Портрет на тлі війни. Тимур, ліцеїст із Києва, що став гімназистом у Дрездені

Тимуру 15 років. У лютому 2022 року, з дев'ятирічною сестрою Марусею та бабусею Наталею Яковенко, вони виїхали зі столиці за два дні до війни — до Львова. Родина вирішила проявити обережність. Речей із собою практично не взяли, збирались незабаром повернутись. У Львові, у готелі, вони чекали маму дітей, Анастасію Бут — вона збиралась приєднатись до них трохи пізніше. Дочекались: «Але спочатку ми дочекалися бомбардування...»

  • Це — авторська версія тексту українською.
    Русский оригинал можно прочитать здесь.

«За планом було так: ми їдемо у Львів, там сідаємо на автобус і їдемо звідти у Дрезден», — пригадує зараз Тимур. Але квитки пропали: «Через те, що почалися військові дії, автобус відмінили. І також через військові дії виникла величезна черга на кордоні.»

Кордон

«Але, як виявилося, нам дуже пощастило… — продовжує Тимур. — Ми стояли не сім годин, а п'ять. Отже, беремо ми таксі, щоб доїхати до кордону — і дорогою дізнаємося, що там 23-кілометрова черга з машин. І нас висаджують приблизно на такій самій відстані... І ми починаємо йти... З валізами... У нас їх було декілька. Ми ж бо готувалися до автобуса. Поки ми йшли, нас підібрав один волонтер, який напівлегально їздив там, прибиваючись "силою чистого мата" уперед по дорозі. Реально! І ми скоротили шлях приблизно на п'ять кілометрів...»

Волонтер виявився абсолютно безкорисливою людиною, він знав цю дорогу і просто допомагав людям. Але довезти до самого кордону не міг  через щільну чергу з автівок: «Це ми випускаємо одну дуже важливу деталь,

маму не змогли взяти, тому що автівка була не дуже великою, а нас — четверо. Взяли трьох, усіх, крім мами.

Вона пішла пішки. В результаті їй пощастило більше за всіх, вона натрапила на таких самих, але більш удачливих, волонтерів, і вони її доставили практично до пішохідної черги», — розповідає Тимур.

«Так ось, нас підвезли на ці 5 км... І далі ми йшли пішки. Пішки ми йшли, по факту, десь 10 км. Там від однієї точки курсував вже імпровізований автобус до кордону. Ймовірно, для того, щоб стримати чергу. Ми встигли проскочити на автобус, що під'їхав, тільки завдяки мамі, в результаті».

Діти зносили це випробування дійсно стоїчно. Мовчки тягли свої валізи. Не тільки Тимур, але і його молодша сестра Маруся, пройшла практично всі 18 кілометрів, не жаліючись та не промовивши ані слова.

«Черга була така: величезне стовпотворіння людей на дорозі, таке, що дорогу не видно. Ця черга — далеко від самого пропускного пункту. З іншого боку, під'їжджає автобус і бере 8-12 людей кожні 20 хвилин. Зрідка… Потім вони трохи почастішали, ці автобуси. До того часу була вже ніч, по факту, і це була зима. Тобто — холодно. А ми втомлені, тому що йшли ці кілометри. А після цього, в цій черзі стояли, в товкучці, де всі всіх кричать, чекали ще 5 годин, і це нам ще пощастило... На морозі, так би мовити», — розповідає Тимур.

Люди стояли настільки щільно, що поворухнутися в натовпі було практично неможливо. Кордон не міг впоратися з потоком. Без черги прикордонники нікого не пропускали: «У всіх були якісь старенькі бабусі та дідусі, чи хворі, чи іноземці, чи діти. Обирайте одне з чотирьох. Тому ставлення до всіх було абсолютно однаковим, — каже Тимур. —

Ззаду люди напирають, а спереду зупиняють військові, що контролюють чергу і залякують людей літаючим дроном.

Коли що, самого дрона, по факту, не було. Нас просто лякали, що він літає. Це те, що я пам'ятаю, і те, що було. Але факт у тому, що так трохи відсували чергу назад, всю, повністю».

Чимало дітей в натовпі плакали, тому що не тільки втомилися, але й сильно змерзли.

«Нас взяли в автобус, теж з горем навпіл, але ми якось протиснулись... — продовжує він. — Ми ще точно пару годин сиділи в цьому автобусі, правда, незрозуміло, чому… Один раз у нас попросили паспорти і чомусь одразу повернули. А потім випускають, власне, на кордоні. Кордон раптом проходимо ми дуже легко. А після кордону нас зустрічають добрі поляки, у яких є і гаряче питво, і шарфи, і солодощі, і намет із підігрівом, і накидки...»

Польща

Польські прикордонники самі наливали чай, розкладали лимон, загортали біженців у пледи. Чимало дорослих починали плакати, розчулившись через по-справжньому добре та щире ставлення. І від усвідомлення тієї ситуації, у якій вони опинилися.

«У нас почалася істерика, коли напруга доходить до крайності,

ти всього лише робиш ковток, і це якимсь чином провокує сльози.

Руки тремтіли, від того, що такий контраст. Від усього. І від того, що Україна безневинно у такому сумному становищі. Шкода дуже країну, шкода покинутих домівок. Усе це дуже трагічно. Щодо дітей, мене здивувала мужність Марусі, а от від Тимура я очікувала, він дуже розуміючий хлопчик. Ситуація розкриває людей і відкриває невидимі для очей риси», — ділиться відчуттями бабуся Тимура, Наталя.

У Польщі українцям дуже допомагали волонтери. Величезна кількість людей на автівках приїхали забрати просто українських біженців, незнайомих, чужих людей. Ця чуйність та небайдужість дуже розчулила дітей.

Німеччина

«Ми зараз у Дрездені, — продовжує Тимур. — У нас тут друзі, і дуже хороші, вони нам як друга родина, по факту. Німці усіма силами намагалися з нас зняти стрес, возили і куди можна, і куди не можна. Часто й багато. У будинку для нас виділили цілих дві кімнати».

Однак стрес не йшов: «З Києва ще не виїхала наша прабабуся. І ми нахапалися хвилювань, намагаючись її евакуювати з Києва, біля якого відбувалися бойові дії. Це тоді, я пам'ятаю, танки русняві по Києву каталися... Урешті-решт, з труднощами, її вивезли...»

Минуло три тижні після перетину кордону, і Тимуру вночі стало зле, стало важко дихати. Довелося пізно вночі викликати «швидку». Молодий лікар, що приїхав, сказав, що це — наслідки пережитого.

«Ми на той час не мали уявлення про те, що таке відкладений стрес. Що на нас і відбилося, особливо на мені особисто...

Я не міг спати — буквально, і мене ніби стискало зсередини. Я тоді не розумів, чому. Виявилося, що це і був відкладений стрес.

Ночував у лікарні, тому що я не спав, не міг.

У сестри, Марусі, було щось схоже, але не настільки сильно. Це продовжувалося днів 5... — розповідає Тимур.

На щастя, він швидко почав одужувати.

«Через знайомих, пробираючись крізь терни бюрократії, ми знайшли квартиру. Заселилися… — продовжує розповідь Тимур. — Зареєстрували мене у гімназію, яка вважається однією з найкращих у Дрездені, і справа не в тому, що там високий рівень освіти. Там дуже гарне ставлення. Крім того, гімназію спонсорує церква. Там дуже непогані умови.

Німецьких однокласників я так і не розпробував, але я наскільки розумію, вони непогані. Також там з українців створили три групи. По факту,

половину українців відсіяли, тому що вони або показували погані результати у профільному предметі або не вчили німецьку в принципі.

У мене профільний предмет — математика. Але тут математика простіша, ніж у київському ліцеї... Там я у математичному лицеї був... Так що це не страшно. У всьому іншому тут до учнів ставляться дуже лояльно. Але якусь активність проявляти треба, і це моя головна проблема зараз тут. Я зазвичай дуже повільно вливаюся у нове оточення. Це мій звичний стан. А вони у паніці телефонують мамі — “Він не говорить!” Він — тобто я. А я не говорю, тому що повільно вливаюсь в обстановку. Але насправді, у них

можна отримати абсолютний імунітет проти “вигнання” з гімназії — треба пройти прослуховування до хору при гімназії. Якщо ти туди потрапиш, тебе просто не виженуть, не зможуть.

Я співаю, але в хор ще не прослуховувався. Зараз у нас по дві пари уроків німецької кожен день, щоб ми за мовою наздогнали німців».

Щодо участі в хорі Тимур думає всерйоз: «Це один з кращих юнацьких хорів у Європі, не тільки в Німеччині. Начебто для українців під час відбору пільги, а для німців велика конкуренція і для участі в хорі, і для навчання.

Я чув, 1000 людей на одне місце у гімназії. Мені пощастило, або, швидше, це пільги для українських біженців...

Для нас їх підготували чимало, але треба пройти велику перепону, ім'я якій бюрократія.

У Німеччині не так поспішають, як в Україні, тут хоч і навчаються конкретним предметам, але це не відчувається, як першочергова ціль, швидше,

в першу чергу, тут вчать навчанню, не забуваючи і про все інше. Тому в німецьких школах у середньому програма слабша та більш розтягнута, ніж в українських,

ну, принаймні, я так відчуваю. Тут, до речі, зазвичай у школах 13 або 12 років навчання.

В Україні освіта більш щільна, але менш розрахована на те, щоб встигати по всіх предметах. Це, мабуть, головна відмінність, але, знову ж таки, можливо, мені тільки здається… С-суб'єктивщина...»

Майбутнє

У цілому, незважаючи на складнощі зі соціалізацією, Тимуру подобається навчатися в Німеччині, і він замислюється щодо майбутньої професії. У майбутньому Тимур хоче стати програмістом або геймдизайнером. Він не полишає й занять музикою, і стати музикантом для нього — один з можливих варіантів. «Як пощастить», — каже Тимур. Сумуючи за Україною, він перш за все згадує своїх друзів, багато хто з них тепер розкидані по різних країнах та містах. Чимало, втім, уже повернулося у Київ.

Родина Тимура повертатися в Київ поки боїться.

Заметили ошибку? Сообщите нам о ней!

Пожалуйста, выделите в тексте соответствующий фрагмент и нажмите Ctrl+Enter.

Пожалуйста, выделите в тексте соответствующий фрагмент и нажмите Сообщить об ошибке.

Еще видео

Самое важное