Портрет на тлі війни. Отець Максим, священник із звільненого від окупації села Святильня

«Була неділя, люди йшли з церкви, і тут почали стріляти», — пригадує протоієрей УПЦ Максим Молотков події початку березня в його рідному селі біля Києва. Окупанти прийшли. Тоді ніхто не знав — чи надовго.

  • Авторскую русскую версию текста можно прочитать здесь.

 

Протоієрею Максиму Молоткову — 41 рік. Служить священником з 2014 року, якраз з того часу, коли на Донбасі почалася війна. З тих самих пір Максим співпрацює з благодійними організаціями, займається допомогою постраждалим від війни, а також багатодітним сім'ям, інвалідам, пенсіонерам.

Нині він служить у Бориспільській єпархії, і є настоятелем двох храмів — Архістратига Михаїла в рідному селі Святильня й Іоанна Воїна в селищі Калита Броварського району Київської області. З 2017 року очолює і молодіжний відділ Бориспільської єпархії: займається таборами, навчанням, заохоченням до благодійності — допомоги бідним, пенсіонерам, хворим.

За ці роки о. Максим разом із волонтерськими групами багато разів їздив на Донбас, в міста та села, що постраждали від війни. Разом з благодійниками й армійськими капеланами вони збирали гуманітарну допомогу та розвозили по всій прифронтовій зоні — від Маріуполя і до Щастя. Перш за все, допомагали людям, які залишилися без житла, військовим, які потребували теплих речей, продуктів, ліків.

Взяли під особливу опіку два дитячих будинки в прифронтовій зони.

Перший, для інвалідів, знаходиться в селищі Кремінна «До повномасштабного вторгнення їх там проживало близько 100 людей. Коли ми перші рази їздили, було дуже важко — там не було найнеобхідніших продуктів та медикаментів».

Часто їздили й в другу школу-інтернат, в місті Щастя: «Там проживало приблизно 150 дітей з Луганська та області. Їх евакуювали, коли в 2014-м почалися бойові дії. І там також були великі проблеми з продуктами та медикаментами... Усе це ми доставляли кілька разів на рік, цілою колонною, 3-4 автівки... Приїжджали з концертами — підтримати ще й морально. Ми везли з собою артистів, і тих, хто вже реалізувався, і дітей, що тільки навчаються співати, щоб вихованці дитячого будинку до чогось прагнули, не сумували, вірили у себе. Адже школа-інтернат — це діти без батьків, це дуже важко. Коли ми приїжджали, вони радісно обіймали нас, як своїх рідних, чекали на нас...»

«Ми сподівалися на краще, що війна скінчиться, що всі заживуть нормальним життям, але, на жаль, 24 лютого 2022 року все змінилося…»,

— о. Максим до останнього вірив у краще.

Дітей з підопічних шкіл-інтернатів вдалося евакуювати. Зараз вони в безпеці, за кордоном, і священники тримають з ними зв'язок, підтримують морально. Максим Молотков сподівається, що діти зможуть повернутися в рідні краї, де їх люблять та чекають.

«Український народ миролюбний, ніколи не хотів ніяких територій ні в кого забирати. І до останнього всі не вірили, що Російська Федерація ось так підло почне вторгнення, причому з такими тяжкими наслідками — вбиваючи мирних громадян, руйнуючи міста, лікарні, дитячі садочки, школи, дитячі будинки. Так само підло, як

у 1941 році фашисти почали бомбити Радянський Союз. РФ вчинила так само, під ранок 24 лютого почала масовий обстріл всієї країни ракетами. Ніхто не вірив, ми надіялися… Але, нажаль…»,

— говорить о. Максим.

Кожен день від початку повномасштабного вторгнення він молився про мир: «Почуття були пригнічені у всіх, ми хотіли миру, надіялися, що не буде такого кровопролиття».

Броварський та Бориспільський райони Київської області знаходяться на західному березі Дніпра, в північній частині області. На початку вторгнення передбачити, займуть окупанти ці райони чи ні, не міг ніхто — близькість від кордону була прямою загрозою вторгнення та підставляла села під удар.

І практично з самого початку війни там була величезна кількість біженців, перш за все, зі сходу країни. Людям треба було терміново допомагати, саме цим займався о. Максим і співробітники єпархії.

«Усе наближалося до нашого села, все ближче й ближче йшли бої», — згадує Максим Молотков.

Багато людей виїжджали з сусідніх сіл на Західну Україну та в інші більш безпечні місця. О. Максим та його колеги-священники, передбачаючи можливу окупацію, почали розвозити їжу — перш за все, стареньким, інвалідам, бідним сім'ям: «Ніхто не знав, як воно буде і наскільки затягнеться. Доставляли їжу та медикаменти, думали, що потім в нас не буде такої можливості…»

 

Психологічно дуже важко було і місцевим мешканцям, і священникам. Люди дуже боялися, була паніка, багато хто забирав сім'ї, дітей, найцінніші речі і, кидаючи свої домівки, їхали на в західні області. Але на це наважувалися не всі, а дехто й не міг: залишити рідну домівку важко, а повна невизначеність перших днів війни зробила людей абсолютно розгубленими, у багатьох поруч були ще й безпомічні старі.

Максим Молотков згадує:

ніколи він не міг уявити собі, що буде служити в храмі у своєму рідному селі Святильня, а зовні будуть розриватися снаряди та міни.

У цей день, який виявився останнім перед окупацією, люди розбирали в магазинах залишки продуктів.  Українських військових в селі не було взагалі, тільки місцеві цивільні. Навкруги вже стояли російські війська, по центру села стали прилітати снаряди, були поранені серед мирних мешканців.

Максим Молотков згадує: «Була неділя, парафіяни йшли з церкви, і тут почали стріляти, люди падали по ямах та канавах, потім, коли трохи вщухло, всі розбіглися по домівках. Після цього зайшли війська РФ і вже ніхто нікуди не виходив».

Село о. Максима опинилося в окупації 7 березня. Чи надовго? Ніхто не знав. Одразу було вимкнене світло та газ, люди, побоюючись обстрілів, з маленькими дітьми і старенькими сиділи у погребах. Вони не могли вільно пересуватися селом: це не дозволялося, у разі крайньої необхідності треба було пов'язати на себе білу пов'язку. Але і в цьому випадку ризик бути пораненим чи вбитим був величезним. У оточуючих селах були пограбування та вбивства мирних мешканців. У найважчий час, коли в людей стали закінчуватися продукти, сусіди ділилися один з одним.

Багато людей, особливо старі, помирали від нестачі медикаментів та відсутності елементарної медичної допомоги.

Максиму важко згадувати цей час: «Прилітали снаряди в будинки, де були люди — і

люди гинули. Другий, третій, четвертий тиждень окупації — чим далі, тим страшніше,

їжі немає, води немає — колодязів у селах дуже мало».

Максим Молотков і сам не раз опинявся за крок від небезпеки: «Був випадок, що недалеко від мене розірвався снаряд, зачепило автівку, але, дякуючи Богу, всі залишилися живі. А

якби трохи ближче, я б з вами, напевно, не розмовляв би зараз...

У мене в храмі є паламар, допомагає мені під час богослужінь. Коли вій йшов додому, якраз почався мінометний обстріл. Він не встиг втекти, його поранило в ногу. Зараз він ходить з паличкою, осколок витягли. Раз “прилетіло” у житловий будинок, і люди заживо згоріли, на жаль...»

Росіяни танком могли переїхати автівки місцевих, що стояли на вулиці.  Могли відкрити вогонь без попередження: «У сусідньому селі молода пара, хлопець з дружиною, поверталася додому на автівці. Їм буквально 2-3 метри залишалось, вони саме мали повертати у свій двір. Їхню автівку розстріляли… Вони загинули на місці. Залишилася живою їхня маленька дитина. У сусідньому селі, яке теж було в окупації, стояв

великий дерев'яний храм, старовинний — 145 років. Дуже гарний. Я не знаю, що їх спонукало… прицільний вогнем з танка, чотирма пострілами, зруйнували...

Ще один храм “градами” накрило, дах увесь знесло…»

Звільнили село Святильня тільки в кінці березня, разом із захопленими раніше частинами Київської області. У навколишніх селах Броварського та Бориспільського районів треба було допомагати людям. Цим по сьогоднішній день займається у тому числі Максим Молотков та інші священники.

 

Перш за все, йдеться про гуманітарну допомогу малозабезпеченим родинам, людям похилого віку та хворим, інвалідам.

Люди пережили колосальний стрес, що особливо позначилося на стареньких.

 

З перших днів після звільнення — треба регулярно розвозити їжу, ліки, памперси для дітей. У багатьох мешканців під час обстрілів постраждало житло, і треба допомагати у відновленні. Обсяг робіт величезний, на щастя, священникам допомагають і благодійні організації, і небайдужі приватні особи.

Йдуть богослужіння, відновила свою роботу недільна школа та табір для дітей.

Також Максим Молотков і його колеги-священники відправляють гуманітарну допомогу для бійців на фронт — теплі речі, ковдри, продукти, ліки. А

діти-вихованці недільної школи виготовляють «окопні» свічки для бійців на передовій.

Також був встановлений та освячений пам'ятний хрест загиблим захисникам України в селі Русанів.

 

Отець Максим регулярно їздить провідати та привезти продукти та ліки найбільш стареньким мешканцям навколишніх сіл. Багато хто хворіє, частина не встає.

Дехто з них пережили Другу Світову — і в кінці життя знову побачили весь жах варварської війти проти України. Їм особливо тяжко

— і морально, і фізично — адже вони безпомічні. І для них дуже важлива турбота, добре слово та моральна підтримка, яку і надає Максим Молотков та інші священнослужителі.

 

Заметили ошибку? Сообщите нам о ней!

Пожалуйста, выделите в тексте соответствующий фрагмент и нажмите Ctrl+Enter.

Пожалуйста, выделите в тексте соответствующий фрагмент и нажмите Сообщить об ошибке.

Еще видео

Самое важное