- Вікторіє, розкажіть про вашу роль у фестивалі...
- По-перше, вже третій рік поспіль я беру участь у фестивалі Андрія Осокіна, але цього року моя участь набагато ширша, оскільки я не лише етномузикант та перекладач, а й керівник організації «Центр україністики». Тому беру участь в організації багатьох заходів на підтримку українських дітей, біженців та в питаннях інтеграції українців, які живуть у Латвії. Тому цього року, коли Андрій організовував фестиваль, ми дуже вдало зійшлися на думці, що треба розширювати цю ідею.
Як співачка я братиму участь у концерті 27 квітня у музичному будинку «Дайле», там я покажу дуже красиву програму «Метаморфози» з українськими народними піснями – з колективом Jumalo jazz orchestra під керівництвом Артурса Ушканса, який є музичним продюсером цього проекту. Це щодо творчої моєї сторони.
Як перекладачеві та громадському діячеві, мені було дуже важливо, щоб також прозвучали вірші наших поетів.
Я брала участь у проекті латвійського ПЕН-клубу, коли ми перекладали вірші Вікторії Амеліної, яка минулого року, на жаль, загинула – вона якраз здійснювала поїздку з документування військових злочинів. Я особисто була з нею знайома. Тому ми вирішили вшанувати пам'ять Вікторії і взагалі всіх діячів культури, які зараз в Україні, на жаль, вони зазнають поранень, багато хто загинув.
У концерті, який відбудеться 11 квітня у Даугавпілсі та 13 квітня у Будинку Чорноголових у Ризі прозвучать вірші українською та латиською мовами у моєму перекладі.
Прекрасна актриса Зане Даудзиня погодилася читати вірші Вікторії Амеліної, а також Максима Далі-Кривцова, який загинув на початку цього року – це потенційно був сильний молодий поет, і для України це дуже велика втрата. Віддати честь цим талановитим людям для нас буде дуже важливим.
- Цього року у рамках фестивалю вперше відбудеться кінопроект...
- Так, 28 квітня у кінотеатрі Splendid Palace ми хочемо показати фільм «Культура та війна», який розповість про те, як змінилося життя діячів культури з початку війни, як вони змогли підключитися на допомогу до України – хтось за кордоном, а хтось на місці. Хтось їздить на фронт, підтримує воїнів музично, своєю творчою діяльністю. Нам з Андрієм здалося, що важлива після цього дискусія, тому Єва Варна погодилася розповісти про свій військовий досвід.
Перший фестиваль був дуже вдалим стартом для багатьох музикантів, які змогли знайти підтримку в чужій країні,
як Анастасія Василенко, яка брала участь вже тоді. При цьому вони змогли розвиватися і водночас допомагати рідній Україні. Тож це три ключові заходи особисто для мене. Я дуже рада, що Андрій погодився з моїми пропозиціями, і маємо таку гарну співпрацю. Це наш так званий «культурний фронт».
- Одна з цілей фестивалю, як я розумію, — зібрати гроші на організацію літнього музичного табору для українських дітей?
- Ми дуже сподіваємось, що це вдасться, і фестиваль збере гроші на його організацію влітку. Я брала участь у багатьох заходах від Міністерства культури України, і там прозвучала фраза про те, що є прохання дати майданчик для українських дітей-музикантів. Щоб вони, по-перше, отримали психоемоційну підтримку і в той же час, щоб вони розуміли, що те, що вони роблять – потрібно, що їм є де виступати. Тому що сьогодні не всі в Україні мають таку можливість.
І особливо страждають діти – на жаль, наші діти України змушені були рано подорослішати, це ненормально.
Тому нехай вони проведуть у Латвії бодай десять днів без звуків сирен, де приємна атмосфера, гарна природа – у Сігулді. Тим більше, що у Андрія чудовий педагогічний досвід і, я думаю, що це залишиться в пам'яті у дітей на все життя – майстер-класи, і відпочинок, і ця підтримка. Це справді дуже важливо.
– Щось відбувається вже зараз, ще до початку фестивалю?
– Однією з ідей також було – провести у центрі підтримки українців на вулиці Палес, 9, концерт, і він відбувся вже минулого четверга. Було близько ста українських біженців, люди приїхали з інших міст. Були також українські військові, які проходять лікування в реабілітаційному центрі «Вайварі» в Юрмалі, їх зала зустрічала стоячи, оваціями, коли хлопці на милицях заходили. Вони нам дуже дякували – заради таких моментів справді можна жити, коли розумієш, що те, що ти робиш, необхідно людям, що це дає їм сили та натхнення продовжувати жити. Так, головне – жити.
Крім того, як я вже казала, я займаюся проведенням різних заходів щодо інтеграції українців до латвійського суспільства. Тому що сама є таким прикладом.
- Розкажіть про це. Як ви приїхали до Латвії?
- Приїхала дванадцять років тому і як ніхто розумію тепер українських людей – сама пройшла всі ці етапи, починаючи від складання іспиту з латиської на категорію А1 і закінчуючи дипломом магістра та здобуттям ордена Трьох зірок. Я розумію і намагаюся співвітчизників надихати, наскільки це можливо, незважаючи на те, що латиська дуже складна. Моя організація проводить курси латиської мови, курси соціальної інтеграції, багато заходів для дітей ми проводимо. У співпраці з іншою українською організацією ми проводимо відправлення конвоїв для колишніх українських полонених, для військових, які проходять реабілітацію та для цивільного населення. Ця друга лінія – фактична допомога – дуже важлива.
Заходів дуже багато, в них я задіяна як модератор, і як перекладач, і як музикант. Зараз організуємо заняття української мови через вивчення українських пісень, це буде також дуже цікавий проект. Постійно проводимо творчі вечори, відкриття виставок. Дуже приємно, що й багато наших художників знайшли тут своє місце, та ж Дар'я Калашнікова.
Латвія сама по собі є дуже культурною країною, тому для наших діячів культури тут дуже велика підтримка.
Загалом, після фестивалю – проект із таборами для дітей, а наприкінці серпня – серія заходів, присвячених Дню незалежності України, будуть різні акції, концерти, аукціони, конвої.
- Все ж таки розкажіть, що допомогло вам так ідеально вивчити в короткий час латиську?
Щодо мови треба сказати, що в мене дуже цікава сім'я. Мої дідусь та батько (тато досі) були людьми, які володіли багатьма мовами і мені, в принципі, пощастило, що маю такі лінгвістичні здібності. Я виросла в білінгвальній родині, яка розмовляє російською та українською, але української було все ж таки більше, бо я сама із Західної України. Батько із Тернополя, мати із Чернівців. Було завжди дві мови, але оскільки ми ще на кордоні з Румунією жили, було багато й румунської. А ще польська, бо Львів недалеко. Само собою — англійська, якою батько вільно розмовляє. Ще норвезька та шведська мови. Тому, приїхавши до Латвії, пішла на всі курси, як належить. У мене дуже швидко почало виходити, я швидко інтегрувалася, особливо по музичній лінії.
Мені допомогло вивчити мову моє навчання у Музичній академії, де я закінчила кафедру музикології, і коли пішла співати у хор – тоді було простіше вивчити особливості вимови.
А ще багато дізналася про фольклор, традиційну культуру, ми співали пісні різних латиських регіонів, на латгальському та курземському діалектах – це було дуже цікаво та корисно для мене. Вчителі з вокалу працювали з моєю вимовою, а також я писала роботу про літургійний спів в українській греко-католицькій церкві Риги.
Але спершу я проживала у Вентспілсі і працювала на Курземському телебаченні, як репортер і вчилася там перекладати сюжети. Я вела новини російською, але при цьому все інтерв'ю проводила латиською. Всі ці навички потім мені дуже стали в нагоді у моїй діяльності, у роботі в посольстві України, де я працювала асистентом посла з питань преси та культури і дуже багато перекладала.
Плюс - гарна пам'ять музична та музичний слух, напевно, це головне, що допомогло мені у вивченні мови.
Так само, коли я перекладаю – я нічого не записую, а по пам'яті синхронно перекладаю. Коли відбуваються важливі державні візити, коли приїжджали до Риги президент Зеленський із дружиною, коли приїжджала в Україну спікер латвійського парламенту, мене зазвичай просять перекладати промови перших осіб, бо дуже добре запам'ятовую інформацію.
А поки що головне – фестиваль.
Дуже хотілося б, щоби ми зібрали необхідну суму для проведення літнього дитячого табору. А сам фестиваль необхідний, окрім іншого, як захід психотерапії, і для мене особисто теж.
Коли розпочалася війна, мені співати було дуже важко. Я у перші місяці взагалі не могла співати, мені суто психологічно здавалося, що це зараз неактуально і неможливо, треба насамперед допомагати рятувати людей. І вперше після початку війни я виступила як співачка на першому фестивалі свободи Андрія Осокіна на підтримку України. І для тих, хто допомагає – це теж психоемоційна підтримка, яка є важливою. Це наші традиції, це наше культурне коріння, тільки так ми можемо зберегти свою ідентичність і продовжувати свою діяльність.
