- Авторскую русскую версию текста можно прочитать здесь.
Женя родом з Томська, останні роки працювала в Москві. Едуард народився та виріс в Краматорську і що таке війна, знає з підліткового віку.
Краматорськ...
«Коли в 2014 році все тільки починалося, мені було 14 років і в мене доволі розпливчасті спогади про це. Ми днями сиділи в підвалах, бо повноцінних бомбосховищ не було», — розповідає Едуард. Він пам'ятає, як в місті були організовані перші блокпости сепаратистів, і як вони були озброєні. Підлітки часто лазили поруч з блокпостами, їм було цікаво, , але ще не було усвідомлення, що це за люди і чому вони там знаходяться: «Більша частина спогадів і емоцій стерлась з пам'яті, як небажана інформація. Страху, як такого, тоді не було, пам'ятаю, було нерозуміння — що відбувається?»
Зі школи дітей відпускали якомога раніше, щоб вони не опинились там під час можливого обстрілу, адже в школу також могли попасти снаряди. І діти, і дорослі, регулярно ховалися по підвалах від частих обстрілів. Підвал рідного будинку Едуарда не був придатний у якості бомбосховища, він не витримав би удару, тому він з родиною був змушений ховатися у підвалі лікарні. Були влучання снарядів у будинки по сусідству, про що в нього збереглися фотографії.
«Часто каталися танки і БТР по дорозі поруч з лікарнею, у підвалі якої ми сиділи. Періодично вибухи були такі, що навіть в підвалі, відчувався поштовх», — пригадує Едуард.
Тоді ж у нього сформувалася і стійка відраза до пропаганди, адже у близько розташованому від Росії Краматорську в кожному телевізорі можна було ввімкнути російські канали. До підлітка скоро прийшло усвідомлення, що це телебачення несе брехню, ніяк не пов'язану з тим, що відбувається насправді...
Кохання...
…З Євгенією Едуард познайомився в інтернеті, і спочатку їх спілкування було лише дружнім. Але вони швидко відчули спорідненість душ і знайшли багато спільних інтересів. Едуард, що закінчив на той момент медичний коледж, хотів помандрувати, побачити світ, Женя запросила його до Москви. Там вони незабаром і зустрілись. Вона не могли наговоритись, Євгенію захоплювала мудрість та душевні якості молодого чоловіка. Було дивно, як їй може бути настільки цікаво з чоловіком молодшим за неї на цілих 18 років.
Так, сьогодні Жені 39 років, а Едуарду— 22 роки. Скоро вони зрозуміли, що розлучатися вже не хочуть, і, з притаманним їм креативом, розпочали підготовку до веселого, справжнього студентського весілля. Створили собі незвичні образи, незважаючи на відсутність грошей у той момент. Весільну сукню Женя пошила собі сама за кілька днів, разом з подругою. Навіть реєстрація шлюбу відбулася у незвичному місці, на території монастиря, де молода пара здивувала всіх незвичним зовнішнім виглядом. Весь процес реєстрації вони сміялися до сліз, тому традиційної урочистої обстановки не вийшло.
«Момент реєстрації передає повністю наші стосунки, незважаючи на проблеми, це завжди дуже багато сміху», — розповідає Женя. «Зате тобі завжди зі мною весело!» — відповідає Едуард дружині.
На момент знайомства з Едуардом Женя все ще переживала емоційний біль — декілька років тому помер її перший чоловік. Вона дуже довго була самотня — боялася прив'язатися до іншої людини. Глибока депресія продовжувалася більше двох років і призвела до рішення більше не відкриватися для нових відносин. Страх втратити коханого був сильніше за неї, вона розуміла, що не витримає морально повторення трагедії, якщо щось трапиться. Едуард змусив її знов посміхатися і вірити в щастя. Женя знову почала Жити.
Мрії про еміграцію. Війна
Рішення поїхати з Росії у молодих людей назрівала давно. Женя ще у 2018 році вивчала іноземні мови — мріяла переїхати в Італію та займатися там фотографією. Тоді її плани перервали ковідні обмеження.
З початком сімейного життя пара почала активно шукати країну, де їм простіше було б легалізуватися і де їхнього віддаленого заробітку вистачило б на життя. Розглядали багато варіантів, почали опановувати нові професії. Було величезне бажання поїхати в Україну, де жили друзі та рідні Едуарда. Вони думали і про Київ, і про Житомирську область, де жила подруга Жені. Плани здавалися дуже перспективними та райдужними, з цими думками вони лягли спаити 23 лютого 2022 року...
Під ранок Женя отримала повідомлення від подруги: «Війна почалась!»
У повному жаху молодята відкрили канали новин та соціальні мережі. «Якийсь
сюрреалізм, паралельна реальність, ми не думали, що так буде, що будуть бомбардувати Київ, Харків, вночі, по житловим будинкам,
в мене це в голові не вкладається до сих пір!» — розповідає Женя. Пара розуміла, що їхні плани на переїзд в Україну тепер перекреслила війна, що рідні та друзі в небезпеці. Вони ніколи не думали, що таке можливо— повномасштабна війна в Україні: «В найстрашніших снах це неможливо було уявити».
Навіть Едуард, що звик у Краматорську до постійних обстрілів, також припускав лише локальне загострення бойових дій. Однак все пішло по найгіршому з можливих сценаріїв.
Коли почалася війна, Едуард хотів поїхати в Україну, адже за освітою він фельдшер. Але Женя не змогла його відпустити: якщо з чоловіком щось трапиться, вона не витримає. Перші тижні дуже переживала: «Я розуміла, що він має бути там, я боялася, але сказала, що підтримаю будь-яке його рішення. Але, можливо, для мене це буде ударом, після якого я не зможу піднятися». Вирішальним фактором стало те, що за серйозними медичними показниками Едуард фізично не міг виконати свій обов'язок, тому від цієї думки довелося відмовитися, щоб не стати тягарем для колег у ситуації крайнього напруження сил.
У Едуарда в Україні знаходилися друзі та рідні, і всі вони були в небезпеці. Його мама та брат виїхали з Краматорська на захід України, в Краматорську залишився дідусь, який не міг кинути господарство. Женя та Едуард постійно були на зв'язку з рідними та переживали, але що вони могли зробити, крім підтримки?
Едуарда найбільш шокувало, коли його мама та брат збиралися їхати на Західну Україну, сіли ввечері в потяг, а наступного ранку був удар по вокзалу в Краматорську, було багато поранених та вбитих. З рідними деякий час не було зв'язку, адже вони їхали потягом. Було страшно.
Скоро їм стало зрозуміло, що і в Україну поїхати неможливо, і в Росії також неможливо більше знаходитися. Женя та Едуард не могли змиритися з тим, що вони не можуть навіть висловити свій протест, що вони проти війни. «І
це відчуття, що в тебе забирають твою країну, і тобі стає соромно належати до цього суспільства, тебе позбавляють коріння, рвуться зв'язки. Це складно описати, абсолютна загубленість
і відірваність від усього», — каже Євгенія. Страх зробити неправильний рух, повна відсутність свободи слова…
Мітинги та пропаганда...
Багато разів Женя розмовляла з друзями та знайомими про Україну, доводячи що ні нацизму, ні утисків російськомовного населення в Україні ніколи не було. Вона ставила в приклад свого чоловіка, українця, що виріс на Донбасі, який чудово розмовляє російською мовою та грамотно пише. Женя пояснювала, намагалась переконати… У деяких випадках це дійсно допомагало, люди дослухалися. Але іноді навіть реальний приклад її чоловіка, який пережив війну на Донбасі в 2014 році, не був достатньо переконливим.
«Мені насправді дуже шкода людей, які виправдовують війну, тому що настане момент, коли прийде усвідомлення. З одного боку, як можна жаліти тих, хто виправдовує вбивство, але я така людина — мені всіх шкода. А
усвідомлення, воно прийде, і воно буде дуже страшним»
— каже Євгенія.
«Я українець, все життя прожив в Донецькій області, і ніколи ніхто нічого не забороняв! — Едуарда обурює кількість брехливих новин в Росії. — Люди дійсно вірять усьому, що чують». Коли людям надаєш всі факти, що ти бачиш, майже відеопідтвердження, вони відповідають — «Ви всі зомбі, це все монтаж».
У оточенні Жені є люди, які регулярно ходили на мітінги проти війни, але ті з часом ставали все менш і менш масовими. Причина, на її думку, у силовому придушенні і страху. «Якби я розуміла, що це безпечно, я б ходила на мітинги. Я не могла собі цього дозволити, у моєї дитини більше нікого немає, і якщо зі мною щось трапиться, дитина залишиться сама». Також Женю, як і багатьох інших її співвітчизників, зупиняє те, що вона розуміє — це не має сенсу, силові структури придушать будь-який мітинг, це реальність: «Саме тому мітинги й затихнули — це небезпечно. Якби це мало сенс, якби це мало якийсь результат. Що може зробити звичайна людина? Це, на жаль, питання математики та переваги сил».
Зараз стало зовсім неможливо збиратися в центрі Москви групами з декількох людей, їх моментально забирають. Женя згадує 2014 рік, коли були мітинги проти приєднання Криму, але й вони не мали результату. «Чим жорсткіше та небезпечніше це стає, тим менше людей виходять. У людей є родини, діти. Так,
можливо це боягузтво та слабкість, намагання сховатися в нірку і не бачити проблем, але й це спроба захистити свою родину».
Еміграція і патріотизм...
Давно назріле рішення поїхати з Росії з початком війни тільки лише посилилося, остаточне рішення було прийняте. Женя та Едуард перебирали різні країни, які могли їх прийняти, де можна було б відносно просто легалізуватися, і де на життя вистачало б їх віддаленого заробітку. З початком війни довелося економити: почалися проблеми з роботою. Багато країн стали недосяжними через проблеми з візами, а ціни на авіаквитки стали просто космічними. У результаті подружжя обрало Грузію як найпростіший варіант. Два місяці вони готувалися до переїзду, економили на всьому та продавали речі.
Хоча на той момент мобілізацію ще не оголосили, але вже було зрозуміло, що це відбудеться. І, хоча Едуарду— громадянину іншої країни, формально призов не загрожував, існувала інша проблема. Євгенію дуже хвилювала пропаганда у школах.
«Я жорстко проти того, щоб дитині ламали психіку. Повинна бути любов до своєї країни, але не на такому ґрунті — це повинно виховуватися не з тим посилом, що всі навколо вороги!»
Женя багато подорожувала країною, від Москви до Томська. «Я цю країну бачила, я її дійсно люблю, це дуже красива країна, де багато прекрасних, добрих та чуйних людей». Але те, що відбувається в суспільстві сьогодні, Женя прийняти не може. «Та
країна, яку я люблю, вона руйнується, ті люди, яких я дуже люблю, їх ламають.
Та обстановка, яка існує в країні, коли ти не можеш сказати те, що ти думаєш, навіть якщо ти не вийшов говорити про це на площу».
Женя вважає, що любов до своєї країни — насамперед бажання її розвитку, коли ти робиш щось корисне для неї та для людей, «а не коли ти кричиш, що всі навколо вороги. Це ніякого відношення до патріотизму не має взагалі».
Гостинна Грузія...
Дата від'їзду в Грузію була обрана інтуїтивно, це було 16 вересня, і зараз подружжя радіє, що зупинилися саме на цій даті і що встигли вирішити фінансове питання вчасно.
Розпродавши частину речей (і багато просто роздавши), зробивши документи для собаки, вони переїхали з усіма речами, що лишились за допомогою послуги автодому. Страхів, пов'язаних з переїздом, особливих не було.
«Скрізь, у будь-якій країні живуть люди, і ми завжди можемо домовитися. Проблеми без вирішення — це коли ти знаходишся під страхом, що тебе вб'ють. Інші проблеми вирішити можна, — говорить Євгенія. — У мене більше страхів залишитися в Росії.
У мене зростає дитина, через 5 років йому буде 18, і я не хочу, щоб колись його відправили, як гарматне м'ясо, і змусили вбивати людей».
Дорога пройшла благополучно, і незабаром родину зустріла гостинна Грузія. Син Євгенїї пішов до грузинської школи, і дуже задоволений — незважаючи на те, що вчиться на незнайомій йому грузинській мові. У перший же день він прийшов додому з палаючими очима і сказав, що йому все дуже подобається. Діти та вчителі допомагають йому адаптуватися. Євгенія займається з сусідськими дітьми математикою, а вони, в свою чергу, допомагають їй опанувати грузинську мову: «Певний мовленнєвий бар'єр, що тебе не будуть розуміти, відсутній повністю, якщо є потреба в спілкуванні, мова ніколи не буде перепоною для цього».
Родина орендує будинок на околиці Тбілісі. Сусіди прийняли їх доброзичливо, особливо підтримали, коли важко захворів собака, і Женя з Едуардом кожен день возили її до клініки. Прості жести підтримки — приносили їжу, втішали, коли собаку врятувати не вдалось. Теплий прийом в Грузії був неочікуваним, і дуже приємним для Жені та Едуарда. Зараз, живучи у вільній від пропаганди та насилля країні, вони освоюються, навчаються та працюють, а вранці п'ють каву, дивлячись на гори, і мріють знову стати на ноги і незабаром переїхати в мирну вже Україну, відновлювати її після всього, що ця країни пережила.
