ПРОГРАМА
Програма «Ми з України» виходить українською мовою щосуботи о 18:10 на Латвійському радіо 4. Починаючи з 2023 року програма виходить щоп'ятниці о 20:15. Пропозиції та запитання можна надсилати на електронну пошту [email protected].
- Сарміте, як довго ви вже перебуваєте в Україні?
- Ще в 2014 році, коли почалася війна в Україні, у мене була думка поїхати туди допомогти, але тоді я не змогла. Потім в 2015 році я знову збиралася їхати, але законодавство ще не було адаптовано. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, то першою моєю реакція, як і у всіх жителів Латвії, був шок. Тоді було невідомо, як будуть розвиватися події, чи можливий напад і на Латвію, на країни Балтії. У такому випадку, і я це розуміла, медики будуть потрібні й у Латвії. Але, дякуючи Богу, цього не сталося.
Це був час пандемії, а я працювала медсестрою в відділенні лікарні, де лежали хворі на ковід. Але у квітні 2022 року я вже могла залишити це відділення, але, не повірите, сама захворіла на ковід. І це сталося під час однієї з перших акцій в Ризі, одразу після повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Це був концерт і я там брала участь. Я співаю у хорі, який бере участь у Вселатвійському святі пісні, і разом з ним я співала на цьому концерті на підтримку України. Цей захід відбувся 25 лютого 2022 року, і Латвія була однією з перших країн у світі, де відбулася така акція протесту проти війни в Україні.
Ось так буває – працювала з хворими на ковід – не хворіла, а тут захворіла. Через те, що потрібний був час на реабілітацію після хвороби, я не могла поїхати в Україну раніше.
Потім я поїхала в Україну з наміром стати волонтером. Про цю поїздку я нічого не сказала своїй мамі, лише окремі родичі про це знали.
Коли я приїхала, то мої знайомі там сказали, що українській армії дуже потрібні медики. Це перше. По-друге, вони наголосили, якщо зі мною щось станеться, а я не буду в армії, то лікування та все інше буде за кошти моєї родини. А якщо я буду військовою, то Українська держава, ЗСУ потурбуються про мене. Я залишилася в Україні.
- Чи до війни в Україні у вас був досвід військового медика?
- Я працювала медсестрою в Латвії, Ірландії, Англії. Працювала також на Філіппінах – це була волонтерська праця. Потім я отримала спеціальну освіту, щоб мати змогу працювати лікарем на суднах в Північному морі. У мене ніколи не було військової освіти чи військового досвіду. Але, працюючи лікарем на кораблі, мені потрібно було знати і бути готовою до хімічної та військової загрози, бо бувають напади піратів. Оскільки я народилася за радянських часів, то усі ми в школі проходили уроки хімічної загрози.
- Яка у вас освіта?
- Вища освіта у мене в гуманітарній сфері. Я теолог і дослідник релігії. Зараз в Латвійському університеті я вчусь на магістратурі на Факультеті філософії і історії. На даний момент у мене академічна відпустка , бо я перебуваю в Україні, але наступного року мені треба буде повернутися і завершити магістратуру. Дуже вірю, що до цього часу війна закінчиться. Я вдячна Богу, що вчилася в Латвії, де здобула потужну медичну освіту. Я закінчила школу медсестер в Латвії, у якої була співпраця з Норвегією. І та освіта, яку я тут отримала і подальше навчання дуже мені згодилися. Коли я поїхала працювати в Норвегію, то там мої знання і навички були дуже високо оцінені.
- Що найскладніше для вас на війні?
- Найскладніше бачити поранених чи вбитих побратимів. «Карпатська січ» — зараз цей батальйон є складовою ЗСУ, а раніше це був добровольчий батальйон. Тому у нас сильно виражене відчуття побратимства. Для нас товариш в батальйоні — це брат. Тому дуже важко бачити, коли людину поранено або вбито. Звісно, працюючи в медицині, я бачила, як люди вмирають. Зокрема у відділенні хворих на ковід, я бачила як людина вмирала через п’ять днів після захворювання. Але
тут, на війні, це питання секунд чи хвилин. Ось була людина, а її вже немає… Ця людина була сильною, позитивною, у неї могла бути сім’я, діти, плани на майбутнє – і ось цієї людини вже немає.
На кораблі у нас були такі навчання, де ми «програвали» різні можливості під час бою, але це зовсім інше. Там ми живі і здорові зустрічалися після навчань. А тут — жорстокі реалії війни. На передову у траншеї пішла воювати одна кількість солдат, а повернулося їх після бою менше.
- Як, зазвичай, проходить ваш день?
- На даний момент, мій день – це суцільний хаос, бо змінили місце дислокації. Але, з іншого боку, це була перша ніч за все моє перебування в Україні, коли я, незважаючи на перевтому, лягала спати і знала, що я зранку прокинуся. Бо до цього, ми дислокувалися біля самої лінії фронту, і там були постійні прильоти. Тому, сон був уривчастим, було чути постійні вибухи. А зараз тут я не чую жодного вибуху і здається, що війни зовсім немає.
Я сьогодні ходила по околицям і не розуміла, що відбувається. Але дуже скоро мені нагадали, що війна триває. До мене прийшли побратими з Колумбії, які також тут воюють. Одному з них треба було зняти шви, бо я його до цього оперувала, вилучала осколок з ноги. Тому я зрозуміла, що реальність така, що війна є.
Мій день… Зараз я роблю усе, щоб після переїзду навести лад, щоб усі речі були на своїх місцях. Але я розумію, що цей день може бути непрогнозованим, тому що все залежить від ситуації на фронті.
Від того, скільки є поранених хлопців, які у них поранення – важкі чи легкі – залежить мій день.
Зокрема сьогодні у мене був хлопець, який був на передовій в окопах, але він впав невдало. Прийшов до мене, я зробила огляд і зрозуміла, що перелому немає, але на 100% я не можу це стверджувати, бо потрібний рентген. Зараз поряд з нами є лікарня, і це дуже позитивний момент, там йому зробили рентген. Виявилося, що дійсно перелому немає, призначили терапію. Усе добре, і хлопець щасливий.
- Я вірно зрозуміла, що саме ви надаєте першу медичну допомогу солдатам?
- Є дві речі. Я надаю першу медичну допомогу, коли людина знаходиться в окопах і отримала поранення. Але лише тоді, коли його поранення не є дуже важким, і коли не слід евакуювати пораненого до лікарні спеціальною машиною. Наприклад, як цей хлопець, якого було поранено в ногу. Він відмовився їхати до лікарні. З окопів сам прийшов з осколком в нозі до мене, і я вже його тут прооперувала. В іншому випадку, його б відвезли до лікарні і прооперували там.
- Ви одна в якості медика у своїй роті?
- У тому і справа, що я зараз одна, тому я така засмучена. Не тільки тому, що втомилася від переїзду.
Моя колега з Німеччини, з якою ми тут на фронті були медикам вдвох, загинула. У неї був позивний «Змія». Вона надавала медичну допомогу під час евакуації, але був ворожий приліт і вона одразу загинула від обстрілів.
Я залишилася одна. Мені її дуже бракує. У принципі, я все роблю одна. Позитивне те, що серед колумбійців є також медики, парамедики, тому вони можуть допомогти пораненим одразу в окопах. Але, в принципі, я тут одна медик.
- Чи є в вашому батальйоні ще жінки. Чи ви одна?
- В нашому батальйоні три роти. Я перебуваю в третій роті. І в моїй роті я єдина жінка, бо, як я вже казала, моя напарниця загинула. Але в штабі батальйону працюють жінки, є також жінки-парамедики.
- Чи важко жінці на війні, особливо в бойових умовах, коли близько лінія фронту?
- Питання у тому, що це за жінка. Жінка, яка є, вибачте, «цаца» – довгі нігті, взуття на високих підборах, брендова сумочка, то такій тут буде важко. Але є такі, яким подобається природа, які можуть зробити намет у лісі, ходити в гори, підкорювати вершини, виживати в складних умовах. Я саме така, мені подобається такий спосіб життя. Таким легше перебувати у складних умовах війни, на передовій. Але людина, яка звикла жити в умовах великого комфорту, з тендітною і ніжною натурою, я не знаю чи для них взагалі можливо бути на фронті.
- Сарміте, чи були у Вас поранення?
- У мене був струс мозку середньої важкості і контузія. Взагалі у мене було три поранення. Третім була лише контузія, і я не поїхала в лікарню. Сама на місці себе лікувала, бо знаю, як це треба робити. Але той день залишився у мене пам’яті. Це було 30 грудня 2022 року. Не знаю, чи можна казати, що це був другий раз, коли я народилася, але я не знаю, як ми залишилися живими. Не можу цього зрозуміти. Це був захист від Бога. Нас було троє – я, парамедик і водій. У мене була контузія і струс мозку, а у мого колеги, який знаходився у другій половині будинку, одяг був розірваний на шматки осколками. Добре, що у нього був бронежилет, і осколки не потрапили в тіло. Перед вибухом я вийшла з кухні у кімнату, і це мене врятувало. Потім був ще один вибух, взагалі було декілька вибухів, але той, від якого я постраждала був найсильніший.
Після того, як я потрапила в лікарню, мені принесли мою лікарську сумку, і я побачила, що вона була вся пошматована осколками. Дірки були сантиметрові. А ця сумка знаходилася в п’ятдесяти сантиметрах від мене. Можу лише сказати, що Бог нас дуже, дуже береже і охороняє.
- Можливо тому, що ви, ваша медична допомога потрібна військовим. А де ви лікувалися – в Латвії чи в Україні?
- Я лікувалася після поранення в Україні. Двічі я була в лікарні, але це в Україні. В Латвії за цей час я була лише один раз. Тому, що я була нагороджена Орденом Віестура. Я приїхала, переночувала і наступного дня вже поїхала в Україну. Я приїхала 3 травня, 4 травня мене нагородили цим орденом і вже ввечері цього дня я поїхала знову в Україну.
- Наскільки мені відомо, ви маєте нагороди і від України.
- Так, у мене є Хрест бойових заслуг від нашого батальйону. Ще одну нагороду я отримала після поранення від командування ЗСУ. Також у мене є відзнака, яка називається «Брат за брата». Це міжнародна нагорода. Велика Британія, США і Україна нагороджують військових, волонтерів, добровольців, які підтримують українську армію, а також іноземців, які служать в українській армії. Є ще медаль за те що я брала участь у битві. Зрозуміло, як медик. Під час битви є поранені, і як їх рятую. Один з таких випадків був 23 грудня, коли я була в евакуаційній машині. Був дуже сильний артилерійський обстріл по нашим позиціям, а я везла важко поранених з поля бою у машині невідкладної медичної допомоги.
По нас стріляють, і я кричу водію: «Їдь швидко, але ніжно».
Там ми проміжок шляху, який долали раніше за 30 хвилин, «пролетіли» за 18 хвилин. Отже ми врятували життя військовим, оскільки там одразу був інший транспорт, який їх і відвіз до лікарні.
- Вони обстрілюють і машини з «червоним хрестом»?
- Так, вони стріляли по нас. Але ми вже намагаємося не позначати наші машини червоним хрестом, і ви самі розумієте чому. Для них це — як червона ганчірка для бика.
- Чому навчили вас ці два роки війни?
- Я на фронті з 16 жовтня 2022 року. За цей час я багато чому навчилася. Зрозуміла, що треба постійно працювати, довіряти своїм силам робити все можливе в екстремальних умовах. Наприклад, робота в лікарні – це командна робота. Тут, на війні, немає медичної команди, тут я одна. Але є й позивний аспект. Якщо я добре навчу військових, а я їх вчу надавати першу невідкладну медичну допомогу, то вони зможуть допомогти один одному чи собі. Це допоможе і мені.
Скоріш за все, я навчилася довіряти собі і цінити те, що я роблю. Бо раніше я не дуже себе цінувала, а зараз розумію цінність своєї роботи. Інколи кажуть, що немає незамінних людей. Я зрозуміла, що усі люди незамінні.
Ось була прекрасна людина, але її вбили. І лише вона могла зробити якусь конкретну річ так, як це робила лише вона. Але цієї людини вже немає. Я зрозуміла, що ми усі унікальні. Я навчилася цінити не стільки слова, як роботу. Одне, це розуміти, а друге усвідомити до глибини серця, наскільки кожний з нас є унікальним. Кожний з нас дуже цінний і, коли нас немає, то це велика втрата.
- Яку пораду можете дати нам?
- Любіть себе, любіть один одного. Якщо не спроможні любити, то хоч поважайте. Нехай буде повага серед вас.
Щодо обрання мене Людиною Європи у Латвії в 2023 році, то я насправді хочу подякувати тим, хто за мене голосував. Це голосування було не за мене, а за те, щоб я та ми разом могли допомогти Україні. А значить – допомогти і Європі. Тому що ми взаємопов'язані один з одним.
Звання людини Європи у Латвії надають людям, які зробили значний внесок у зміцнення європейських цінностей у Латвії та прославили Латвію у Європі. Кому вручити титул – визначає громадське голосування.
- Наступна програма «Ми з України» лунатиме в ефірі 1 березня о 20.10 на хвилях Латвійського Радіо 4. Пропозиції та запитання можна надсилати на електронну пошту [email protected].
