж так сидить?

«Нежіночний образ» пані Зеленської викликав безліч різнопланових обговорень. І це добре. Для перемоги в розв'язаній кремлем (з маленької літери у автора — Rus.LSM.lv) інформаційній війні всі засоби згодяться, навіть глянцові. Цитований у медіа-просторі журнал чудово зіграв свою роль, звернувши увагу на Україну тієї аудиторії, яка вважала себе абсолютно аполітичною. Ще один результат — ціла хвиля флешмобів на Facebook, де, навіть, шанована мною керівник великого концерну сфотографувалася у позі Першої леді. «Війна. Горе. Біди. А тут ще жінки у відкритих чоловічих позах! У штанях. І погляд прямо в камеру — без кокетства та прикрас. За що вчепитися жіночому світові? За які цінності? Що транслювати суспільству та дітям, які підростають?» — подумала я в перші хвилини.

Один із київських відомих муралів останнього часу — «Свята Джавеліна», символічна українська мадонна, яка тримає в руках перевізний протитанковий ракетний комплекс. Щоправда, мурал відредагували: на вимогу релігійних організацій німб стерли. А що?

Правдивий образ сучасної української жінки: вона і мама, і видобувачка, і плече сильне для чоловіка, що зневірився в майбутньому.

Нещодавно зустрічалася з дівчатами з Житомиру: вони приїхали до Латвії відкривати компанію. Колись доглянуті регулярними відвідуваннями спа-салонів, приїхали з залишками довоєнного життя, на файній машині, абсолютно не пристосовані вести бізнес та зустрічатися з оголеною правдою матеріального світу. Але — увімкнулися, набули форми і… по-своєму, по-жіночому творять чоловічі справи. Тим часом українка, яка живе тепер у Латвії, щосили намагається заробити грошей: щоб із сином можна було в Ризі прожити та чоловікові до Полтави бодай сто євро надіслати. Працює в трьох місцях, за п'ять місяців схудла на 12 кілограмів, на сина ні часу, ні енергії не вистачає. Спустошена. Без мети. І в очах більше немає сліз — тільки порожнеча.

Ми можемо голосно заявляти про патріотизм, про стиснуті зуби і волю до перемоги — що там значить одне окреме життя?.. Тільки таких життів та доль зараз мільйони. Жінки стали опорою, щитом для своїх дітей, батьків і так, для чоловіків. І це правильно. Тільки якими вони зустрінуть своїх воїнів після війни? Що зможуть зберегти і схоронити в собі для чоловіків?

Чомусь згадалася історія гавайського масажу ломі-ломі (за відомих причин для європейського вуха він часто звучить як еротичний масаж). Ломі «збирає» людину в єдине ціле, відроджує її. Після війни у В'єтнамі американських солдатів відроджували саме цим масажем. Дієслово відроджували спеціально не взяла в лапки: бо після війни часто немає бажання жити та продовжувати рід.

Українській жінці доведеться пройти ще й через це.

Війна з жіночим обличчям

Коли Loboda презентувала композицію «Молитва», записану в супроводі оркестру Латвійської музичної академії, я відразу ж переслала кліп своїм подругам до України.

«Извини, но предателей не слушаю принципиально». Такою була відповідь із Києва (написано російською, даю оригінал).

Відповідь із Кропивницького: «Не хочу чути її, щоб не сказати гірше! Нехай живе, де хоче і не підлизується своїми псевдо... Нехай іде собі...».

Як зрозуміти українську жінку — таку відкриту, терплячу та всепрощаючу, і, водночас, сильну, вольову і... ненависну?

У цьому, певно, є цілісність жіночої природи, розмірковую я. Згадалася Маруся Чурай зі своїми піснями  — їх століттями виконують українці, забувши авторство та просто позначаючи як «народні». Українська Сапфо, так  її називають, жила  в XVII віці, складала, зокрема, і військові пісні. За переказами чотири роки чекала з війни свого нареченого. Але коли він повернувся, вирішив взяти собі за дружину дівчину заможнішу. Одна з версій свідчить, що Маруся власноруч отруїла свого коханого («щоб більше не двоїлася його душа»). За іншою версією, вистраждана Маруся приготувала отруту для себе, але помилково її випив Гриць, який прийшов до неї того вечора просити вибачення.

Якраз найближчої п'ятниці, 19 серпня, о 19:00 Ризький український народний театр (вул. Меркеля, 13) покаже виставу «Маруся Чурай» (за романом Ліни Костенко). Вхід вільний для всіх охочих. Приходьте, поміркуємо разом, чого більше в долі жінки: патріотизму чи особистої трагедії. Жіночий образ у виставі такий неоднозначний і глибокий, що можна ще раз замислитися над власним життям та долею. В період війни.


Кто же так сидит?!

«Неженственный образ» пани Зеленской вызвал множество разноплановых обсуждений. И это хорошо. Для победы в развязанной кремлем (с маленькой буквы у автора — Rus.LSM.lv) информационной войне все средства хороши, даже глянцевые. Цитируемый в медиа-пространстве журнал отлично сыграл свою роль, обратив внимание к боли Украины той аудитории, которая считала себя абсолютно аполитичной. Еще один результат — целая волна флешмобов на Facebook, где даже глубокоуважаемая мной руководитель крупного концерна запечатлела себя в позе Первой леди. «Война. Горе. Беды. А тут еще женщины в открытых мужских позах! В брюках. И взгляд прямо в камеру — без кокетства и прикрас. За что уцепиться женскому миру? За какие ценности? Что транслировать обществу и детям, которые подрастают?» — подумала я в первые минуты.

Один из киевских известных муралов последнего времени — «Святая Джавелина», символическая украинская мадонна, которая держит в руках переносной противотанковый ракетный комплекс. Правда, мурал отредактировали: по настоянию религиозных организаций нимб стерли. А что?

Правдивый образ украинской женщины сейчас: она и мама, и добытчица, и плечо сильное для разуверившегося в будущем мужа.

Недавно встречалась с девушками из Житомира: они приехали в Латвию открывать компанию. Когда-то ухоженные и регулярно посещающие спа-салоны, приехали с остатками довоенной жизни, на хорошей машине, абсолютно не приспособленные вести бизнес и встречаться с оголенной правдой материального мира. Но — включились, приняли форму и… по-своему, по-женски творят мужские дела. В это же время украинка, живущая теперь в Латвии, изо всех сил пытается заработать: чтобы и ей с сыном можно было в Риге прожить, и супругу в Полтаву хотя бы сто евро отправить. Работает в трех местах, за пять месяцев похудела на 12 килограмм, на сына ни времени, ни энергии не хватает. Выжата. Без цели. И в глазах больше нет слез — только пустота.

Мы можем громко заявлять о патриотизме, о стиснутых зубах и воле к победе — что там значит одна отдельная жизнь?.. Только таких жизней и судеб сейчас миллионы. Женщины стали опорой, щитом для своих детей, родителей и — да, мужей. И это правильно. Только какими они встретят своих воинов? Что сумеют сохранить и сберечь внутри себя для своих мужчин?

Почему-то вспомнилась история гавайского массажа ломи-ломи (по известным причинам для европейского уха это часто звучит, как эротический массаж). Ломи «собирает» человека в единое целое, возрождает его. После войны во Вьетнаме американских солдат оживляли именно этим массажем. Слово оживляли — специально не взяла в кавычки: после войны часто нет желания жить и продолжать род.

Украинской женщине предстоит пройти еще и через это.

Война с женским лицом

Когда Loboda презентовала композицию «Молитва», которая была записана в сопровождении оркестра Латвийской музыкальной академии, я сразу же переслала клип своим подругам в Украину.

«Извини, но предателей не слушаю принципиально». Таким был ответ из Киева (написано по-русски, даю оригинал).

Ответ из Кропивницкого: «Не хочу слышать ее, чтобы не сказать хуже! Пусть живет, где хочет и не подлизывается своими псевдо… Пусть идет себе…» (перевод с украинского).

Как понять украинскую женщину — такую принимающую, терпеливую и всепрощающую, и в то же время, сильную, волевую и… ненавидящую?

В этом и есть целостность женской природы, размышляю я. На ум пришла Маруся Чурай с ее песнями, которые веками исполняют украинцы, позабыв авторство и просто обозначая их как «народные». Украинская Сапфо, как ее называют, жила в XVII веке, слагала, в том числе, и военные песни. По легенде, четыре года ждала с войны своего жениха. Но когда он вернулся, решил взять себе в жены девушку побогаче. Одна из версий гласит, что Маруся собственноручно отравила своего возлюбленного («чтобы больше не двоилась его душа»). По другой версии, истраждавшись, Маруся приготовила яд для себя, но по ошибке его выпил Гриць, который пришел к ней в тот вечер просить прощения.

Как раз в ближайшую пятницу, 19 августа, в 19:00 рижский Украинский народный театр (ул. Меркеля, 13) покажет спектакль «Маруся Чурай» (по роману Лины Костенко). Вход свободный для всех желающих. Приходите, поразмышляем вместе, чего больше в судьбе женщины: патриотизма или личной трагедии. Женский образ в спектакле такой неоднозначный и глубокий, что впору переосмыслить и еще раз задуматься над собственной жизнью и судьбой. В период войны.

 

Заметили ошибку? Сообщите нам о ней!

Пожалуйста, выделите в тексте соответствующий фрагмент и нажмите Ctrl+Enter.

Пожалуйста, выделите в тексте соответствующий фрагмент и нажмите Сообщить об ошибке.

Еще видео

Самое важное

Уведомляем, что на портале Lsm.lv используются т.н. cookie-файлы (cookies). Продолжая использовать портал, вы соглашаетсь с размещением и хранением cookie-файлов в вашем устройстве. Подробнее

Принять и продолжить