- Авторскую русскую версию текста можно прочитать здесь.
Авдіівка розташована настільки близько від Донецька, що з вікон деяких будинків добре видно сумнозвісний Донецький аеропорт. Усі ці роки війна стояла у мешканців Авдіівки на порозі. Вісім з половиною — майже 9 — років життя молодої жінки та мами трьох дітей пройшли бік о бік зі справжньою війною.
Наймолодша донька Яни, яку теж назвали Янусею, на честь мами, народилася 8 квітня 2014 року, а 14 квітня було офіційно оголошена АТО. На той момент старшому сину Яни, Кирилу, було 13 років, а середньому, Михайлику — всього лише 15 місяців. Ось так, з двома немовлятами, Яна несподівано опинилася в епіцентрі бойових дій.
Незабаром Авдіївка була окупована «ДНР», там були розташовані війська, було небезпечно та страшно виходити на вулицю — зникали люди. У цей час Яна знаходилася весь час вдома з двома маленькими дітьми: бабусь та дідусів поруч не було, і допомоги чекати не було звідки. Чоловік Яни працював на Авдіївському «Коксохімі», найбільшому в Європі заводі, містоутворюючому підприємстві. Завод обстрілювали: «У перші місяці війни люди були у паніці, не знали де ховатися, що робити, їх звичний уклад життя був зруйнований, а виїхати могли не всі.»
Деякі жителі Авдіївки не могли навіть зрозуміти, звідки велися обстріли. Яна з чоловіком декілька разів спостерігали за ними з найвищої точки міста, і по спалахам зрозуміли — з Ясинуватої, з території «ДНР», що впритул прилягає до Авдіївки. Місцеве населення було надзвичайно залякане. У своїй більшості ці люди до початку війни не замислювалися над політикою та жили своїм простим життям. На момент початку війни населення містечка складало 30 тисяч мешканців. Окупація продовжувалася до 27 липня 2014 року, коли українські війська взяли місто під контроль. Обстріли Авдіївки після цього посилилися. Увесь цей час Яна з малими дітьми не мали куди тікати. Її деякою мірою рятувало те, що вони жили в приватному секторі, у тихому районі і поблизу не було великих будинків. (Будинок її цілий і зараз, йому пощастило.) Крім того, маленька дочка Яни потребувала постійного догляду, і це не давало можливості думати про щось інше. «Удома й стіни допомагають» — каже Яна.
З часом місцеві звикли до війни — ховатися під час обстрілів, уникати небезпечних вулиць та мікрорайонів.
Найбільше постраждав від війни район Авдіївки під назвою «Промка», він найближче до Ясинуватої. Звідти більшість людей виїхало, кинувши все нажите, значна частина будинків постраждала — інколи це просто обгорілі руїни.
Це видовище вражає — усередині напівзруйнованих будинків можна побачити меблі, посуд, іграшки. Обереги. Тут спокійно й мирно жили родини... Поки не прийшла війна.
Інший мікрорайон Авдіївки, що значно постраждав під час обстрілів, називається «Хімік». Колись це був сучасний район багатоповерхових будинків. Під час війни по яким нещадно стріляли, вибиваючи вікна, руйнуючи цілі квартири. Як наприклад, сумнозвісна «Розмальовка», один із символів Авдіївки — напівзруйнований будинок, на якому намальовано портрет місцевої вчительки авторства австралійця Гвідо Ван Хелтена.
Цей витвір мистецтва передає усю незламність духу народу, простих мирних людей перед злочинною війною. Нескореність міста, яке жило всі ці роки насправді на межі війни, тут гинули люди, просто у своїх домівках чи на вулиці. Міста, де весь час, поки тривала війна, продовжував працювати найбільший у Європі комбінат, і в 2018 році навіть вийшов на довоєнний рівень вироблення коксу. Міста, де діти продовжували ходити до шкіл, де працювали дитячі садки, бібліотеки, де люди вирощували квіти в садах. І все це — всі ці роки — за крок від смертельної, реальної небезпеки. Кажуть, до всього можна звикнути.
«Люди звикли до війни. Навчилися тікати й ховатися. Були випадки, коли снаряд влучав у будинок посеред дня, коли на вулиці було повно народу. У всіх нас, мабуть, просто змінилася психіка, обстріли ми з часом стали сприймали якось спокійно, філософськи. У найважчі періоди в місті залишалося близько 8 тисяч чоловік, але потім люди поверталися. У 2022 році у нас знов було 30 000 мешканців», — розповідає Яна.
«Надзвичайне загострення бойових дій було взимку 2017 року, коли нещадно бомбили з “градів”, зникало електропостачання....» Яна та її чоловік не хотіли тікати. По-перше, не було куди. По -друге, вони вважали своїм обов'язком брати участь у відновленні міста, у підтримці життя та духу в ньому. Усім серцем любили Авдіївку, були дуже прив'язані до дому.
Яна з чоловіком почувалися в епіцентрі подій на своєму місці, маючи змогу робити важливі та корисні справи для суспільства. Вони займалися волонтерською діяльністю, брали участь в організації культурних заходів, благодійних ярмарок для тих, хто потребував допомоги, меморіала пам'яті загиблим воїнам-захисникам Авдіївки, підтримували сусідів.
«Ми бачили те, що не мали змогу бачити 90 відсотків населення Землі» — каже Яна.
Новим поштовхом у волонтерській діяльності Яни стало знайомство з волонтеркою Аліною Косовською.
Разом вони організували й підтримували меморіал пам'яті загиблим воїнам-захисникам Авдіївки. Створювали сувеніри з «металу війни» — тобто з залишків снарядів, гільз, та продавали ці сувеніри з благодійною метою. Організовували благодійні ярмарки, концерти, виставки.
Поступово життя у Авдіївці, незважаючи на близькість війни, відновлювалося, налагоджувався нормальний його ритм, люди поверталися, народжувалися діти, йшли до садочків та шкіл. Місту активно допомагали благодійні організації, волонтери, релігійні громади. Відновлювалися зруйновані будинки та дороги, місто жило.
Тим не менше, десь за півроку до початку повномасштабної війни почали розповсюджуватися тривожні настрої. Яна стала розмовляти з дітьми про те, що можливо, доведеться тікати з міста, якщо почнуться активні бойові дії. Війна була реальністю для них, але вони не знали, як, звідки, і коли саме вона почнеться.
24 лютого чоловік Яни Андрій, як зазвичай, пішов на зміну на «Коксохім». О 6:30 ранку він розбудив родину: «Почалося!» У цей час вже обстрілювали Київ, Харків, Миколаїв, інші міста.
Яна підняла дітей. Хоча вони заздалегідь усе розуміли та чекали початку повномасштабної війни, все одно почалася паніка. Дорослі розуміли: скоріше за все, вони не зможуть більше повернутися до рідного міста, бо не буде куди повертатися. Разом з дітьми вони виїхали до Дніпра, де завдяки допомозі та дбайливому ставленню місцевих небайдужих людей, що прихистили їх з дітьми, оселилися в затишній квартирі, за що Яна дуже вдячна. Але не проходить і дня, щоб Яна не сумувала за рідним містом, не хвилювалася за знайомих і сусідів, які не змогли виїхати: «У місті багато стареньких людей, їм просто нікуди подітися».
«Зруйновані всі школи. Жодна школа не вціліла. Школа, до якої ходили мої діти, вигоріла вщент. Залишилися тільки стіни. Одна зі шкіл міста просто перетворилася на купу цегли. Зруйнували й дитячі садочки, супермаркети, адміністративні будівлі. В районі “Хімік” “прильоти” були в кожен дім, всі без винятку будинки постраждали. Є під'їзди, які повністю перетворилися на провалля».
Яна не уявляє, як будуть відновлювати місто. Зараз більшість мешканців вимушено залишила рідні домівки, в місті залишилися лише ті, кому нікуди тікати,переважно старі та безпомічні люди. А обстріли йдуть кожен день.
Яні вдалося вчасно виїхати та врятувати дітей, вона мріє колись повернутися у свою улюблену Авдіївку та відновлювати її.
«Моє серце залишилось там» — каже Яна.
У Дніпрі вона продовжує займатися волонтерською діяльністю: шок евакуації та роки життя за крок від війни не зламали її, а зробили сильнішою, більш чуйною до людських страждань. Вона продовжує допомагати людям.
