- Авторскую русскую версию текста можно прочитать здесь.
УТОЧНЕННЯ
У першопочатковій версії статті було помилково вказано, що батько Андріса Лагздукалнса — з Латгалії (на сході Латвії). Насправді він родом із Колки в Курземе (на заході країни), зараз живе на протилежному березі Ризької затоки — в Скулте, а працює в Ризі.
Батько Андріса з Курземе. Андріс народився в Мелітополі, дитинство його проходило почергово то у Латвії, в Ієціві та Колці, то в Україні. Тут він постійно живе з юнацьких років, 20 років пропрацював у правоохоронних органах, на оперативних посадах в Управлінні карного розшуку та Управління по боротьбі з організованою злочинністю. Так що боротьба за справедливість для нього — справа всього життя. Зараз він вже пенсіонер МВС і присвячує себе творчій та волонтерській діяльності.
Порятунок біженців
Ще в 2014 році Андріс, разом з небайдужими колегами-пенсіонерами міліції, вивозив з Луганської та Донецької областей біженців, які не мали змоги самостійно виїхати на територію, підконтрольну Україні, а також родини кримських татар з окупованого Криму. Професійні навички та старі зв’язки на Донбасі стали в нагоді йому та колегам під час ризикованих поїздок до «ЛНР-ДНР»: на блокпостах з колабораціоністами зазвичай вдавалось домовитись про безпечну евакуацію біженців у обмін на горілку та цигарки.
Творчість
Побачене в тих поїздках і почуте в розмовах з людьми, незабаром вилилось у книгу. За декілька днів Андріс написав чорновий варіант роману «Ротний. Зона АТО» — під глибоким враженням від особистого досвіду, а також під впливом роздумів про причини того, що сталося в країні. Остаточний варіант був завершений на початку 2016 року, незабаром був виданий та мав успіх у читачів.
Починаючи з «Ротного», Андріс поринув у письменництво. На сьогодні у його здобутку і детективи, і книжки для дітей, і сценарії. Пише двома мовами — раніше переважно російською, зараз в основному українською. (Латиську розуміє, говорить і читає, правда, пише повільно. Зараз займається мовою онлайн — хоче здати на сертифікат.)
Андріс вважав, що війна продовжиться, що диктаторський режим так просто не відпустить Україну, не обмежиться Донбасом. На його думку, сценарій розділення України прослідковувався ще в 2010 році, тому він очікував нападу зі сторони РФ, але не розумів, коли, як та в яких напрямках він буде здійснений.
Вторгнення
Тому події 24 лютого все-таки стали несподіванкою, Андріс був в Мелітополі, як і його молодший син. Зі старшим вони збиралися у березні до Латвії...
Уранці 24 лютого він прокинувся від дзвінка друга: «Почалася війна...»
До її початку Мелітополь був сучасним, розвинутим, багатонаціональним, європейським містом на півдні України в Запорізькій області, з населенням понад 150 тисяч мешканців.
«Події розгорталися швидко. Навіть 24-го лютого
ніхто не очікував, що вони так швидко дійдуть до Мелітополя»,
— згадує Андріс. Утім вночі місто було оточене, а вранці почалися вуличні бої.
Уже 26 лютого місто опинилося під контролем окупантів, українські війська під тиском багатократно переважаючих сил ворога, були змушені відійти. У ті дні понад 90 будинків у приватному секторі на околиці міста було зруйновано. Були й поранені, кілька чоловік людей загинули.
Андріс пригадує: «У центрі міста розстріляли порожню будівлю СБУ, та якимось чином влучили у хірургічне відділення онкологічної лікарні, але, на щастя, жертв там не було».
Мародери
Великої паніки в місті не трапилося, мелітопольці переважно сиділи по домівках, хоча незабаром місцеві мародери почали грабувати закриті крамниці, аптеки та супермаркети, тягнули звідти апаратуру та інші речі.
«У Мелітополі залишалася місцева влада з законно обраним мером. У будівлю, де перебував мер і працівники, зайшли рашисти та все перевернули», — розповідає Андріс.
Міська рада перебралася до палацу культури ім. Шевченка. Надалі працювали в тій будівлі, там знаходився і штаб волонтерів. У місті працювали і комунальні служби і лікарні. Місцеві активісти домовилися з Росгвардією про заходи по запобіганню мародерству організували громадську дружину з людей небайдужих до долі міста. Позначали вони свої автівки білим аркушем на лобовому склі та займалися патрулюванням міста, відловлювали мародерів. Іноді їх прив'язували скотчем до дерева, фотографували, щоб повідомити громадськість про злочинців, повертали награбоване у крамниці та власникам.
Спочатку людям було дозволено охороняти порядок самостійно. Лише згодом біля маркетів з’явилися патрулі росгвардійців.
Про мародерство Андріс говорить так:
«Тимчасова окупація міста виявилася як лакмусовий папір. Які обставини — така й людина. От сволота й полізла грабувати магазини».
Мітинги
На третій день війни на центральну площу міста вийшли люди з прапорами України та плакатами: «Окупанти, геть!», «Мелітополь — це Україна!», потім пройшли маршем центральним проспектом та вулицями міста. Біля будівлі СБУ мітингувальників обстріляли рос гвардійці — хоча стріляли наче поверх голів, одну людину поранили.
Потім щодня на площі збиралося більш ніж 3000 людей. «Площа була повна, — каже Андріс. — Ми дивилися, щоб у натовпі не було провокаторів. Було дуже приємно, коли на мітинг прийшли ті, хто до того виступав “за Росію”. Я їх питав — “Чому ви докорінно змінити свою думку?” А вони мені — “Це наша країна. Окрім нас ніхто інший не має права робити перестановки у владі. Нас не потрібно ні від чого звільняти! На нас ніхто не тиснув!”»
…Андріс розповідає, що у місті ніколи не було тиску на російськомовних ні з боку влади, ні з боку активістів — 80 відсотків людей спілкувалися російською. Взагалі у місті проживали представники 134 національностей. Були добре організовані національні діаспори, найбільші — кримськотатарська, вірменська, болгарська, албанська, грузинська. Усі вони мали свої національні центри, влаштовували свята, зберігали традиції. На міських фестивалях представники різних національностей презентували народну творчість, вироби мистецтва, і можна було почути багато різних мов.
Мітинги продовжувалися, деякий час їх не чіпали, як розповідає Андріс,
окупаційній владі було важко зрозуміти, що люди йдуть мітингувати з власної ініціативи.
Сам Андріс ходив на мітинги ще й тому, щоб запобігти провокаціям. Потім російські військові почала перекривати периметр площі, щоб зірвати мітинги, вихоплювали людей з натовпу, забирали телефони та вивозили за місто. Потім люди поверталися пішки. Мітингуючи перебралися спочатку в район братського кладовища, потім до міського парку. У середині березня мітинги через тиск з боку окупаційної влади припинилися: виходити стало на них стало занадто небезпечно.
У середині березня мер Мелітополя Іван Федоров був затриманий, бо він не пішов на співпрацю з окупантами. Увесь цей час мер займався евакуацією до Запоріжжя мешканців, що хотіли виїхати з міста, а також постачанням ліків до Мелітополя, наприклад для онкохворих, для діабетиків, для гемодіалізу — тобто життєво необхідних. Мера протримали тиждень, поки його не вдалося обміняти на полонених росіян, і він залишився у Запоріжжі. Звідти, на відстані, працівники мерії Мелітополя організували керівництво громадянами, що виїжджають з міста, допомогу їм, а також — постачання ліків і відправку гумконвоїв.
Полон
Наприкінці березня, колишню дружину Андріса та маму його синів, Інну, захопили представники нової «влади». Вона була вдома, коли виламали двері квартири: шукали самого Андріса та його старшого сина, ветерана АТО і депутата міської ради. Сам Андріс був їм цікавий, як колишній працівник міліції, який володіє великим об'ємом інформації. Було відомо і про його волонтерську діяльність, і про проукраїнську позицію. «Також
їх дуже цікавило, хто мені диктував, коли я писав роман “Ротний. Зона АТО”».
Ні Андріса, ні сина вони не знайшли, а в Інни забрали ноутбук та телефон. Знайшовши в них проукраїнські публікації в соціальних мережах, наступного дня вони прийшли знову, вже за Інною. Два місяці її тримали у бетонному гаражі, в жахливих умовах, проводили багатогодинні «бесіди», тиснули морально, залякували. Її змусили записати відео, де вона, під тиском оголосила себе «агентом СБУ». На допитах Інна говорила, що не знає, де колишній чоловік, а на питання про сина стверджувала, що він виїхав за кордон.
При всьому цьому їй неодноразово натякали: варто дати хабаря, і її відпустять. У сусідньому гаражі знаходились ще 5 людей, у тому числі ветеран АТО. Туди
постійно привозили людей, катували, тримали кілька днів, а, отримавши гроші — відпускали.
У кожного затриманого брали розписку — що він не буде протидіяти новій владі та буде повідомляти про українських активістів. Таку ж розписку довелося підписати й Інні, коли її відпустили, так і не отримавши від неї гроші.
Коронною фразою слідчих ФСБ був вираз: «В Мелитополе будут царь и Советский Союз!».
Їй було наказано прийти за 10 днів щоб забрати свій паспорт, але жінка туди вже не повернулася: на щастя, вона втекла з міста за допомогою волонтерів.
Втеча
Над Андрісом висіла явна небезпека затримання — на той час окупанти викрали кількох його колишніх колег. Він переховувався у будинку друга, що виїхав з міста.
Особливо небезпечно стало, коли у місті з'явилися так звані «казачі формування»
— люди, виряджені у зелені костюми і з папахами на головах почали патрулювати вулиці. Деякий час Андріс переховувався, бо в Мелітополі його знали багато людей. У місті у той час насаджувалася не тільки російська, але й радянська символіка, наприклад на найвищий в області флагшток підняли прапор Радянського Союзу. Також нова влада перефарбувала все, що в місті було жовто-блакитним, у триколор, організували «свято першого травня» та марш победобесія «Безсмертний полк» — 9-го. Станом на сьогоднішній день викрадені та утримуються у полоні близько 800 жителів Мелітопольщини: бізнесмени, адвокати, колишні правоохоронці, ветерани АТО, активісти та члени їх родин.
Не бажаючи жити під владою Росії та рятуючи власне життя та життя своїх дітей, багато людей залишили місто. Сьогодні в Мелітополі залишилось близько 60 тисяч мешканців зі 150 000.
Андріс був змушений планувати втечу. Разом зі знайомими, на двох автівках, вони виїхали з міста. Шлях був дуже небезпечним. Довелося перетинати 19 російських блокпостів, і там терпіти обшуки. Чоловіків змушували роздягатися: шукали татуювання із патріотичною символікою, сліди від армійських берців, зброї, тощо. На той час більшість біженців виїздили через селище Василівка, але для Андріса це було неможливо — його ім'я було на той час у списках ФСБ. Довелося шукати інші шляхи. На кожному з блокпостів могло статися що завгодно, йому досі моторошно згадувати про той шлях на волю. «Кожна хвилина небезпечна. Звідки ти знаєш, що у них в голові? Зараз його перемкне і ...» — пригадує Андріс.
Волонтерство та майбутнє
Оговтався він лише у Запоріжжі. Одразу ж почав допомагати іншим людям, займатися волонтерською діяльністю. Наприклад, розбирати пошкоджені снарядами будівлі: «Приїжджаєш,
отримуєш каску, респиратор, йдеш на завали. Ми виконували те, що нам кажуть.
Також важлива була психологічна допомога. Люди бачать, що вони не самі, що їм приходять на допомогу інші люди, звичайні, такі самі, як вони».
Зовсім недавно, вже у жовтні, були три масові «прильоти» в Запоріжжя. Обвалилися цілі поверхи будинків. Андріс з друзями працювали на розбиранні у приватному секторі — там також були прильоти: «Епіцентром вибуху був
двоповерховий будинок, від якого нічого не залишилось. Метрів п’ять яма від крилатої ракети,
запущеної з літака. Еквівалент — тонна тротилу. Довкола воронки вибуховою хвилею пошкодило десяток будинків, загинули люди».
Декілька мешканців цього будинку-епіцентром сховалися в гаражі. Вони вижили — їх витягли рятувальники.
«Це стратегія залякування населення. Але на нас вона працює навпаки»,
— каже Андріс.
У Запоріжжі працює волонтерський центр «Саме тут» для допомоги біженцям з Мелітополя. Їм допомагають знайти житло, роботу, роздають гуманітарні пайки.
Крім волонтерської діяльності, Андріс знову повернувся до творчості. Зараз він збирає матеріал для документальної стрічки «Мелітополь, місто зруйнованих мрій». Планується 6 серій. Вивчати сценарну майстерність письменник почав ще в 2018 році. У його творчому доробку, крім роману «Ротний. Зона АТО» є детективи («Прокляті рубіни», «Пастка Немезиди» тощо), дитячі книжки ( «Стьопчині розповіді», «Пригоди лиса Рудика», «Лісова варта», що виборола перше місце на мелітопольському літературному конкурсі), сценарії до серіалів.
Хоча йому й довелося покинути своє життя в улюбленому Мелітополі, Андріс Лагздукалнс не здається, продовжує займатися творчістю та волонтерською справою, вірить у перемогу добра та справедливості. Рідні Україна та Латвія займають почесне місце у його щирому серці.
