Портрет на тлі війни. Ярослав, волонтер із Чорнобильської зони

Чорнобильська зона відчуження, розташована на півночі від Києва, місце наймасштабнішої в світі ядерної катастрофи, на самому початку повномасштабної війни опинилась на шляху вторгнення військ РФ. Про події там розповідає Ярослав Ємельяненко, громадський діяч, волонтер і засновник та керівник «Чорнобиль Тур». 

  • Авторскую русскую версию текста можно прочитать здесь.

Ярослав сам був «чорнобильською дитиною», евакуйованою з Києва у 1986 році. Коли вже в дорослому віці він потрапив у Чорнобиль, він був вражений тим, наскільки реальна Зона відрізняється від усього, що ми чули та знали про неї. Замість випаленої землі він побачив повністю відроджену природу, замість страшних рівнів радіації — менші показники, ніж на борту літака. Там Ярослав випадково зустрів командира радіаційних розвідників перших місяців аварії Сергія Мирного. Саме він пояснив, що сьогоднішній Чорнобиль — заслуга ліквідаторів.

Вони поставили собі мету — створити повноцінні тури, які б показали героїзм ліквідаторів аварії на ЧАЕС, та змінили б суспільне сприйняття Зони:

«Зрозумівши, що в Чорнобилі сталася не тільки трагедія, але й перемога над наймасштабнішою радіаційною катастрофою в світі, люди змінюють сприйняття самих себе — з постраждалих від Чорнобильською аварії на її переможців».

Так і сталося: з початком діяльності «Чорнобиль Тур» почалось змінюватись відношення усього світу до Зони відчуження, до аварії на ЧАЕС 1986 року та до героїв-ліквідаторів. Це було величезне досягнення, вважає Ярослав. 

З 2015 року Ярослав та його команда проводили реабілітаційні тури для учасників АТО та ліквідаторів аварії у Чорнобильську зону, наочно показували, що навіть після таких подій все відроджується, повертається життя, — і тим самим давали людям надію, перспективу та новий сенс крокувати далі.

«Саме за допомогою “Чорнобиль Тур” як інструмента психологічної реабілітації ми працюємо з тими, хто боїться радіації – радіофобами. Пояснюємо, як діє радіація та як від неї захиститися, і розповідаємо про те, що нічого критично страшного немає. А ліквідаторам, які з 1986 року не були в Чорнобилі, демонструємо результати їхньої роботи і те, який величезний сенс вона мала для усього світу» — розповідає Ярослав Ємельяненко. 

У 2020 році сталася нова трагедія — в різних регіонах України, в тому числі в Чорнобильській зоні, спалахнули гігантські пожежі. Вони завдали величезної шкоди екології, і тоді привернули увагу всього світу. Ярослав вважає, що це однозначно були навмисні підпали і пояснює, чому:

«Спочатку вогонь з'явився по периметру, біля населених пунктів, де недбайливі селяни палили траву, але в центрі Зони тоді нікого не було через карантин. Але загорівся і він.

Ми зрозуміли, що, по-перше, наше суспільство, яке має гіркий досвід, дуже чутливо сприймає все, що відбувається в Чорнобилі. А коли офіційні джерела інформації відмовчуються, як це було у 1986 році, здіймається паніка. Тому ми вимушені були зробити інформаційну студію — розповідати людям про те, що відбувається, про те, чи є в них привід для занепокоєння та що ми радимо робити».

Ярослав та його команда розуміли, що «Чорнобиля-2» через пожежі статися не може: блоки ЧАЕС виведені з експлуатації, а у бетоновані сховища радіоактивних відходів вогонь потрапити не зможе. Проте, пожежа знищувала величезні площі лісів, історичні пам'ятки, цілі села, завдавала величезної шкоди екології. У той час, коли керівництво країни переважно мовчало, Ярослав Ємельяненко виходив кожен день в ефіри телеканалів різних країн, розповідав, що відбувається. Іноді було по 17 ефірів на день. Крім того, Ярослав та колеги постійно їздили на місця пожеж, допомагали людям, в яких згоріли хати, співпрацювали з працівниками ДСНС (Державної служби з надзвичайних ситуацій — Rus.LSM.lv), привозили воду та їжу для пожежних бригад, запчастини для їхніх старих машин.

Ярослав вважає, що наслідки настільки жахливого масштабу можна було попередити, скориставшись вчасно міжнародною допомогою. На той час в Україні не було ні достатньої кількості авіації, ні досвіду гасіння пожеж такої площі та складності.

Унаслідок пожеж постраждали не тільки лісові масиви, тварини, але й історичні пам'ятки та туристичні об'єкти — двохсотрічні поліські хати, покинуті старовинні селища, що були туристичною принадою регіону.

Ярослав пригадує: «Тоді,

абсолютно втомлені, ми намагалися робити все можливе на інформаційному фронті, бо адекватної комунікації між державою та народом, на жаль, не було.

Щоб не дати паніці здійнятися, необхідно було простими, не науковими термінами, пояснювати, що там зараз відбувається. Це був наш перший серйозний волонтерський старт у 2020 році».

Крім того, ще починаючи з 2016 року, Ярослав та його команда робили благодійні тури для тих, хто хоче безпосередньо допомогти учасникам АТО. На всю вартість туру клієнти купували необхідне спорядження для бійців та власноруч відвозили на передову. Це заохочувало людей до волонтерської діяльності та давало розуміння того, що насправді відбувається на Сході України. 

«Я розумів, що повномасштабна війна може початися. Але завмерти і нічого не робити, просто чекати — це не наш формат.

Тобто — люди зазвичай або завмирають, або намагаються у будь-якій ситуації зробити максимум, який вони можуть. Ми з тих, хто активно діє, тож ми готувалися», — пригадує Ярослав.  

У перший день війни, 24 лютого, Ярослав прокинувся з самого ранку, як і усі інші, від вибухів. Він розумів, що ціль цієї війни — це Київ, і найкоротший шлях до міста лежить саме через Чорнобильську зону. Тому перше, що Ярослав зробив зранку, — почав передивлятись зображення з відеокамер, встановлених в інформаційних центрах «Чорнобиль Тур» у Зоні відчуження.

Коли Ярослав відкрив трансляцію з цих камер, насамперед з камери на КПП «Дитятки», на в'їзді до Чорнобильської зони, спочатку ситуація здавалася спокійною, через КПП їздили поодинокі автівки звичайних громадян. Ярослав та співробітники продовжували стежити за камерами та думали, що робити далі.

Але за кілька годин ситуація змінилася. На Київ із Зони пішли колони російської військової техніки. Абсолютно нескінчені

— танки, БТРи, ракетні установки, вантажівки, пікапи. Навіть квадроцикли та катери на лафетах.

Психологічно це був дуже важкий момент: на той час ЗМІ ще заспокоювали населення, що прямої загрози Києву немає. Але Ярослав та його команда бачили та рахували техніку —  50, 100, 150, 300 одиниць…

«Я не розумів, як фізично можна зупинити ось цю неймовірну броньовану лавину, що навалюється на Київ. Цим військам окупантів — їм просто не було кінця»,

— зізнається Ярослав.

Ярослав з колегами оперативно рахували ворожу техніку, кожні 10-15 хвилин звітували СБУ, скільки одиниць та якої техніки заїхало. Інтернет-трафік був дуже слабкий — росіяни відключили електрику та мобільний зв'язок в регіоні. Але камери «Чорнобиль Тур» працювали від резервних акумуляторів.

У якийсь момент спостереження здалося, що картинка зависла: потік більше не рухався.

Виявилося, що справа була в тому, що 24-25 лютого військової техніки заїхало стільки, що вона просто не могла рухатися далі. «Уся Київська траса від Чорнобиля до Іванкова була забита», — згадує Ярослав. 

На той момент достатньої кількості артилерії, щоб зупинити ворога, на цьому напрямку не було. 

За кілька днів інформаційний центр з камерами спостереження був підірваний окупантами з протитанкової зброї. Мовлення припинилося. Співробітники, що жили поблизу Чорнобильської зони, швидко опинилися в окупації. Вони почали збирати та передавати, ризикуючи життям, інформацію про розміщення та переміщення ворога. Ця перевірена інформація збиралася та передавалася в Генеральний штаб та СБУ.

За кілька днів була створена мережа інформаторів в різних селах, хоча зв'язок з ними був  гірший, вже не онлайн — вежі українських мобільних операторів були відключені окупантами.

Щоб зв'язатися з однією людиною, потрібно було іноді вже кілька годин. Але людей було досить багато, й інформація продовжувала надходити.

Ярослав розповідає: «Як не дивно, саме ці люди, які брали участь в інформуванні ЗСУ, не дивлячись на смертельну небезпеку, на яку себе наражали, пережили окупацію в набагато кращому психологічному стані. Бо, по-перше, вони не просто очікували, а докладали своїх зусиль, щоб прискорити звільнення території. А, по-друге, — у відповідь на свої СМС із кількістю та координатами ворога, отримували новини про справжню воєнну обстановку. У інших цього не було:

коли Росія окупує території, повністю відрізає людей від комунікації».

Окупантами розповсюджувалися фейкові «новини», що Київ нібито вже взятий, що він уже російський. Для людей найстрашніше — не знати, що відбувається, та не мати надії. Через свої канали зв'язку Ярослав і колеги надавали реальну інформацію про оборону Києва, наші війська, створення Тероборони, про те, що президент не покинув країну. Місцеві жителв розповсюджували ці новини далі — та психологічно легше пережили окупацію. 

Долучатися до інформування було смертельно небезпечно: за це окупанти могли просто вбити.

За кілька тижнів окупації Іванківського району вдалося вийти на зв'язок з людьми, які змогли в обхід російських блокпостів виїхати на безпечні території. Вони поділилися своїми маршрутами — і завдяки цьому була знайдена можливість завозити гуманітарну допомогу в окупований Іванківський район. Ліки. Борошно. Продукти. 

Подібна ситуація була зі Славутичем, який був понад місяць відрізаний від українського «материка» — а в цьому місті було дуже багато онкохворих, і навіть дітей, що потребують постійного лікування, графік якого не можна порушувати. Ярослав з колегами купували в Києві ліки та відправляли волонтерам із Славутича, які провозили дорогоцінний вантаж в обхід російських блокпостів. Займалися і координацією евакуації з Чернігова, що на той час був у облозі. 

Ярослав розповідає про ті часи: «Мені набагато важче було б поїхати кудись та стежити за новинами по телеграм-каналам.

Нам простіше бути там, де все відбувається. Не чекати, не мати часу на сумніви, а просто безпосередньо брати участь у тому, що ми можемо чисто фізично тут робити». 

Ярослав з колегами намагалися бути корисними там, де могли. Наприклад, в перші дні війни бійцям тероборони, що у мирному житті носили окуляри, для бойових завдань стали потрібні саме контактні лінзи. Усі магазини й аптеки були зачинені. Довелося терміново звернутися до працівників оптики, які відчинили склади. Крім того, розвозили хліб, теплі речі, ліки та інші необхідні речі для територіальної оборони. Допомагали медикам, що організовували мобільні центри для надання термінової допомоги бійцям. У разі боїв у місті це мало зберегти життя якомога більшій кількості людей.

«За день ми робили стільки, скільки у мирний час — за місяць.

Це було нереально: коли ти без фізичного ресурсу, але встигаєш зробити все одночасно», — згадує Ярослав Ємельяненко. 

Дуже багато з того, що трапилось, зараз нелегко пригадувати: «Найжахливіше — до нас приходять люди, які хочуть нас вбити.

Трупи, розбиті хати, всі інші звірства — це вже наслідки зламаного алгоритму. Не можна приходити до когось з наміром його вбити. Це для мене було найстрашнішим».

Під час волонтерськиx «рейсів» виникало багато небезпечних для життя ситуацій — населені пункти, через які доводилось їздити, знаходились на лінії фронту. Доводилося брати з собою зброю, щоб у разі небезпеки, можна було себе захистити. Ярослав пригадує, що страху не було ані в нього, ані в колег Катерини Асламової та Валерії Лобач, які їздили з ним. 

Але найнебезпечнішою виявилась поїздка на другий день після деокупації Чорнобильського регіону. Через відсутність зв'язку, Ярослав не міг зв'язатися зі співробітниками «Чорнобиль Тур», що мешкали в цьому районі, і не знав, чи живі вони, чи ні. 

З колегами вони взяли гуманітарний вантаж і вирушили в той район разом з військовими. Мости були зруйновані, довелося їхати через річки й поля, заміновані та ще не зачищені від ворога території. Дорога в один бік, що зазвичай займала б годину, тривала 13 годин. На щастя, всі співробітники виявилися живими. Цікаво те, що

населення щойно деокупованого регіону в першу чергу запитувало не про наявність у волонтерів продуктів чи ліків, а про те, що діється в країні.

У регіоні все ще повністю був відсутній зв'язок. Команда Ярослава збирала вісточки від місцевих та контакти їхніх друзів і родичів — щоб передати, що їхні близькі живі. На зворотному шляху очікувала небезпека: на дорозі стояла розбита військова техніка, лежали міни, обидві машини екіпажу — і військових, і волонтерів — вийшли з ладу. На щастя, вдалося повернутися неушкодженими. 

У другу поїздку в деокупований регіон Ярослав взяв з собою «старлінк», щоб надати людям можливість відновити контакт із рідними.

Особливо запам'яталася історія з чоловіком похилого віку, який хотів зв'язатися зі своїм сином: той був на окупованій території, і чоловік не знав, чи живий він. Хвилина очікування зв'язку — і син відповів. І тієї ж миті старенький чоловік дізнався, що він за цей час став дідусем. Таких зворушливих моментів було багато:

«Надихало ще й те, що дуже багато людей люди з нашого кола спілкування теж були активними, що всі ми разом намагалися зробити максимум можливого. Це було як плече друга».

Наразі Київська область потроху відроджується, Ярослав Ємельяненко продовжує займатися волонтерською діяльністю, а також допомагати своїм співробітникам, особливо тим, хто побував у окупації та допомагав, ризикуючи життям, з інформуванням. Як завжди, він та його колеги роблять все можливе для допомоги своїм співгромадянам.

Заметили ошибку? Сообщите нам о ней!

Пожалуйста, выделите в тексте соответствующий фрагмент и нажмите Ctrl+Enter.

Пожалуйста, выделите в тексте соответствующий фрагмент и нажмите Сообщить об ошибке.

Еще видео

Самое важное