Интервью на русском можно прочитать здесь.
- Анастасія, як складалося ваше життя до 24 лютого минулого року?
- Складалася прекрасно, прекрасно! Я працювала, не знала бід і горя, добре заробляла, співала, у мене була активна концертна діяльність, вісім років вела свою вокальну студію в Харкові, викладала діткам, чим намагаюся займатися зараз і тут, у Ризі. Сім'я була у повному складі – жили, не тужили з чоловіком, із донькою. Поки не настало 24 лютого, і незабаром ми (я, донька та мама) приїхали до Латвії, а чоловік і тато залишилися там.
- Я пам'ятаю фотографію тих днів – залізничний вокзал у Харкові, на якому тисячі, якщо не десяток тисяч людей...
- Так. Але ми їхали трохи пізніше, а перед цим сиділи у підвалі, бо стріляли дуже рясно. Я чітко пам'ятаю, як зранку 24 лютого рівно о п'ятій ранку стався перший вибух, я через це й прокинулася. Подумала, що це якась провокація. І почала прокручувати в голові усі ці розмови людей між собою, що ось буде війна, а відповідали, що не може такого бути у ХХІ столітті. Я взагалі не вірила, що це може статися з нами. Але – вибух.
Пізніше ми вирішили поїхати до моїх батьків під Харків. Але коли літаки почали літати вже і там, і ми стали ночувати в підвалі (ставили крісла, стелили пледи) — разом з дитиною, батьками та чоловіком... Коли стало справді страшно, ми вирішили їхати до друзів у Латвію, в Енгуре, тим більше, що вони зателефонували: «Настю, досить там сидіти, бери Аню та їдь сюди». Мама вирішила теж їхати з нами, щоб допомагати – на жаль, залишивши тата.
Півроку мешкали в Енгуре. Там дуже красиво. І свою першу латиську пісню я написала, до речі, саме там, рік тому — навіть не знаючи мови. Просто через «перекладач» в інтернеті зробила. Вирішила латиською написати, а не англійською чи українською — настільки я була натхненна природою, а ще море побачила. І в перші ж дні в Латвії в мене настав такий внутрішній спокій через те, що я і моя дитина в такому безпечному місці. Ця пісня – подяка Латвії.
– Я знаю деяких музикантів, біженців з України, які зараз працюють не за професією – наприклад, на складі автозапчастин. А як ви в нас влаштувалися?
- Знаєте, мені пощастило – я влаштувалася одразу до Ризької класичної гімназії. Коли приїхала, стала активно всюди розміщувати в інтернеті своє резюме. Мені потрібно було тут реалізуватися у своїй творчості, щоб відволіктися від усіх думок про війну (наскільки це можливо) і від того, що чоловіка поряд немає. Щоб улюблена робота трішечки піднімала мій дух. І мені майже одразу після приїзду зателефонували з класичної гімназії: «Нам потрібен помічник педагога з хору». Я приїхала з Енгуре до Риги і спочатку стала помічником педагога. Мені дуже сподобалося, ми порозумілися з начальством, директор гімназії Алієв сказав, що підтримує Україну: «Усе в тебе вийде, вчи мову і в тебе попереду все буде добре». Я відразу стала вчити латиську мову і багатьох оточуючих просила, щоб вони зі мною максимально говорили латиською, завантажила додаток «Латиська для початківців».
Перші півроку я їздила з Енгуре на роботу на автобусі — дві години туди і назад, далеченько. І знову ж таки — пора і честь знати, вдячна друзям в Енгуре, але ми втрьох усе ж створюємо певні незручності в будинку... І вирішили, що настав час винаймати квартиру в Ризі. Тим більше, що й мама знайшла роботу, а я продовжую працювати в гімназії, але вже у ролі педагога. Справді пощастило, з огляду на те, що я все життя музикант, з чотирьох років. Закінчила музичну школу за класом фортепіано у Маріуполі, у місті, де я народилася та виросла. І потім у Маріуполі закінчила музичне училище за класом оперного вокалу. Потім переїхала до Харкова, бо захотілося більше можливостей та перспектив, вступила до Академії культури. І за дипломом я соліст-вокаліст філармоній, оперних театрів та педагог першої категорії з вокалу.
- Я згадую, як спілкувався з акторкою нині розбомбленого Маріупольського театру Анною Німайєр, яка повернулася після Латвії до України, зараз вона влаштувалась у театрі в Черкасах...
- Це моя подруга, до речі! Моя колега – працювали з нею разом у цьому драматичному театрі...
У мене у фейсбуці залишилася пара друзів, які, на жаль, не з власної волі залишилися в Маріуполі. Ну, це вже люди у віці, яким і виїхати важко. І дуже багато звідти друзів, з якими обірвала усі зв'язки, бо маємо різні політичні позиції. Маріуполь же тоді знеструмили, і там багато хто досі не знає, хто їх бомбив, потім їм «замилили» швидко очі — на відміну від харків'ян, нас не знеструмлювали (за винятком одного району). У Маріуполі є люди, яким не можу зателефонувати, але теоретично можу надіслати їм «есемеску». Але я не посилаю, бо розумію, що вони нічого не можуть мені відповісти щиро.
- Ви телефонуєте рідним у Харкові? Як вони там?
- Щодня обстріли, ракети. Бувають якісь перерви, коли у них там відбувається перегрупування чи не знаю що. Нещодавно були два тижні тиші – потім знову обстріли. Страшно, дійсно страшно. Якщо хтось думає, що ви виїхали з України, влаштувалися, і вам класно, то це не так. Психологічно дуже складно, тому що страшно за рідних, що залишилися, в Україні. Особливо, коли є за кого переживати. І постійні думки, що робити, адже все затягується, чи повертатися, але ніби й тут все виходить. Але я чоловіка вже рік не бачила, і куди тікати? Постійно у якомусь біполярному розладі. Морально дуже важко. Тим більше, що в мене воює брат і щодня лягаю спати з молитвою за нього.
Звісно, я волонтер. У Юрмалі ми із товариством латвійсько-української дружби під керівництвом Валерія Олійничука робили окопні свічки, коли це було актуально. У рамках проекту «Вогонь перемоги». Одна свічка горить три години, і на ній можна готувати і сушити одяг. І ще був «Борщ перемоги» під керівництвом посла української кухні у світі Юрія Ковриженко. Зараз у нас новий проект «Розмінуємо Україну разом»: ми робимо таблиці з розмінування. Ці таблички вставляють у те місце, де знешкодили міну. Важливий проект, бо в Україні ще розміновувати та розміновувати. І ще відправили понад 180 машин для ЗСУ. І в тому числі моєму братові за допомогою моїх концертів і за допомогою цього товариства, з пожертвами, придбали машину для виконання завдань. А чоловік та батько займаються мирними, але важливими справами на державній роботі.
- У Харкові, як відомо, багато російськомовних. Як думаєте, російський та український народи зможуть помиритися в найближчому майбутньому?
- Ні, і там уже не будуть друзями, братами та сестрами з Росією, з тими росіянами, які підтримують агресію. Однозначно. Є деякі колишні колеги по творчості, які поїхали до Росії, зараз виступають у Донецькій області – ми точно більше ніколи не будемо друзями.
Але я завжди намагалася залишатися оптимістом, незважаючи ні на що. І в майбутнє дивлюся дуже оптимістично. По-перше, війна однозначно закінчиться – перемогою України. Тому що у нас люди, сильні духом. І навіть ті, хто приїхав до Латвії, хто вже навіть вивчив мову, влаштувався (дехто навіть відкрив тут ресторан чи салон краси), все одно збираються після війни, після перемоги точно повертатися додому. Наші люди не здаються, не опускають руки.
- Де вас можна буде почути найближчим часом у Ризі?
- Я виступаю на радіо іноді. Найближчий виступ буде у прямому ефірі на Латвійському радіо-2, наступного вівторка, 3 жовтня, о 16.00. Там презентую свою нову пісню. На телебачення запрошували...
Завдяки таким зустрічам я познайомилась із Ренаром Кауперсом! Він така хороша людина... А познайомилася так — моя подруга Крістіне Плеша, з якою потоваришувала на фестивалі свободи Андрія Осокіна, ми виступали у складі гурту Varakuta, у складі якого ще були Женя Насонова, Катріна Гупало, Лариса Шелест, Анастасія Яценко, Вікторія Притуляк. І ось у грудні минулого року ми поїхали на телебачення на відкриття церемонії «Музичного банку». І ми ходили коридором, готувалися до виступу, а Ренар був у гримерці. І ми повз гримерку туди-сюди ходили. Тут проходить співак Донс і запитує: «Що ти тут весь час?» — «Хочу з Ренаром познайомитися!» — «Так заходь, уперед!» І відчинив двері! Була така радість!
- Часто помічають, що у вас вії пофарбовані кольорами українського прапора?
– Жовто-блакитними вії мені робить подруга-українка. Уперше я їх пофарбувала минулого року перед своїм сольним концертом у юрмальському будинку культури у Майорі. Чесно кажучи, робила такі вії для себе, розуміючи, що глядачам їх особливо не буде видно. Але на концерті були наші захисники, які проходять тут реабілітацію, вони потім прийшли до мене: «Боже, які у тебе гарні вії!» Але в мене ще бувають різні аксесуари: наприклад, жовто-блакитний кулончик на шиї або великі жовто-блакитні сережки...
