● Це — авторська версія тексту українською.
Авторскую русскую версию текста можно прочитать тут.
Tulkojums latviski pieejams šeit.
У мене на колишньому місці роботи у Ризі була колега Валерія, на посаді помічника бухгалтера. Сама вона з Луганської області, де до лютого 2022 року обіймала посаду старшого економіста на великому підприємстві на тоді ще неокупованій території. У квітні цього ж року переїхала до Латвії і після набуття статусу захисту їй пощастило влаштуватися майже за фахом. Спочатку їй було складно збагнути премудрості та особливості місцевої бухгалтерії, але її керівник, рижанка Тетяна, дуже їй допомагала.
Але раз на три-чотири дні Валерію наче підміняли. Вона приходила на роботу зажурена, з червоними заплаканими очима. Я спочатку не розумів, у чому причина, поки Тетяна мені по-секрету не розповіла: це означає,
Валерії знову зателефонувала мама, пенсіонерка із Луганська, і наново наговорила.
Пізніше я став мимовільним свідком такої розмови. Валерії зателефонували у робочий час. Вона вийшла і повернулася у сльозах. Я спитав, що сталося. «Мама сказала, що якщо я не приїду назад, то віддасть мою квартиру російським солдатам і що їй така дочка-зрадниця не потрібна. І в мене ніхто нічого не питає, нема чого вагатися, вона вже все вирішила».
У багатьох українських біженців, хто виїхав із тимчасово окупованих територій, схожа ситуація. На них чиниться постійний психологічний та емоційний тиск з боку тих, хто там залишився. Різновиди є, але вони повторюються і їх не так вже й багато: «приниження» — тут ти була начальницею, поважним фахівцем, а в Латвії — прибиральниця, покоївка, посудомийка. Потім «солодкий пряник»: а у нас висока зарплатня в рублях, комуналка та їжа дешеві, а от у вас усе погано та дорого, нам розповіли по телевізору. Рідше звучать ідеологічні штампи про скріпи, цінності, жахи ЛГБТ на Заході та, звісно, фашистів та бандерівців.
І, певна річ, погрози: не повернешся — і в тебе все заберуть, а ми тебе попереджали і так тобі й треба.
І вже відбирають — це реальність. Так звана «нова влада» спочатку збиралася вилучати житло у людей, але тільки у тих, хто виїхав з 2014 року і не збирається повертатися додому. На якій підставі взагалі окупанти вирішують, що в кого забирати? По праву сили та свавілля? Але як з'ясували журналісти «Нової газети. Європа» 77,5% вимушено «безхазяйної» нерухомості знаходиться на нещодавно окупованих територіях і її теж активно «перерозподіляють». Рахунок іде на тисячі будинків та квартир, які перебувають у людей у власності багато років. Дуже по-совєтські виходить у нібито «православного» суспільства: «Не жадай дому ближнього свого; … ані всього, що ближнього твого».
Я розповідав нещодавно про Ірину, яка опинилася в подібних обставинах. Наразі знову зв'язався з нею: «Поїдеш дім рятувати?». «Ні, не поїду. Із донькою їхати боюся, вона обов'язково наговорить родичам усе, що думає про “руський мір” і нас просто не випустять назад. А залишити тут 15-річну дівчинку одну теж не можу. Намагаюся щось придумати, якось переписати на когось власність. Чому я маю їм віддавати своє!?»
Біженці з окупованих територій України становлять близько 15% від загальної чисельності. Усім непросто, а їм особливо: зруйновані будинки, загинули близькі, повертатися нема до кого і нікуди. Тому
ці українці докладають найбільших зусиль для адаптації у нових місцях проживання, будь то інші регіони України чи країни, де вони знайшли притулок.
«Мені з кожним разом стає все важче розмовляти з татом та мамою, які залишились у Донецьку. Я поїхала з чоловіком та сином одразу після 2014 року, спочатку до Дніпра, потім сюди, до Латвії. І начебто ми домовилися з ними не чіпати політичних тем. Ну, не можуть вони втриматися, не можуть і не хочуть прийняти наш вибір», — ділиться Марина. Її теж увесь час намагаються в чомусь переконати, порозумітися і обов'язково почути, як їй із сім'єю складно жити в Ризі. А їй живеться загалом навіть добре, затишно: чоловік працює, син навчається, вона домогосподиня.
Як мені розповідала інша українка:
«Я ж не вимагаю від батьків і старшого брата, які залишилися на окупованій території, щоб вони були там героями чи їхали, нехай живуть як можуть, як їм дозволяє сумління. Але не лізьте до мене зі своїми гаслами та повчаннями».
Наприкінці розмови вона попросила не називати у статті її справжнє ім'я і місце роботи: «У мене батько в Луганську працює електриком, його нещодавно викликали до керівництва підприємства, сказали, що вони знають, у якій країні я та моя донька, і що за мною уважно стежать у соцмережах і щоб я перестала в них проявляти активність з моєю проукраїнською позицією. А інакше у нього будуть неприємності».
Утім, може, все простіше насправді? Психологи цей стан називають когнітивний дисонанс, коли
руйнується вибудований внутрішній гармонійний лад, а ти намагаєшся його врятувати будь-якою ціною.
Отже, у їхньому устрою на окупованих територіях щось не так, не стикується показова пропагандистська бравада зі справжніми внутрішніми почуттями. І немає ніякої щирості у занепокоєнні про дочок, сестер чи онуків, а є самовиправдання власних вчинків, пошук психологічного комфорту та страх, що виштовхнуть зі зрозумілого та зручного маленького світу. Бо не за ними правда.
