Портрет на тлі війни. Ганна, художниця з Ірпеня, що тікала з кішкою у наплічнику

Обратите внимание: материал опубликован 1 год назад

До вторгнення молода художниця Ганна Козирєва жила в Ірпені, тихому, затишному тоді містечку під Києвом: «Було велике інформаційне поле, були погрози з боку Росії, але я до останнього не вірила, що може бути війна...» — згадує вона попередні місяці. Але підсвідоме відчуття, що її життя повинне безповоротно змінитися, було. А 23 лютого Ганна пробувала експериментальну техніку: била по полотну різками, які обмокувала у фарбу, перевіряла, чи можна так передати емоції на картині. І сильно потягнула спину.

  • Це — авторська версія тексту українською.
    Русский оригинал можно прочитать здесь.

Наступного ранку вона відчула, що навіть встати з ліжка боляче. І саме в той ранок почалася війна.

Перший її день почався для Ганни з повідомлення друга «Тримайтесь там!». Уже бомбили аеропорт в Гостомелі, розташований поруч, бомбили Київ, бомбили інші міста, до столиці рухалися багатокілометрові колони військової техніки. Ганна живе у висотному будинку, і саме тому було особливо страшно чути вибухи і рев літаків: «У дев'ятиповерхівці ти не розумієш, звідки воно летить, таке відчуття, що воно летить в тебе, але ти не знаєш, з якого боку...» Літаки пролітали просто над її будинком, Ганна не розуміла, куди бігти. Коли сильно бомбили, вона насилу доходила до коридору, і сиділа там — з картинами та кішкою:

«Я відчувала, що твоє життя… воно дуже мізерне. І тебе ніщо не врятує. Я дуже боялася, я розуміла, що треба скло заліпити, але я фізично не могла.

І я була одна...»

Наступного дня Ганна вирішила бігти до мами, яка жила на іншому кінці Ірпеня, в приватному будинку: «Сильно боліла спина і єдиний вантаж, який я б тягла за будь-яких обставин — це моя кішка. Я взяла її у наплічник і ще два паспорти, про всяк випадок. Я думала, що це ненадовго, і що я за три дні повернуся».

 
 

До мами треба було йти 4 кілометри. Поки Ганна йшла, знову почалося бомбардування — зовсім близько та дуже довго. Довелося пересидіти на цокольному поверсі сусіднього будинку. «Потім я набралась сміливості та пішла.

На вулиці набагато простіше переносити ці звуки, тому що ти бачиш небо і розумієш, що прямо над тобою нема нічого.

Так спокійніше». Дісталась: «Там якось морально легше стало. І я вже була не одна».

Бої йшли зовсім недалеко, в Гостомелі, в кількох кілометрах: «Було чутно всі десанти, всі бомбардування, всі гелікоптери. Ми просто виходили на вулицю, слухали, а якщо щось відбувалося дуже близько, бігли до погребу. Зрозуміли потім, що від бомбардування це не сильно допомагає,

якщо прямим влученням накриє, то врятуватися у погребі — звичайному — неможливо. Потім ми туди бігли, коли думали, що окупанти можуть йти просто по вулиці

та стріляти по будинках». Там було настільки холодно, що всі моментально хворіли. Коли бомбили вночі, найчастіше люди просто лягали під стіною. У будинку завжди були завішені вікна, світло по вечорах не вмикали, стояли та прислуховуватися, було незрозуміло, де і що відбувається. Орієнтувалися виключно по звуках. Уже постфактум Ганна читала новини, що саме відбулося. Були й зовсім страшні моменти — коли вже в самому Ірпені, приблизно за кілометр, був бій.

Пересуватися Ганні все ще було дуже боляче, думки про евакуацію в цей момент, в перші дні, здавались нереальними. Та й мости навколо Ірпеня вже були підірвані. «На всіх дорогах... Я чула, що хтось на машинах намагався вибратись… А

окупанти сиділи в лісах, і вони просто стріляли по машинах,

тому це теж було страшно. Моя психіка витримувала, але з кожним днем було все гірше та гірше».

Після цього було оголошено, що буде пущений евакуаційний потяг для порятунку людей з Ірпеня. На той момент це був єдиний більш-менш безпечний шлях з Ірпеня — організований мером міста, офіційно: «Я подумала, що це єдиний шанс виїхати». Ганна зібрала речі і знову взяла кішку у наплічник: «Мені було страшно залишати своїх.

Страшно було залишати своє життя, тому що його вже не буде, воно буде іншим».

Мама, як це часто буває з людьми старшого покоління, не хотіла їхати — на й не могла їхати, вона змушена залишитися вдома, в Ірпені, бо не могла залишити бабусю (пізніше, за декілька днів, мамі з бабусею вдалося виїхати в більш безпечне село, теж у  Київській області). І мама, и бабуся просили і наполягали, щоб Ганна евакуювалася, адже цей потяг міг виявитись єдиним шансом. У ті дні події в Київській області була непередбачуваними.

«Були сильні затримки з потягом, ми простояли три з половиною години на пероні, з самого ранку, в мороз. У небі щось відбувалося. Працювало ППО. Ми цього не бачили, але було відчуття, що це просто за хмарами, дуже близько», — розповідає Ганна. Люди в  потяг набивалися дуже щільно, пригадує вона: «Залізали, як могли, сиділи іноді по 3-4 людини на горішніх полицях. Нам пощастило, що довезли до центрального залізничного вокзалу. Якщо чесно,

хоча я й знала що Київ теж бомбардують, вже на вокзалі відчула, що я у більшій безпеці, ніж в Ірпені.

Добре, що я була з подругою, вона мене дуже підтримала. Страшно було і їхати, і залишатися. Страшно було вдома, і страшно тікати. Адже бомба може прилетіти і у дорозі».

У ті дні у потягах на Львів люди їхали всю дорогу стоячи. Ганна розуміла, що у своєму нинішньому стані вона так довго на ногах просто протримається, тому було вирішено спочатку їхати в Переяслав. Там біженців тимчасово розмістили в будівлі дитячого садка. Після кількох днів, також потягом, Ганна вирушила далі, до Львову.

У Львові вона провела 10 днів. Потік біженців з різних областей України був у ті дні величезним. Вже у Львові здоров'я, від стресу здало. Ганна захворіла. Довелося перехвилюватись і за улюблену кішку, яка від пережитого перестала впізнавати господарку, і також захворіла.

У Львові, в один з днів, Ганна почула в небі звук винищувача, і дуже злякалася: «Тоді люди там цього не чули і не бачили, і не дуже розуміли, що відбувається, заспокоювали себе, що це звичайний літак, що у Львові нічого не може статися, розповідає Ганна. А я, почувши винищувач, зрозуміла, що більше чекати не можу. Наступного ранку я вже перетинала кордон. І в цей самий день вже були перші прильоти й у Львові...»

З польського кордону волонтери забрали її до Берліна: «Мені дуже пощастило — я прямувала у Німеччину і одразу побачила людей, які стояли з табличкою “Берлін”. Мені одразу стало легше. Поляки мені у сумку їжу засовували, допомагали.

Холодно було, я одягла на себе все, що в мене було з собою — наплічник із кішкою.

Пам'ятаю, журналісти в мене брали інтерв'ю. Я розчулилася».

У Німеччині Ганну зустріли й підтримали перший час її друзі. «Я їхала внікуди, я просто тікала. Але зараз я розумію, що їхати, щоб взагалі не було знайомих, це дуже складно. Тому, я вважаю, мені у цьому плані дуже пощастило...»

Пізніше Ганна дізналася, що в її квартиру в дев'ятиповерховому будинку в Ірпені, влучив снаряд. На щастя, картини Ганни вціліли, вони знаходилися у дальній кімнаті. У цьому, вже значно пізніше, переконалась мама Ганни.

У Німеччині Ганна оселилася у невеликому місті Дитценбах, неподалік від Франкфурта, і продовжує займатися живописом, спілкуватися з колегами-митцями, брати участь у виставках.

 
 

Одна з її картин, створених у цей період, присвячена війні в Україні та воїнам-захисникам.

Заметили ошибку? Сообщите нам о ней!

Пожалуйста, выделите в тексте соответствующий фрагмент и нажмите Ctrl+Enter.

Пожалуйста, выделите в тексте соответствующий фрагмент и нажмите Сообщить об ошибке.

По теме

Еще видео

Еще

Самое важное