Це — версія матеріалу українською.
Версия на русском — здесь.
Середина дня. Бригада чоловіків готує до евакуації аптеку. Останню у місті.
Сергій: «До Харкова. — Багато хто виїжджає? — Так. Усі аптеки на Донеччині закриваються».
Поруч видно наслідки обстрілів. Речі зібрані, залишилося зачинити двері. На цьому — все. Схожу картину можна спостерігати і в інших частинах Мирнограду. Місто поступово порожніє.
Людмила: «Страшно дуже! Другу війну ми переживаємо. Чому нас бог залишив? Чому?
Виїхати Людмила не може. Каже — немає грошей. А ще вона доглядає 90-річну сестру. Інша місцева — Тетяна, збирається їхати слідом за дітьми та онуками:
«Дуже страшно. Дуже. Не можна передати, як страшно».
Едуард: «Зброя б'є, вже звикли. А там буде видно. Поки що нікого немає, Росії тут немає. Поки житимемо».
Галина: «У нас уже у будинку нікого не залишилося практично. У під'їзді одна чи дві квартири.
Виїжджають, звісно. Щодня. Вчора стояла машина – стоматологію вивозили. І останню нашу аптеку. Ми залишилися без аптеки».
Люди з Мирнограду, де чути звуки боїв, шукають укриття у Покровську. Туди організовано спеціальні евакуаційні рейси автобусів та поїздів. Люди сидять у дворах своїх будинків, чекаючи, коли заберуть їхні речі.
Ольга:
«Якби не летіло, то можна було б жити. А так – страшно. А прийдуть, що з нами буде? Невідомо, як то кажуть».
Евакуаційний автобус відходить від школи. Під палючим сонцем люди йдуть до нього з тим, що можуть нести. Усі речі все одно не забрати.
Раїна: «На подвір'ї у мене собаку поранило. Я пішла у двір собаку лікувати. Мене зняв дрон. І за дві години по нас прямо цілеспрямовано кинули «град». Мене врятував Господь бог. І врятував мій горіх. 30 років він ріс. І удар відбувся, і траєкторія руху снаряда змінилася — не в будинок, а по подвір'ю».
Віталій: «Виїжджаємо, евакуюємося. З Новогродівки. Одна назва залишилася за 4 дні. А зараз під обстрілами виходили».
Валерій: «Ось дрон летить, вони бачать, що йдуть цивільні, і все одно треба влучити».
Чекають на автобус Любов із сином Ігорем. Тут же поряд — пес Чарлі.
У ранньому дитинстві під час Другої світової війни Любов уже евакуювалася. Сюди із Західної України. Тепер, через багато років, попереду в неї той самий шлях, але у зворотний бік. І тікає вона вже від російської армії.
Автобус вирушає – спочатку на залізничний вокзал. Перони тут наповнені людьми. Вагони заповнюються. Пасажири не поспішають.
Раїна їде до Львова, Віталій — на Закарпаття. У кожного своя кінцева зупинка. Головне - подалі від фронту.
