- Авторскую русскую версию текста можно прочитать здесь.
Довгоочікувана дитина мала народитися наприкінці лютого: «Ми планували, замовили 5 пологовий будинок, я вибрала собі там палату, в якій я буду після пологів, але в тій палаті я, звісно ж, не була. Я була у підвалі. У такі моменти мені навіть не хотілося підніматися в цю палату, бо там, у підвалі, в ці дні було набагато безпечніше».
Іванна та її родина не очікували та не передбачали початку повномасштабної війни.
«Я прокинулася зранку 24 числа і дізналася, що почалася війна... Вибухи. Біля нас, біля будинку, підірвали будівлю, на вулиці Кошиці. Ми поїхали до брата чоловіка, на Осокорки, у приватний сектор. Але там теж недалеко були вибухи, серед ночі. А 25 лютого, у ніч на 26 число, в мене відійшли води. Це було в підвалі приватного будинку, я піднялась в будинок, лягла, не сказала нічого чоловіку, це була комендантська година...»
О четвертій ранку відійшла друга порція вод. Іванна розуміє, що вже не можна чекати. Вони телефонують в поліцію — відповіді нема. «Швидка», яку вони викликали, не приїжджає (вони прибуде значно пізніше, коли Іванна вже буде у пологовому будинку). Іванна з чоловіком змушені їхати в пологовий будинок самі, незважаючи на комендантську годину, коли жодної машини в місті нема. По дорозі їх зупиняє поліцейський патруль — дозволяє їхати далі.
Досить швидко вони перетинають міст через Дніпро й опиняються у пологовому будинку.
«Стою біля вікна, в мене перейми, дивлюся, летить ракета, прямо на мене. Я закриваю очі, думаю — все.
Відкриваю — поруч горить будинок…»
Підірвана будівля знаходиться через дорогу від пологового будинку. Через те, що влучення в неї відбулося з протилежної від пологового сторони, вибухова хвиля відчувається, але не пошкоджує вікна пологового будинку. «Коли вона летіла, я вже підготувалася, я думала, що — все, не встигла доносити дитину», — згадує Іванна.
Одразу всіх жінок забрали у підвал: «З цього моменту почалося моє життя у підвалі. На пологи мене підняли нагору, на поверх, потім знов почалися якісь вибухи». І Іванну вимушено повернули в підземелля. Було дуже важко. У підвалі й відбулися пологи. Але було ускладнення, лікарі змушені були робити операцію.
Іванна отямилася у момент, коли її несли по підвальному приміщенню: «Вони так підготувалися, молодці, влаштували реанімаційне відділення, були й дітки які народилися дуже маленькими».
Лікарі пологового будинку встигли підготуватися за два дні, що минули від початку війни. Спочатку Іванна була у реанімаційній палаті, обладнаній прямо у підвалі. Потім її перевели у загальну. Там жінки розміщувались на підлозі, на матрацах, а новонароджені поруч з ними, мамам для них видали маленькі ліжечка: «Повірте, на підлозі, на матрацах, в такі моменти, це було теж супер».
Іванна втратила багато крові, тому її не можна було швидко виписувати: «Ми там були з маленькою тиждень».
Вона пригадує, як і в реанімації вона чула вибухи та відчувала запах диму. Але що це було, вона не знає: вікна підвалу були зачинені.
Було тривожно, не стільки за себе, скільки за дитину. Зв'язок на підземному поверсі працював, і можна було говорити з чоловіком. Інформацію про те, що відбувається навколо Києва, рідні від Іванни приховували. «Але, звичайно, є інтернет, адже ми живемо в XXI столітті, а не в кам'яному віці. Читаєш, де що відбувається. Таке тривожне було відчуття...» Лікарі в пологовому будинку казали, що перевозити Іванну не можна — гемоглобін був занадто низьким і вперто не хотів підніматись: «Вам не можна в дорогу, ви не доїдете, казали. Мене залишили в пологовому. Робили крапельниці. Я крові дуже багато втратила. Не могла ходити, вздовж стін пересувалась».
Перші дні Іванна навіть не могла підняти дитину: «Поряд йшла медсестра чи акушерка і несла доньку».
Іванна з вдячністю пригадує свого лікаря, яка приймала пологи — Інну Знак: «Вона лікар від Бога. Мені ще й з лікарем пощастило».
Усі необхідні ліки та речі, а також дитяче харчування та підгузки, все у пологовому будинку було. Я дивувалась, що вони все знайшли і видавали безкоштовно. Я ж звикла, що в лікарні ти маєш все купувати», — згадує Іванна.
Ім’я для новонародженої батьки обрали заздалегідь: Анна-Марія.
Нарешті Іванні дозволили виписатись: «Приїхав чоловік. Добирався до мене годин 6 точно, з лівого берега на правий. Дуже довго їхав, а забрав швидко, щоб назад дістатися — починалась комендантська година».
Іванна з чоловіком вирушили в місто Переяслав, Київської області, до двоюрідної сестри чоловіка. Там вони пробули рівно місяць. Увесь цей час в Переяславі було досить спокійно, і вибухів не було. Іванна згадує:
«Я дуже переживала, як буде з дитиною, це перша дитина, як її годувати, в мене стільки було питань, неймовірна кількість… А коли вона народилася, воно якось все саме собою пішло. Воно якось все приходить саме собою».
У ті дні в Києві та області було дуже важко дістати найнеобхідніші речі — ліки, дитяче харчування, підгузки. Допомогали друзі з інших міст України, вони надсилали посилки поштою. «У магазинах було пусто. Неможливо було запастися ліками. Я думала, що це надовго та нічого не буде…»
Потім родина повернулась у столицю. Було все ще досить тривожно: «У місті було пусто. Жодної машини. У нас зазвичай стоянка для машин переповнена. А тут усі повиїжджали. Я пам'ятаю, я була в шоці.
Відчуття було, що я не в Києві. Це було як із фільму про Апокаліпсис».
Тоді дуже багато мешканців з дітьми залишили місто.
У мікрорайоні, де тоді мешкала Іванна, було досить спокійно, уже без вибухів, але ракети, що пролітали, Іванна кілька разів бачила. Родина вирішила не покидати Київ, у той час на всій території України були вибухи та ракетні удари.
Доньку батьки похрестили в два місяці:
«Чим раніше тим краще, якщо... не дай Бог… Хай буде похрещена.
Можливо, це безглуздо з моєї сторони, але такі були сумні думки...». Хрестини відбулися перед 9 травня, коли всі кияни, що залишилися в місті, очікували на нові потужні ракетні удари.
І увесь цей час Іванну не полишало відчуття дежа вю, адже ця війна стала вже другою її житті.
Раніше Іванна жила в Свердловську (нині — Довжанськ) Луганської області, працювала медсестрою в операційному блоці. Іванна народилася на Заході України, на Львівщині, а в Луганську область переїхала в 2003 році. Спочатку навчалася там у медичному коледжі, а потім залишилася працювати у лікарні. За пару років до війни туди також переїхали її батьки.
Іванна пригадує 2014 рік: «Точно так само, несподівано, почалася війна. Я працювала в операційному блоці...
Там розстрілювали прямо в машинах людей. Одного разу провезли дівчинку років 10,
її батьків розстріляли в машині, вони встигли її виштовхати з машини, щоб вона бігла в ліс та врятувалася...» Іванна пригадує, що у той час було багато випадків розстрілів мирних мешканців на блокпостах.
У один із грудневих днів 2014 року у Іванни була зміна в операційній: «Привезли цілу сім'ю поранених — бабусю, дідуся та внука, маленького хлопчика. Вони бігли рятувати сусідів. У сусідній будинок прилетіла ракета. Уламки потрапили в людей, що кинулись рятувати...» Це стало останньою краплею. Вранці вона попросила в лікарні розрахунок. Виїзд був небезпечний, дороги підірвані, люди їхали у переповненій маршрутці до Харкова, а потім потягом — до Києва. Іванні було 26 років, і тепер той час вже важко згадувати. Але вона пам'ятає, як ще тоді ховалася у підвалах від обстрілів.
Зараз Іванна з чоловіком та донькою в Києві, місто страждає від відключень електроенергії через обстріли. Більшість друзів та знайомих Іванни, що виїхали з міста, ще не можуть повернутися.
А батьки Іванни так і лишаються у Довжанську, на окупованій з 2014 року території: «Вони кажуть, що бойових дій там немає, наразі там тихо, а наскільки можна вірити...»