- Це — авторська версія тексту українською.
Русский оригинал можно прочитать здесь.
Звернення літньої вчительки до російських жінок було записане в перші дні війни біля бомбосховища в Києві: «Учителі, особливо історики, завжди були просвітниками, завжди були попереду. Ви багато що розумієте і знаєте ви більше, ніж звичайні громадяни. Будь ласка! Звертаюся до вас. Просвітіть свій народ. Поясніть, що російські війська прийшли до нас, на Україну, для того, щоб знищити наш народ, для того, щоб спалити міста та села, для того, щоб знищити нашу свободу... Будь ласка, просвічуйте людей, щоб вони знали правду... Чому вони тут? Чому вони вбивають українських жінок та дітей? Учора розгромили пологовий будинок “Адоніс” під Києвом. Під Києвом 67 кілометрів російських танків стоять, хочуть, щоб Київ був знищений. Вони хочуть нас залякати. Але залякати нас неможливо. Ніколи Україна не буде рабою жодних фашистських нелюдів... Я розумію, що зараз це путінські фашисти, люди, одурманені пропагандою, люди, яким немає пробачення, і за всі ці злочини буде відповідати Росія, не тільки влада, але, на жаль, і російський народ.
Прошу вас, не пускайте своїх дітей сюди! Не пускайте вбивати наших, українських, дітей та жінок... Зупиніть цю війну. Ми тоді, під час Вітчизняної, змогли зупинити фашистів разом. Ми й зараз зможемо це зробити з вашою допомогою. Допоможіть Україні!
Врятуйте своїх дітей! Виходьте на вулиці! Пишіть петиції! Вимагайте від уряду негайного припинення війни. Ми віримо у вас! Ми надіємося на вас! Ми чекаємо на ваші дії!»
У житті Світлани Василівни Петровської ця війна — вже друга. Першу — Другу світову — війну Світлана Василівна добре пам'ятає: тоді, в 1941 році, вони з мамою та сестрою у вагонах евакуювались з Києва і потрапили у невелике село під російським містом Куйбишев. Мама Світлани Василівна була вчителем, і секретар райкому партії доручив їй на опікування 200 виснажених дітей, вивезених з блокадного Ленінграду — зі словами «Щоб жоден не помер!»
«Так моя мама стала директором дитячого будинку в селі. Я тоді не розуміла, що це значить “Щоб жоден не помер!” Мама цілодобово діставала продукти для дітей, їздила по селах, колгоспах. Ось так почалося моє дитинство» — розповідає Світлана Василівна. У зруйнований Київ вона повернулась в 1944 році.
Учитель
Усе життя Світлана Василівна віддала улюбленій професії — 63 роки вона викладала історію: «Для мене школа дуже важлива, при чому кожна дитина. Я познайомилася з книгами Януша Корчака, і зрозуміла, що кожна дитина — індивідуальність, що між дитиною та мною повинен існувати якийсь особливий простір».
Януш Корчак — польський педагог, лікар, письменник та громадський діяч. У 1942 році Януш Корчак, який керував будинком сиріт, був депортований разом із своїми вихованцями — 200 єврейськими дітьми. Він відмовився залишити їх і був з ними до кінця. У товарних вагонах їх відправили у Треблінку. Він відмовився від запропонованої в останню мить свободи та обрав смерть з ними смерть в газовій камері.
У 77-й школі міста Києва (нині — Кловський ліцей) багато років існує музей історії школи, зібраний руками Світлани Василівни та її учнів різних поколінь. Багато експонатів музею присвячені саме Великій Вітчизняній війні: «Чому я почала збирати музей саме з військової теми? Я розуміла, що “війна — це зовсім не феєрверк, а просто важка робота”, були такі вірші одного з поетів, що загинув на війні. Уся радянська пропаганда посилалась саме на те, що ми переможці. І перемога, її ціна, відходили на другий план. Мені поступово відкривався світ, про який я не знала... У Ленінграді в післявоєнні роки інвалідів війни вивезли з міста в один прекрасний день, щоб не “псували картину”.
Уся радянська література була присвячена тому, як вмирати за партію. А діти — вони повинні радіти життю, а не вмирати!
Я почала збирати матеріали про війну. Документальні свідчення. Музей історії школи я вирішила почати з хлопчиків, що пішли на фронт. Ті, хто вижив, зберегли листи тих, що загинув. І я почала розуміти більше, ніж раніше, я почала думати, читати, розмовляти. Для мене була важлива ціна перемоги. Наш музей — чесний. Там немає переможних реляцій. Він розповідає про те, що пережили наші учні. Це і є правда про війну. Музей з їх обличчями, зверненими до нас... Щоб ми розуміли, що таке війна насправді...»
Саме гуманізму та справедливості Світлана Василівна і вчила на своїх уроках історії. Війна — як найбільше зло — одна з основних тем її уроків, і у кожного з її учнів на все життя закладене розуміння добра та справедливості, цінності миру та людського життя.
2014 рік і пізніше. Передчуття біди
«З другої Чеченської війни стало зрозуміло, куди йде Росія. Путін почав змушувати переписувати підручники історії. Мені здавалось, що вчителі на дозволять цього робити. Він почав висувати ідею, що Сталін був прекрасним державником. Це імперські замашки, повернення до Великого Союзу. Я бачила його кроки, його промови», — каже Світлана Василівна.
Події 2014 року на Донбасі Світлана Василівна, як учитель історії, очікувала та передбачила: «Я точно знала, що Росія не пробачить і що, як тільки закінчаться Олімпійські ігри, Путін піде далі. Це було справою 2-3 днів...»
Але початку повномасштабної війни Світлана Василівна ніяк не передбачала — це здавалося нереальним. Зараз, згадуючи місяці, що передували війні, вона говорить: «Ми всі знаходилися в дуже великій напрузі, було тривожно. Ми всі обговорювали стягнення військ до кордону. Ми відчували, що ми на межі, що щось має трапитися. Але десь у підсвідомості не допускали думки, що він зважиться на це. Здавалося, що йому не дозволять його власні громадяни...»
Війна
Перед тим, як це трапилось, Світлана Василівна, знаходячись вдома, в Києві, практично не вимикала телевізор з новинами. Вранці 24 лютого почула про початок війни: «Я не можу сказати, що це була абсолютна несподіванка, шок був, але не було ані страху, ані емоцій. Я за кілька днів до цього склала всі документи. Я знала, що треба йти до бомбосховища. Було відчуття, що я роблю все автоматично, не було жодних емоцій... Замерзла зсередини...»
Світлана Василівна заздалегідь знала, де знаходиться бомбосховище: в школі недалеко від її будинку. Світлана Василівна вже кілька років через проблеми зі спиною та суглобами пересувається з великими труднощами, з двома палицями. Підвал школи — глибокий, було важко спускатися та підійматися довгими сходами. Там ховались місцеві мешканці — мами з дітьми, у тому числі з немовлятами, літні люди з навколишніх будинків, люди з домашніми тваринами. «Величезна кількість людей. Усі не знають, що робити. Але ніхто нікого не докоряє. Приходить нова людина — всі посуваються... Цивільне населення показало дива самоорганізації», — вважає Світлана Василівна. У Києві в ті дні створювалась територіальна оборона, і моментально з'явилася і волонтерська служба — організовували доставку продуктів, адже в ті дні магазини міста були закриті.
У підвалі налагодили все необхідне — була гаряча вода, чай, зарядка для телефону. Оскільки Світлані Василівні було важко ходити додому і назад, за кілька днів друзі принесли їй у підвал ортопедичний матрац. Незважаючи на свій фізичний стан, Світлана Василівна розносила продукти літнім та безпомічним мешканцям свого будинку, які не могли залишити свої квартири, складала списки ліків, допомагала, чим могла.
«Дії вбивають паніку. Там, у бомбосховищі, я читала дітям казки Януша Корчака...»,
— розповідає Світлана Василівна. За кілька днів журналісти каналу “Заборона” звернулися до неї з проханням сказати кілька слів про війну. Так було записане звернення до російських жінок. У ті дні багато українців вірили, що масові антивоєнні протести в Росії будуть — і зможуть зупинити злочинну війну в Україні.
Світлана Василівна згадує: «Мені одна людина поставила питання — “Ви кажете, що ви емоційно замерзли, як робот, звідки ж у вас стільки емоцій?” Але я хотіла достукатися, я зверталася до людей...»
Евакуація
Поступово люди з підвалу зникали — чоловіки вивозили свої родини, дружин, батьків і дітей з міста, де було небезпечно. Син і донька з перших днів вмовляли Світлану Василівну залишити Київ: «Я відмовлялася категорично. Я погано ходжу. Спина не дозволяє довго сидіти. Як можна сісти у потяг, який треба брати штурмом? Мені телефонували знайомі з Київської синагоги, пропонували евакуацію автобусом. І, врешті-решт, в один з днів я зрозуміла, що готова поїхати. Уже не було сил залишатися в бомбосховищі». Вона зібрала необхідне, документи, фотографії дітей та онуків. Мовчки обвела квартиру поглядом. Попрощалась.
У ті дні було дуже важко проїхати з лівого берегу Дніпра, де жила Світлана Василівна, на правий. Іноді це вимагало багато годин, впевненості, що вона встигне на автобус, не було. Світлані Василівні пощастило: їй вдалось проїхати на таксі відносно швидко: «І я потрапила на цей автобус. Мене посадили. Допомогли волонтери. І я поїхала через Київ. За кожним поворотом протитанкові їжаки. Дивитися на все це було боляче. Із пам'яті не йшли ці ж їжаки ще з тієї війти. Я прощалася з містом зараз, уже у глибокій старості. Через 80 років, після того, як я покидала своє місто тоді. Було дуже важко, а сліз не було зовсім... Я не плакала, в мене плакала душа.
Ми їхали через усю Україну. Мене вразило. Усюди блокпости, всюди солдати, чоловіки у цивільному, що обороняють міста. Рвуться ракети. Там горить, тут горить... Уся Україна обстрілювалась. Ми так їхали 26 годин.
Водії автобуса весь час змінювали шлях. Їм по телефону говорили “туди не можна їхати, там горить” і вони змінювали маршрут. Я не знала, куди я їду, мені було абсолютно байдуже. Я доїду до кордону, а потім доїду до доньки...»
У автобусі зі Світланою Василівною їхала молода жінка — одна, без допомоги, з новонародженим, якому було 4 дні і дитячим візком. Дитина усі 26 годин плакала. Автобус привіз біженців в Будапешт.
Люди розгублені, не знають, куди далі, у багатьох з собою ні речей, ні грошей. Діти залишилися наодинці з самими собою, бігають по готелю, розгублені, багато плаче, хочуть додому. Хочуть, щоб скінчилася війна.
«Нікому і у голову не приходило, що треба займатися дітьми. Я не могла нікуди поїхати. Не могла поїхати до доньки і залишити дітей. Я зараз плачу, а тоді ні. Я розшукала Угорське товариство Януша Корчака, ми почали думати, що робити з дітьми», — розповідає Світлана Василівна.
Вдалося дістати квитки у цирк, і Світлана Василівна водила дітей туди, незважаючи на те, що фізично їй було дуже важко пересуватися. Перший раз до цирку вона повела дітей пішки. Також Світлані Василівні вдалося організувати для дітей автобусну екскурсію Будапештом. Після цього у дітей припинилася паніка, пом’якшився стрес, побачивши щось світле та радісне, вони стали спокійніші. Багато хто з них був у цирку вперше в житті. Вдалося організувати клуб з англійської мови для дітей.
Світлана Василівна згадує, що багато хто з біженців був у справжньому відчаї, багатьом була потрібна допомога психолога, декому — і психіатра. Волонтери не встигали надавати допомогу всім, хто її потребував. Люди з усіма питаннями зверталися до Світлани Василівни. Через 10 днів вона зрозуміла, що падає від втоми, здоров'я не витримувало. Світлана Василівна поїхала до доньки.
По дорозі з Угорщини вона зупинилася на кілька днів у Відні. Там її до глибини душі зачепив один момент. На вокзалі українських біженців зустрічали волонтери. Коли Світлана Василівна проходила повз, до неї підбігли молоді тайванські студентки, одна простягнула тарілку з борщем, а друга дівчина прочитала з папірця: «Пригощайтеся борщиком!»
«Ось у цю хвилину,
коли ця дівчинка сказала мені українською “Пригощайтеся борщиком”, уся моя крига розтанула, вперше за весь час градом покотилися сльози.
У борщ. Я не була голодною, але я не могла відмовитися. Мене почало трусити від вдячності, що якісь дівчатка співчувають, допомагають, додумалися написати українською... Вони, ці молоді студентки, захотіли нас зігріти не тільки борщем, а й українським словом. Я так плакала... Я з тих пір плачу. Вони розтопили серце.... Російські, улюблені мої жінки, посилають своїх чоловіків вбивати. А тайванські дівчата, які ніколи не знали нас, приходять нам допомагати... У мене все перевернулося...» — згадує Світлана Василівна.
Вона благополучно доїхала до доньки у Німеччину.
Там, на початку квітня Світлану Василівну знайшов фотограф, учасник майбутньою виставки «Після втечі» (After the Escape / Після порятунку / Nach der Flucht), попросив дозволу зробити її портрет.
Портрет був у центрі виставки, яка відбулася у Берліні в травні 2022 року в центральному костьолі. На відкритті була величезна кількість людей. Світлана Василівна відкривала виставку 15-хвилинною промовою англійською. Люди плакали, зал стояв.
Пізніше у Світлани Василівни відмовили ноги. У червні вона перестала ходити. Почалися сильні болі, вона не могла рухатися, і потрапила до лікарні. Там їй зробили складну операцію — замінили суглоб.
«Я плачу ночами. Дивлюся новини, кожен день розмовляю з Києвом, зі своїми друзями, що залишилися там. Зі своїми учнями...», — розповідає вона.
Нещодавно Світлана Василівна отримала нагороду на міжнародній конференції у Варшаві, у вигляді серця, а всередині зображені окуляри Януша Корчака, які залишилися на столі дитячого будинку після того, як разом з дітьми його забрали до табору смерті. І напис: «Ми не повинні залишати цей світ таким, який він є...»
«Людина повинна співчувати іншій людині, незалежно від того, якої вона національності. Без співчуття немає Людини.
Для мене важливо було навчити дитину співчувати чужому горю. Я прожила історію XX сторіччя перед очима дітей. Цими переживаннями я, можливо, зачепила ваші серця...», — сподівається Учитель Світлана Василівна Петровська.
