● Це — авторська версія тексту українською.
Авторскую русскую версию текста можно прочитать тут.
Tulkojums latviski pieejams šeit.
«І ось ми вже більше двох років живемо в Ризі: я, донька та мама 86 років. Мамі найскладніше, вона, слава Богу, не лежача, розсудлива та при пам'яті, але їй зовсім нема з ким поспілкуватися, немає ні подруг, ні знайомих, вона не знає куди піти і побоюється заблукати», — розповідає Олена з Миколаєва.
Залишати маму у місті було неможливо і не по-людськи: вони виїхали навесні 2022 року, коли місто бомбили щодня.
«Я намагаюся виводити маму, як то кажуть “в люди”, наприклад, на концерти до нашого районного культурного центру. А от далеко з нею вже не поїдеш, і, чесно кажучи, я боюся її перевтомлювати, особливо емоційно», — ділиться Олена. Сама вона ходить на мовні курси, знайшла тут приятельок і як логіст підробляє в Україні на «дистанційці». Доньці 17 років, вона перезнайомилася за цей час не лише зі своїми ровесниками-українцями у Ризі, а й із місцевими юнаками та дівчатами.
Галині вдалося всіма правдами й неправдами вивезти маму з окупації — з Нової Каховки
на Херсонщині. Місто було захоплене в перші ж дні повномасштабного вторгнення: «Я жила з двома дітьми у Києві, і тут все це почалося. Головна думка – а як там мама? Перші дні зв'язок ще працював, потім почалися перебої. Я розуміла, що її там не можна залишати, їй за сімдесят, і вона зовсім одна». Як вона визволила маму із захоплених територій, Галина досі розповідає лише в дуже загальних рисах. Питання в волонтерах «на тому боці»:
«Ці люди — росіяни, вони багато чим ризикували, коли допомагали мені… та й не лише мені одній».
Нині вони втрьох живуть у Ризі, старша дочка вже доросла і залишилася у Києві. Бабуся, Надія Іванівна, взяла на себе клопіт по дому, за онукою, поки Галина, дизайнер з інтер'єру, намагається закріпитися на латвійському ринку, що начебто виходить. І що дуже важливо, Надія Іванівна теж себе знайшла. Кілька разів із онукою сходила на майстер-класи з ліплення та малювання в Common Ground. Їй сподобалося, стала приходити сама – на бісероплетіння та вишивання. З'явилися знайомі, знайшлися спільні інтереси.
Часто у розмовах та дискусіях про залучення українців до життя Латвії маються на увазі насамперед діти, молодь, працездатні люди. І нечасто згадуються ті, хто не підходить під ці критерії. Пенсіонерів, які переїхали до Латвії не так багато, не більше 2-3 тисяч осіб. І добре, що з'явилися місця для їхнього спілкування. Чимало для українських пенсіонерів роблять товариства Tavi draugi, Patvērums “Drošā māja”, Gribu palīdzēt bēgļiem, Lab Futura, Pestīšanas Armija Latvijā, Caritas Latvia. Ці місця стали для них справжніми клубами за інтересами.
Більшість програм фінансуються не лише з державного бюджету, яким на 2024 рік передбачено на інтеграцію українців близько 4,5 мільйона євро, а й за рахунок пожертвувань. Ще пенсіонери отримують не лише допомогу, як біженці, а й пенсії з України, щоправда, невисокі, в середньому 120 євро на місяць.
Але нові правила їх отримання для тих, хто опинився за кордоном, доводять іноді до стресового стану. Тепер щорічно треба проходити фізичну ідентифікацію для отримання пенсії трьома різними способами: авторизація через електронний кабінет; ідентифікація за допомогою відеоконференцзв'язку; підтвердження через відповідну закордонну дипломатичну установу України.
Державу у прагненні вести контроль та облік зрозуміти можна, однак деяким пенсіонерам це дається непросто,
особливо якщо немає нікого, хто міг би допомогти.
Тому дуже важливо, коли люди одного покоління разом. У них багато точок дотику, спільні теми, цікаві спогади, є кому розповісти про дітей та онуків і — так, порадитись стосовно тих чи інших обставин. У «своїй компанії» краще виходить активно включатися в життя, бувати на різних заходах — безкоштовних екскурсіях, концертах, майстер-класах. Заповнити вільний час за бажання можна і варто у такій гарній та самобутній країні, як Латвія.
Катерина з Маріуполя із захопленням розповідає: «Я ніколи в житті не була на такій кількості екскурсій і не ходила до стількох музеїв. Ми з групою разом із чудовим екскурсоводом Ксенією обійшли всю Стару Ригу. У Цесіс я просто закохалася, який там мальовничий замок, а який там історичний центр міста — просто казка. Адже ми про це нічого не знали!»
Марія з Київської області має свій погляд: «Все так… але я хочу додому.
Я мрію про той день, коли разом збереться вся наша велика родина там, де ми народилися, виросли і жили.
Люди в Латвії добросердечні та чудові, але у них своїх проблем вистачає, а бути тягарем я не звикла. Будь прокляті ті, хто вигадав цю війну!»
Схоже, такої думки притримується більшість українських пенсіонерів. Вони впевнені, що альтернативи поверненню додому немає. Є в українській мові такий вислів «жити у приймах», тобто не у своєму домі та не зі своєю родиною. У цьому немає нічого образливого чи принизливого, обставини бувають різними. Але … це просто неправильно, незалежно від гостинності господарів.
А правильно буде, коли Росія забереться з чужого дому.
