Повну версію інтерв'ю російською мовою можна прочитати тут.
Раду Поклітару пригадує, що художній керівник балетної трупи ЛНОБ Айвар Лейманіс запросив його до Риги ще у перші дні повномасштабного вторгнення РФ в Україну. Хореограф каже, що ця пропозиція була «наче рятувальне коло».
Історія «Вія» почалась з бажання Поклітару поставити «щось українське».
«Україна — мій другий дім, до мене ставляться як до українського хореографа. “Київ Модерн-балет” — те, чим я найбільше пишаюсь у житті, і мене просто гризло те, що не було українського спектаклю в моєму театрі».
Поклітару довго шукав сюжет, перечитав багато літератури, поки композитор Олександр Родін не наштовхнув його на думку про «Вія».
«Сучасний балетний театр — дуже вимогливий до літературної першооснови, необхідно, щоб вона була яскравою. Ну, яскравіше, ніж “Вій”, на мою думаку, не знайти»,
— каже хореограф.
Інформацію про спектакль та квитки можна знайти тут.
Поклітару розповів, що у «Вії»глядачі побачать маски, які є справжнім витвором мистецтва. А ще — що уся постановочна команда «Вія» у Ризі — українська. Зокрема недавно до Риги прибула художник по світлу Олена Антохіна, з якою Поклітару співпрацює вже давно. Сидячи у ризькому кафе вона поділилась з хореографом думкою про роль мистецтва під час війни.
«Вона каже: я зрозуміла головне — що зараз потрібні спектаклі не про війну, не про бомбардування, не про депортацію дітей. Так, це страшні теми, важливі теми. Але
люди приходять до театру, щоб на дві години про це забути і отримати трохи чогось прекрасного, світлого.
Альтернативного, скажімо. Я з Оленою згоден. У цьому зараз зміст мистецтва в Україні», — розповідає Раду Поклітару.
Хоча хореограф зараз активно працює в Європі, він регулярно повертається до Києва, до рідного театру. На питання, яка зараз столиця України, хореограф відповів, що місто «не похмуре».
«Там зовсім немає того відчуття безпросвітного жаху, який був у перші тижні війни. Ну, окрім постійних повітряних тривог… Усі працюють. Зали у театрах повні. Комендантську годину, дякувати Богові, змістили на 12, електрика є, вода є, все є. А у мене на телефоні запис — ми готували “Кармен.TV”, і ось вистава вже зовсім скоро, репетирувати треба, а світла нема. І ми в балетному залі, в абсолютній темряві, тільки телефони поставили до дзеркал, щоб вони якось відбивалися, і артисти на повну силу виконують цю складну хореографію…», — пригадує Поклітару. За його словами, цей період закінчився, як закінчується усе.
Найяскравіші цитати з розмови:
«Достатньо, щоб першоджерело прочитав режисер чи хореограф. Це змусить те, що відбувається на сцені, бути таким, яким він хоче. Від режисера чи хореографа залежить, чи виявляться у виставі справжній Ремарк та справжній Гоголь».
«У чотири з половиною роки мама — у мене дуже активна балетна мама, у мене взагалі всі балетні в сім'ї, мама балетна, тато балетний був, — взяла мене за руку, привела в балетну залу і сказала: “Ти любиш балет, ти зрозумів? ” Я говорю: “Так, добре”. І все. Як би не було особливого вибору з тих пір: треба любити балет. Хоча ти начебто мріяв бути пожежником, ти мріяв бути космонавтом... Яке там! Я був завжди балетний. Спершу був нещасний балетний хлопчик. Згодом був щасливий балетний хлопчик».
«На сцену взагалі не хочеться. Хоча я дуже люблю кланятися наприкінці вистави. Прямо ось не соромлюся цього. Отримую кайф.
Виходжу та вбираю ці овації із зали — і при цьому не пітнію до цього дві години».
«Ми пробували в Києві працювати під живий оркестр, не говоритиму, під який і коли. І після кількох проб зрозуміли, що
іноді краще хороша запис, ніж погане виконання.
Але траплялися випадки й зовсім інші. Словом, якщо хороший оркестр, це завжди величезний плюс для вистави, а якщо раптом оркестр не дуже, такі теж, на жаль, бувають на цьому світі, то це завжди мінус до вистави».
«Взагалі, на мою думку, найстрашніше в нашому житті — це втрати.
Ми постійно щось втрачаємо. Ми втрачаємо перші спогади про дитинство, ми втрачаємо перше кохання, ми втрачаємо батьків, ми втрачаємо, втрачаємо, втрачаємо… Я особисто дуже болісно завжди переношу всі втрати, для мене це досить страшно».
«Мені здається, що пуант — штука груба, колодкова, нога в ній, як закута. А ось гола нога – дуже сексуальна річ. Такий фетиш у хорошому розумінні…»
«Моя найулюбленіша частина роботи балетмейстера — келійна. Коли переді мною стоїть ноутбук, на мені навушники, я слухаю музику, пишу якісь фрази дивні — думки про проект, мені ніхто не заважає, і я вигадую віртуальну виставу, яка потім втілюватиметься в життя».
«Не знаю, можна про це говорити чи ні, але я постійно навчаю моїх молодих колег: справжній хореограф, правильний, він перед прем'єрою не нервує, а сидить у театральному буфеті та п'є коньяк. Тому що він нічого більше не може вдіяти. А так хоч задоволення отримає».
