Олена Федорова: Зворотній бік військових буднів або про це не напишуть в газеті

Текст майже закінчила писати, коли раптом пролунав дзвінок і я отримала запрошення на виставу «Погані дороги» за п'єсою Наталії Ворожбит.

Продовжити читання українською мовою ►


Текст был почти закончен, когда вдруг раздался звонок и я получила приглашение на спектакль «Плохие дороги»  по пьесе Натальи Ворожбит.

Читать дальше на русском языке ►


 

У Київському академічному театрі драми та комедії на лівому березі Дніпра, який тепер приїхав до Риги на гастролі, я була давно — ще тоді, у квітучій мирній столиці України, коли робила інтерв'ю з актрисою цього театру Адою Роговцевою. За фільмом «Погані дороги» знала, наскільки важким буде сюжет, але пропустити таку подію не могла. У винятковому порядку акторам-чоловікам дозволили виїхати з країни, щоб показати цю виставу в Європі.

Про кохання на відстані, про відношення між чоловіком та жінкою був мій недописаний опус, який обірвав дзвінок із запрошенням до театру. Тим паче, піду.

— У тебе гарне тіло, — каже Вона, щільно притуляючись до Нього.

— До війни я був плавцем, майстер спорту, — трохи зніяковівши відповідає Він, чоловік у військовій формі.

«Давай потрахаємося, щоб зрозуміти, що ми живі».

«Коли він зняв усю цю війну — у нього не встав»…

Будні війни, натуралістичні сцени, історія старшокласниць у прифронтовому містечку, стосунки між полоненою дівчиною та окупантом, трагедія закоханого в українську військову медсестру — життя, понівечене і назавжди зламане війною.

Натуральна історія руйнування

Чоловіче та жіноче — як взаємодіє воно у період війни, у чому шукає опору та сенс життя; звідки родом садизм та бажання домінувати та…. чи не тварини ми?

Я була не готова до такого театру: катарсис (за Аристотелем) точно не стався, але й завдання вистави було іншим.

Наскільки потрібно оголювати виворіт військових буднів, тим більше для не зовсім українського глядача в Європі? Мабуть, треба. Жінка з України, яка сиділа поруч зі мною (глядачі розділилися майже навпіл — місцеві та переселенці), ховаючи періодично очі та втираючи сльози, сказала тихим голосом: «Тут ще не все до кінця показали».

Дев'яносто днів

Їм 35–38 років. Гарні молоді українки. Обидві з вищою освітою та високою кар'єрою у довоєнній Україні. Нині — переселенці. Одна працює на рибному конвеєрі у цеху, інша – нянечка в дитячому садку. У них сумні очі, діти, що різко подорослішали, і... глобальна туга за чоловіками. 90 днів минули. У найкращі часи це можна було б проасоціювати з літніми канікулами, проведеними не де-небудь, а за кордоном, у самісінькій Ризі! Але ні.

Статус — інший, настрій — інший та безліч днів, які одна з них відмічає олівцем у календарі, рахуючи кожну добу до зустрічі з чоловіком.

Жіночу тугу ні з чим не сплутаєш: це як пустоцвіт без запліднення. Вони пишуть в Україну багато повідомлень на день, у відповідь від чоловіків отримують стільки ж: «Яка ти в мене гарнюня!», «Сонечко, привіт!»… Цікаво, що

до війни в сім'ї вони говорили тільки російською, а тепер навіть мова ніжності стала іншою.

Але не було б щастя, то нещастя допомогло: в Латвії після трьох місяців перебування в країні потрібно ставити транспортні засоби з України на облік. Реєстраційні податки, тех.обслуговування, а машина з великим двигуном, дизель за неймовірними цінами… Одним словом, зваживши всі за та проти, було прийняте рішення повернути авто в Україну та чоловіків коханих побачити.

Двадцять годин за кермом, без великих зупинок та відпочинку, з газовим балончиком для самозахисту, дісталися Львова. Ніч, комендантська година, сил сидіти за кермом більше немає. Довгоочікувана зустріч. Короткий, дуже короткий секс. Чоловіки пригнічені, з почуттям провини: «Я маю зараз бути там, на передовій»… Молоді жінки, зголоднілі за ніжністю, увагою та коханням, без природного задоволення…

…Учора в магазині мене обслуговувала жінка із Луганська. Роззнайомилися. «Багато українців зараз кашляють. Ні, це не від латвійської погоди. Це пилюка підвальна, в укритті довго сиділи. Нічого страшного: викашлюється і сліду не буде».

Резюме

«Погані дороги» не про війну. Про людей та калейдоскоп взаємовідносин; а ще про те, що війна робить із людьми, які з нею зіткнулися.


 

В Киевском академическом театре драмы и комедии на левом берегу Днепра, который теперь приехал в Ригу на гастроли, я была давно — еще тогда, в цветущем мирном Киеве, когда брала интервью у актрисы этого театра Ады Роговцевой.  По фильму «Плохие дороги» знала, насколько тяжелым будет сюжет, но пропустить такое событие не могла. В исключительном порядке актерам-мужчинам разрешили выехать из страны, чтобы показать этот спектакль в Европе. О любви на расстоянии, мужчинах и женщинах был мой недописанный опус, который прервал звонок с приглашением в театр. Тем более, иду.

— У тебя хорошее тело, — говорит Она, вжимаясь в Него.

— До войны я был пловцом, мастер спорта, — отвечает Он, мужчина в военной форме, несколько смутившись.

«Давай потрахаемся, чтобы понять, что мы живые».

«Когда он снял всю эту войну — у него не встал»…

Будни войны, натуралистические сцены, история старшеклассниц в прифронтовом городке, отношения между пленной девушкой и оккупантом, трагедия влюбленной в украинского военного медсестры — жизнь, изуродованная и навсегда измененная войной.

Естественная история разрушения

Мужское и женское начало, как взаимодействует оно в период войны, в чем ищет опору и смысл жизни; откуда родом садизм и желание доминировать и…. не животные ли мы?

Я была не готова к такому театру: катарсис (по Аристотелю) точно не случился, но и задачи спектакля были другими.

Насколько нужно оголять изнанку военных будней, тем более для не совсем украинского зрителя в Европе? Наверное, нужно. Сидящая рядом со мной женщина из Украины (зрители разделились почти пополам – местные и переселенцы), пряча периодически глаза и смахивая слезы, сказала тихим голосом: «Здесь еще не все показали».

Девяносто дней

Им 35–38 лет. Молодые красивые украинки. Обе с высшим образованием и хорошей карьерой в довоенной Украине. Сейчас — переселенцы. Одна работает на рыбном конвейере в цеху, другая — нянечка в детском саду. У них печальные глаза, резко повзрослевшие дети и… глобальная тоска по мужьям. 90 дней прошли. В лучшие времена это можно было бы проассоциировать с летними каникулами, проведенными не где-нибудь, а за границей, в самой Риге! Но нет.

Статус — другой, настроение — другое и бесконечность дней, которые одна из них отмечает в календаре, до встречи с мужем.

Женскую тоску не с чем не спутаешь: это как пустоцвет без оплодотворения. Они пишут по много сообщений в день, в ответ от мужей получают столько же: «Яка ти в мене гарнюня!», «Сонечко, привіт!»… Интересно, что

до войны в семье они говорили только по-русски, а теперь даже язык нежности стал другим.

Но не было бы счастья, так несчастье помогло: в Латвии после трех месяцев пребывания в стране, нужно ставить транспортные средства из Украины на учет. Регистрационные взносы, тех.обслуживание, а машина с большим двигателем, дизель по невероятным ценам… Одним словом, оценив все за и против, было принято решение вернуть авто в Украину и мужей любимых, наконец-то, повидать.

Двадцать часов за рулем, без больших остановок и отдыха, с газовым баллончиком для самозащиты, добрались до Львова. Ночь, комендантский час, сил сидеть за рулем больше нет. Долгожданная встреча.  Короткий, очень короткий секс. Мужчины подавлены, с чувством вины «Я сейчас должен быть там, на передовой»… Молодые женщины, изголодавшиеся по вниманию и любви, без естественного удовлетворения.

… Вчера в магазине меня обслуживала женщина из Луганска. Разговорились. «Многие украинцы сейчас кашляют. Нет, это не от латвийской погоды. Это пыль подвальная, в укрытии долго сидели. Ничего страшного: выкашляется и следа не останется».

Резюме

«Плохие дороги» не о войне. О людях и калейдоскопе взаимоотношений; а еще о том, что война делает с людьми, которые с ней соприкоснулись.

 

Заметили ошибку? Сообщите нам о ней!

Пожалуйста, выделите в тексте соответствующий фрагмент и нажмите Ctrl+Enter.

Пожалуйста, выделите в тексте соответствующий фрагмент и нажмите Сообщить об ошибке.

Еще видео

Самое важное

Еще

Уведомляем, что на портале Lsm.lv используются т.н. cookie-файлы (cookies). Продолжая использовать портал, вы соглашаетсь с размещением и хранением cookie-файлов в вашем устройстве. Подробнее

Принять и продолжить