Продовжити читання українською мовою ►
Читать дальше на русском языке ►
Дії людей — найкращі перекладачі їхніх думок.
Джон Лок
Латвія — Україна
Коли випадково стаєш свідком телефонної розмови дітей-переселенців зі своїми татусями по той бік «світу», робиться ніяково:
— Тату, покажи мої іграшки! Їх не розбомбили?
— Ні, синку, все на місці.
— А ти покажи… покажи мені мій червоний монстер-трак!
…. І той тато, що за тисячу кілометрів від сина, ніяково усміхається і тягнеться до іграшок. Як у музеї, демонструє гонки-машинки, які син переросте вже найближчими трьома місяцями, через що (і дай Боже, щоб тільки через це) вони ними ніколи більше не гратимуться увечері після роботи.
— А ти перекинь мені сюди блакитну гонку!
Тато робить замах угору, імітує кидок, а потім каже:
— Синку, не виходить, телефонний зв'язок дуже поганий…
Дитячий садок. Група для дітей-переселенців із України.
Марк, 4 роки (Ірпінь):
— В Україні танки їздять. Отже, нам також потрібен танк.
Віка-Тімур, 3 роки (Дніпро):
— Ми не їдемо в Україну, бо там погана погода і всі дороги брудні. Мама так каже.
— Ні, ми не їдемо, бо там війна!
Ангеліна, 6 років:
— В нас у Маріуполі така ж...а діється, краще вам цього не бачити!
А Даринка з Харкова весь час кличе поїхати до неї та подивитися, скільки в неї іграшок там… вдома.
Начебто всі діти з однієї країни, говорять однією мовою, але розуміння того, що відбувається, різне. Напевно, як і в дорослому світі, у кожного своя картина світу. Тільки мами-українки, підслухавши таку розмову, іноді хочуть забрати свою дитину з дитячого садочка: нехай не знає про війну, нехай думає, що ми тоді сиділи у підвалі, бо то була чарівна казка зі злим драконом у головній ролі.
Говорити з дитиною про війну чи захищати її від жахів буття?
Я — пацифіст. Гордо одягала на себе це слово усі минулі роки. Тільки бути пацифістом не означає мирно гуляти біля моря, радіти квітам і птахам. Із дій, можливих у цьому напрямку, я робила лише одне: забороняла рідним та близьким на день народження сина приносити пістолетики, танчики та інше іграшково-військове спорядження.
Нині сину 14 років. Він давно колекціонує ножі, стріляє з лука та любить бувати у тирі. У лісах Латвії кілька разів брав участь у майже справжньому полюванні, не кажучи вже про лазертаги та пейнтболи. Все це незмінно приводить мене до питання: звідки такий потяг і як це можливо?!
Телевізор? Але ще задовго до народження сина це диво під назвою «блакитний екран» свідомо зникло з мого простору. Оточення? Але довкола лише «пристойні» сім'ї з міцними принципами та уподобаннями.
Сосиски джавелінки, ковбаски байрактарчики, сардельки чорнобаївські теж не фігурували у раціоні сина. Рибальська мормишка під назвою «дохлий орк» (син, до того ж, затятий рибалка), тоді точно не була у продажу. «Тоді звідки?» — у мільйонний раз питаю себе.
За перші півроку в Україні народилося 104 905 дітей. Одне з найоригінальніших імен для дівчаток — Джавеліна; для хлопчиків — Артур-Байрактар, Ян-Джавелін. Але такі імена син теж ніколи не чув.
Наразі військова тематика всюди: від сукні та маминого манікюру в камуфляжній кольоровій гамі до медійно-відомого пса Патрона.
Хтось вважає, що діти мають жити у реальному світі. Інші — створюють ілюзорний та райдужний світ.
Нещодавно у ризькому Dailes teātris була на абсолютно позитивній та смішній комедії «З цією виставою щось не так». Грали для українських переселенців. Перед початком, як тепер належить, попередили про використання у виставі піротехнічних засобів. Зал заливався сміхом, але як тільки для більшого ефекту пролунав зі сцени постріл, хлопчик років восьми в сусідньому ряду голосно залився сльозами. В очах дорослого глядача застиг німий переляк (таку реакцію я спостерігала ще на гуркіт літаків та гучні звуки мотоциклів). Коротка мить, далі знову сміх, але цей маркер ясно дав зрозуміти: всередині людей сидить те, що не вилікувати іншою країною та новими реаліями.
Замість епілогу
Знайомий військовий психолог, який працював в Афгані та Чечні, одного разу в інтерв'ю мені сказав: той, хто пройшов війну і на власні очі бачив смерть собі подібних, генетично продовжує носити страх і жах.
Звідси й те, що ми, за жіночою лінією, робимо запаси харчів, опікуємося хлопчиками і ростимо інфантильних чоловіків.
Действия людей — лучшие переводчики их мыслей.
Джон Локк
Латвия — Украина
Когда случайно становишься свидетелем разговора по телефону детей-переселенцев со своими отцами по ту сторону мира, делается не по себе:
— Папа, ну покажи мне мои игрушки! Их не разбомбили?
— Нет, сынок, все на месте.
— А ты покажи… покажи мне мой красный монстер-трак!
…. И тот папа, за тысячу километров от сына, неловко улыбается и тянется к игрушкам. Как в музее, демонстрирует гонки-машинки, которые сын перерастет уже в ближайшее три месяца, и в которые они поэтому (и дай Бог, чтобы только поэтому) так никогда больше не сыграют вечером после работы.
— А ты перебрось мне сюда синюю гонку!
Папа размахивается, имитирует бросок, а потом говорит:
— Сынок, не получается, телефонная связь очень плохая…
Детский сад. Группа для детей-переселенцев из Украины.
Марк, 4 года (Ирпень):
— В Украине танки ездят. Значит, нам тоже нужно купить танк.
Вика-Тимур, 3 года (Днепр):
— Мы не едем в Украину потому, что там плохая погода и все дороги грязные. Мама так говорит.
— Нет, мы не едем, потому что там война!
Ангелина, 6 лет:
— У нас в Мариуполе такая ж…а творилась, лучше вам этого не видеть!
А Дарина из Харькова все время зовет поехать к ней и посмотреть, сколько у нее игрушек там… Дома.
Как будто все дети из одной страны, говорят на одном языке, но понимание происходящего разное. Наверное, как и во взрослом мире — у каждого своя картина мира. Только мамы-украинки, подслушав такой разговор, иногда хотят забрать своего ребенка из детского сада: пусть не знает о войне, пусть думает, что мы тогда сидели в подвале, потому что играли в волшебную сказку со злым драконом в главной роли.
Говорить ли с ребенком о войне или ограждать от ужасов бытия?
Я — пацифист. Гордо надевала на себя это слово все прошедшие годы. Только — быть пацифистом не значит мирно гулять у моря, радоваться цветущим лугам и поющим птицам. Из действий, возможных в этом направлении, я предпринимала только одно: запрещать родным и близким ко Дню рождения сына приносить пистолетики, танчики и другое игрушечно-военное снаряжение.
Сейчас сыну 14 лет. Он давно коллекционирует ножи, стреляет из лука и обожает бывать в тире. В лесах Латвии пару раз участвовал в почти настоящей охоте, не говоря о лазертагах и пейнтболах. Все это неизменно приводит меня к вопросу: откуда такая тяга и как это возможно?!
Экран телевизора? Но еще задолго до рождения сына это чудо под названием «голубой экран» сознательно исчезло из моего пространства. Окружение? Но вокруг только «приличные» семьи с твердыми принципами и установками.
Сосиски джавелинки, колбаски байрактарчики, сардельки чорнобаевские тоже не фигурировали в рационе сына. Рыболовная мормышка под названием «дохлый орк» (сын еще и заядлый рыбак), тогда точно не была в продаже. «Тогда откуда?» — в миллионный раз спрашиваю себя.
За первые полгода в Украине родилось 104 905 детей. Одно из самых оригинальных имен для девочек — Джавелина; для мальчиков — Артур-Байрактар, Ян-Джавелин. Но такие имена тоже никогда не фигурировали в окружении сына.
Сейчас военная тематика повсюду: от платья и маминого маникюра в камуфляжной цветовой гамме до медийно-известного пса Патрона.
Кто-то считает, что дети должны жить в реальном мире. Другие — создают иллюзорный и радужный мир.
Недавно в рижском Dailes teātris была на абсолютно позитивной и смешной комедии «С этим спектаклем что-то не так». Играли для украинских переселенцев. Перед началом, как теперь положено, предупредили об использовании в спектакле пиротехнических средств. Зал заливался смехом, но, как только для большего эффекта прозвучал со сцены выстрел, мальчик лет восьми в соседнем ряду громко залился слезами. В глазах взрослого зрителя застыл немой испуг (такую реакцию я наблюдала еще на гул самолетов и громкие звуки мотоциклов). Короткий миг, далее снова смех, но этот маркер ясно дал понять: внутри людей сидит то, что не излечить другой страной и новыми реалиями.
Вместо эпилога
Знакомый военный психолог, который поработал в Афгане и в Чечне, однажды в интервью мне сказал: тот, кто прошел войну и воочию видел смерть себе подобных, на генном уровне продолжает носить страх и ужас.
Отсюда и то, что, мы, по женской линии, делаем запасы продуктов, опекаем мальчиков и растим инфантильных мужчин.
