Це — скорочена версія матеріалу українською.
Полная версия на русском — здесь.
— В'ячеславе, яка програма Ваших концертів?
— 50 на 50 відсотків — половина моїх пісень, у тому числі українською мовою, друга половина — кавери відомих пісень, але я їх по-своєму співаю, а не як у оригіналі. Це пісні гурту Nirvana, твори відомих рок-н-рольних колективів.
Нагадаю, що я займаюся музикою вже упродовж шістнадцяти років і, в принципі, окрім цього більше нічого не вмію. Перевагу надаю рок-музиці, але люблю співати і поп-музику, і рок, і «важкий металл», і все, що завгодно. Зараз виступаю без супроводу, сольно, бо в Україні я маю свій гурт, звичайно ж, він називається Mu2Moon, але хлопці тепер, хто де. Тож тепер я й акустична гітара — цього, як правило, достатньо, якщо ти вмієш володіти собою та інструментом.
— Як часто ви нині виступаєте?
— Я зараз був у Лондоні, щоб розвідати, яка там ситуація в клубах, бо це ж величезне місто, столиця! На кордоні показав український паспорт, пустили без проблем. Абсолютно жодних питань не виникало. Там люди зовсім не пострадянські. Але
зрозумів, що в Лондоні з роботою дуже складно, і повернувся до Риги, де маю два-три рази на тиждень концерти. Наступна основна серія виступів буде у вересні. Але взагалі-то, скільки я не спілкувався з музикантами в Ризі, вони кажуть, що два-три концерти на тиждень — це дуже навіть непогано.
Я уже лет десять ничем другим, кроме музыки, не занимаюсь. Есть много известных музыкантов, которые живут только музыкой, не зарабатывая больших денег, но это позволяет им заниматься своим делом серьезно. Так что я, думаю, не единичный случай. В общем, приходится выбирать — или ты занимаешься творчеством, тем, что тебе нравится, или каждый день занимаешься бизнесом, сидя в офисе и страдая. Я все-таки выбираю заниматься тем, что тебе нравится по жизни и что доставляет удовольствие. Это не для меня — каждый день с девяти до пяти в офисе. И у меня прекрасная семья, которая меня в этом поддерживает. Я когда-то работал одно время в офисе, и жена видела, насколько я плохо себя чувствовал, и сама сказала: «Не надо тебе это — занимайся музыкой».
— Якщо не секрет, як дружина влаштувалася у Латвії?
— Нормально. Вона працює в українській групі компаній, яка має офіс в Одесі та Ризі. Це компанія, яка допомогла дуже багатьом українцям у Ризі облаштуватись. Саме тому ми одразу і приїхали з дружиною та сином у липні минулого року сюди. Дружина працює віддалено, компанія підтримує.
І синові добре, бо нам дуже пощастило, ми ходимо до українського садка. Тож Максимку оточують його ж однолітки, українці, вони всі там на одній хвилі, у них своя тусовка. І трохи латиську мову вчать.
— В Одесі у вас із дружиною хтось лишився?
— Ох, Одеса!.. Там залишилися мої мама з татом, батьки дружини моєї. Передзвонюємося, звичайно. Там таке відбувається, що видно: люди максимально психологічно втомились від цих подій. «Дах їде». Ви ж знаєте, там п'ять днів зараз бомбардували, постраждали будівлі в центрі, половина з яких — пам'ятки культури під охороною ЮНЕСКО. І від нашого Преображенського собору (а він величезний!) практично нічого не лишилося. Це вже просто в жодні рамки не входить. Уже жодних виправдань для країни-терориста абсолютно немає. Бо те, що зараз вони творять, — це вже за межею всього.
Ну, зрозуміло, що в нього (ви розумієте, у кого) вже виходу немає, і він просто бомбардує все, що можливо. І дамбу запорізьку підірвав, і незрозуміло, що із Запорізькою АЕС буде... Але нічого в нього не вийде. Тому що... Ось ви знаєте — українські пісні переважно про те, що «ми зможемо», а російські про те, що «ми завоюємо».
Послухайте нашу «Червону калину» хоча б… Чи послухайте гімни Росії та України. Російський — про те, щоб перемагати і завойовувати, а наш — щоб добре робити собі, своєму народу.
Ми нікого не чіпаємо, ми хочемо спокійно жити в себе вдома. І це ж нормально для незалежної країни, правильно?
