Це — версія матеріалу українською.
Версия на русском — здесь.
— Іево, як давно Ви пов'язані з Україною?
— Я довгий час мешкала у Львові. Там я здобула свою першу вищу художню освіту. Там я вийшла заміж за Олеся Царука, якого багато жителів Латвії пам'ятають, він зі мною тут мешкав і працював у дев'яності. У мене в Україні лишилося багато друзів, однокурсників. Залишилися вчителі. Хтось із них уже помер, але ті, хто живий, — уже сучасні українські класики. І хоча з Олесем ми розлучилися, у мене там багато родичів — кузени та кузини моїх дітей Анни-Марії та Мартіна. З усіма ними ми маємо тісні контакти. І кузина Мартіна вже давно, з 2014 року — активна волонтерка, вона допомагає по медичній лінії у наданні швидкої допомоги.
— Як давно ви були в Україні?
— Восени 2021 року. Наразі через проблеми зі здоров'ям в Україну не їжджу. Але всі мої думки з нею, у мене там, як і раніше, багато знайомих, і я з ними в контакті. І знаю, що спершу їм було дуже тяжко, але їх це не зламало. Я підтримую контакти зі знайомими художницями, які за своєю натурою вважаються дуже емоційними та тендітними, і мені розповідали, як на них діяли звуки сирен тривоги зранку. Деяким із них доводилося звертатися до психотерапевтів. Але що точно, внаслідок цієї агресії, після всіх страждань, сирен та бомбардувань Україна та її мешканці стали лише сильнішими.
Народ України, як і в Латвії, різноманітний — є і зрадники, і ті, хто користується нагодою заробити на нещастях гроші. Я це дуже переживаю. Знаю, наприклад, що російські журналісти мене любили і люблять, але зараз на тлі війни я просто не можу говорити російською мовою. Але з друзями говорю.
Я знаю, що здебільшого народ згуртувався, не зламався і допомагає один одному.
Я пов'язана з багатьма волонтерськими організаціями, які допомагають українцям. А як художник може допомогти? Лише своїми роботами. І маю в планах участь у кількох благодійних проектах, куди будуть надіслані мої картини. І відсоток від продажу чи навіть повністю дохід вирушить на підтримку України. Відомі конкретні адреси допомоги, зокрема військовим бригадам, так працюють усі наші волонтерські товариства.
І ось нинішній мій мистецький проект — один із таких. Це зараз дуже популярно — розмальовувати гільзи різних розмірів мирними картинками. Це сталося у співпраці з конфедерацією українських товариств Латвії «Віче» та особисто з Оксаною Січко, моєю давньою подругою по роботі у культурному суспільстві ще до війни. І ось до моїх рук потрапили такі «сувенірчики». Я спершу дізналася, як краще обробити метал, як заґрунтувати, щоб не було корозії, і щоб картини на гільзах у результаті збереглися якнайдовше.
— Розкажіть докладніше, що саме намальовано на гільзах?
— Картини — не про війну, а про щось життєстверджуюче. Наприклад, з минулого — жінки обробляють зміїну шкіру, у деяких моїх героїнь у руках роги достатку (адже Україна дуже багата від природи країна), святий.
— Що надає вам і вашим друзям упевненість, що Україна переможе?
— Те, що людина людині несе світло і це помітно особливо ось у такі похмурі часи. Україна дала відсіч, Латвія допомагає, як і весь світ. І це дуже відчувається, це є світло.
У Новому році бажаю, щоб скінчилася ця війна, звісно. Щоб Україна могла господарювати на своїх землях. І щоб був спокій. І в Ізраїлі також. І щоб у Латвії був мир, і щоб ми позбулися остаточно радянського минулого. Щоб Всевишній почув нас, і щоб була справедливість у світі.
