● Це — авторська версія тексту українською.
Авторскую русскую версию текста можно прочитать тут.
Tulkojums latviski pieejams šeit.
Але й в Одесі, за її словами, вона залишатися, не хоче. Місто сильно змінилося або вона сама… Прийняла рішення перебиратися до Чехії чи Німеччини, а мене попрохала допомогти дізнатися, куди їй із донькою звертатися в цих країнах, бо я знайомий з багатьма українськими організаціями в країнах ЄС.
Я, звичайно, кудись подзвонив, дав їй контакти і до речі з'ясував, що зміна захисту однієї держави на статус в іншій — процес досить непростий, відомі випадки, коли людям відмовляли. Потім знову з нею зв'язався і водночас спробував розібратися — це у неї емоційне чи раціональне рішення?
Кароліна впевнена, що
її доньці легше буде вступити до чеського або німецького вищого навчального закладу, а їй — знайти там роботу. На моє запитання, чи дізнавалася вона про можливості освіти у Латвії, я відповіді не отримав.
Сподіваюся, їм все вдасться.
Знаю випадки, коли деякі, навпаки, переїздили до Латвії. Галина (працювала довгий час у крамниці оптики у Запоріжжі) із сином та дочкою рік тому наважилася та поїхала з Естонії. На моє запитання «Чому?», все ж таки серед країн Балтії там і рівень життя вищий, і зарплати більші, відповіла: «Головною проблемою для нас стало мовне питання та соціалізація. Я влаштувалася прибиральницею до готелю. Син ходив у дитячий садок, з донькою було складніше, вона вже готувалася вступати до технікуму в Україні, але війна змінила всі плани, і вона теж почала шукати хоч якогось підробітку».
Галина не скаржилася на життя, але
для неї це був якийсь нескінченний і безнадійний біг по колу.
Вона переписувалася зі знайомими із Запоріжжя, які вже півтора року жили у Ризі, з'їздила до них у гості, подивилася і зрозуміла, що хоче сюди перебратися. Їй довелося змінювати документи захисту, але все вийшло. Наразі відвідує з донькою курси латиської, працює адміністратором у салоні краси, де підробляє після зміни прибиральницею. Галині в Латвії «більше подобається, з'явилися нарешті друзі, вільний час. І дітям тут краще».
Це, звичайно, дуже індивідуальне питання, де осісти хоча б на час.
Усі країни ЄС зробили дуже багато для мільйонів українських біженців: надали можливості для інтеграції, безкоштовні мовні та культурологічні курси, фінансову допомогу, певні пільги при влаштуванні на роботу. Наприклад, Латвія. Нехай і не найбагатша країна Євросоюзу, і свої складнощі тут є, але — і це важливо для українців — відчувається високий рівень моральної підтримки України у переважної більшості латвійського суспільства.
Головною проблемою для чверті українців у країнах Балтії є фінансова стабільність, а для понад 30% у Латвії та Естонії — працевлаштування. Важливими є мовний бар'єр та довгострокова оренда житла, згідно з опитуванням Міжнародної організації міграції. І водночас практично всі біженці скористалися підтримкою у вигляді продуктів харчування, безкоштовного транспорту та фінансів, які їм надавалися.
Легко відсторонено мудрувати та беззаперечно повчати, що, мовляв, «добра добувши, кращого не шукай».
Мотиви кожного випадку переїзду з однієї країни до іншої дуже особисті і дається він непросто. Речі, діти, документи, гроші — все зібрати і їхати з надією, що на новому місці, напевно, буде краще. Якщо взяти країни Євросоюзу, то спостерігається внутрішня міграція українських біженців з інших країн ЄС до Німеччини, Чехії та Іспанії, а ось із Польщі та Італії не масово, але їдуть. Хтось взагалі наважується на переїзд із Європи на північноамериканський континент— однак це окрема тема, але прикладів тисячі. Ще одне явище, яке з'явилося останнім часом – так звана «сезонна міграція». Вона притаманна для Німеччини, але не лише. Тобто коли в Україні загострюється ситуація, люди повертаються назад до країн захисту, у тому числі через якісну систему соціальних гарантій.
У Латвії можна спостерігати схожі процеси: українці їдуть на кілька місяців побачитися з рідними, друзями, відвідати свою оселю, а потім повертаються назад.
Олеся сама з Дніпра, міста, яке перебуває під постійним обстрілом російських військ, нещодавно з'їздила на кілька тижнів в Україну — показати онуків бабусі та дідусеві. Зустрічалися вони у Львові, там відносно безпечно: «Ми дуже хотіли побачитись у Дніпрі, але як я можу ризикувати дітьми? Ось і обрали Львів. Це жахливо, що мої батьки не бачать, як ростуть їхні онуки, дорослішають, їм так потрібна їхня любов. Але в Латвію батьки не хочуть, мають свій великий будинок, господарство, все своє. Як вони це залишать? Я сама мрію, як буде можливість повернутися назад».
Шукати, де краще – це природне бажання людини. Неприродньо, коли кожен день бомбардують міста і вбивають людей.
