- Авторскую русскую версию текста можно прочитать здесь.
На той час Олена вже була волонтером, а почала вона цю свою діяльність з 1999 року. Ще в підлітковому віці Олена дізналася про волонтерський рух, і його філософія дуже відгукнулась в її душі — крім звичайного життя, кожна людина може рятувати світ. Так і в родині батьків Олени було природньо рятувати та допомагати. Олена почала з допомоги дітям з тяжкою долею, алко- наркозалежним, потім була допомога дітям-сиротам, системні та постійні поїздки по інтернатах. Вона допомагала дітям освоїти майбутні професії, окрім тих, що вони будуть здобувати в ПТУ.
«У нас були цілі команди, які були розбиті по інтернатах та опікувалися дітьми на постійній основі. Ці команди залишилися, вони є, вони працюють. Ця ідея працює і сьогодні: не даруй рибу, подаруй вудку і навчи нею користуватися», — розповідає Олена.
А потім почалася війна. Була робота по шпиталях, закупівлі для потреб фронту, Олена почала виходити на власників великих підприємств, домовляючись про низьку ціну, оголошуючи збори для закупівлі потрібних товарів. Працювала велика команда, багатьом волонтерами відомий пароль «Від Суєтової».
Так Олена та її колеги-волонтери працюють вже дев'ятий рік...
Наближалась повномасштабна війна. «З грудня місяця я почала штормити всі київські (і не тільки) чати, групи і спільноти стосовно "тривожних валіз" та місцезнаходження бомбосховищ. Дуже багато людей називали мене панікеркою», — розповідає Олена. Незважаючи на звинувачення, Олена продовжувала свою справу,
разом з місцевим депутатом, вона створила список бомбосховищ Голосіївського району. Виявилось, що у багатьох з них на той час були кафе та бари.
Але більшість людей в тих чатах поставилися скептично та негативно до слів Олени.
Згодом Олена закликала вивезти дітей, але реакції не було.
Свою дитину Олена вивезла у Вінницьку область напередодні війни, коли вже було загострення бойвих дій на Східному фронті. Але 19 лютого зателефонувала мама Олени з Харківщини: 72-річна бабуся Олени потребувала термінової операції на серці. Бабусю вирішили оперувати не в Харкові, а в Києві. В клініці Амосова бабусю успішно прооперували, за що Олена безмежно вдячна всім лікарям. Це було за два дні до початку повномасштабної війни.
З чотирма дітьми в одній машині, з мамою та щойно прооперованою бабусею — в іншій, Олена 24 лютого виїхала з Києва. Їхали через Бучу, де в лісі на той час висаджувалися десанти, а над дорогою розверталися ворожі літаки, заходячи на бомбардування.
«Усе це я розуміла, знала, бачила, попереджала людей», — з сумом згадує Олена.
Після 24 лютого люди у паніці почали питати в неї адреси бомбосховищ та іншу важливу інформацію.
«Люди хочуть бути обманутими. Їм так легше жити. На жаль через людську дурість потім втрачаються життя
військових та волонтерів, що потім їх рятують!», — говорить Олена.
Родина Олени спочатку виїхала у Вінницьку область. Там Олена одразу почала відповідати на численні питання онлайн. Потім стала займатись координацією біженців, яким терміново потрібна була допомога, люди не знали, куди їхати. Особливо допомоги потребували люди з дітьми, вагітні жінки та старенькі. Надзвичайно важко було знаходити автівки. Багатьом потрібна була їжа та ліки.
Активно йшли запити з фронту.
Олена згадує, як в школі в маленькому селі Вінницької області, де вона опинилася, учні школи масово плели маскувальні сітки для фронту. Олена вперше в житті почала вчити дітей плести основи для цих сіток.
«Діти були дуже заповзяті, а директор школи — неймовірної сили людина і абсолютний авторитет серед дітей!», — згадує вона.
Олена планувала залишитися у Вінниці. Але за два тижні після початку повномасштабної війни чоловік Олени наполіг, щоб вона з дворічною дитиною виїхала до Польщі, де вже чекали колеги чоловіка. «Чоловік дуже переживав за мене, за дитину, ми на неї чекали довгі 6 років і для нас це дуже довгоочікувана дитина», — пригадує Олена. Шлях через кордон був важкий через велику чергу, але в автівці було тепло, була можливість зігріти та перевдягти дитину: «Простояли ми з 4 ранку до 8 вечора, зовні було холодно, і увесь час ми бачили, як повз нас проходили люди, з малими дітьми у тому числі, вони не могли чекати, або в них не було автівки, щоб чекати.
Люди проходили пішки повз нас, сотні людей, це було як у якомусь страшному фільмі. Хтось плакав, хтось ніс малу дитину».
Олена згадує, що багатьом харків'янам було дуже важко виїхати з-під обстрілів, бо була дуже складна логістика. Мешканці Ірпеня, Бучі, та інших містечок та сіл Київської області, ті що пережили окупацію, виїжджали пізніше, іноді тікали лісами. Олена знає особисто дуже багатьох таких людей та чула багато жахливих історій про те, через що пройшли ці люди.
«Транспортування цих людей — це окрема важка історія, і для постраждалих, і для волонтерів, бо не всі люди були психологічно підготовлені до того, що сталося 24.02», — зізнається Олена.
Уже в Польщі Олена почала шукати оптові склади, виробників та координувала самотужки поставки до України за допомогою фонду «Патріот ЮА». «Гуманітарку — їжу, одяг, ліки — веземо та передаєм по всій лінії фронту, по зруйнованим містам та селам, у найбільш гарячі точки».
Таким чином, Олені Суєтовій вдалося скоординувати зусилля українських та польських волонтерів задля допомоги Україні.
Олена зараз живе в маленькому мальовничому містечку під Варшавою. Іншим напрямком її діяльності є безкоштовне навчання українців IT спеціальностям та англійській мові (нині вчиться більше 1500 українців), що тимчасово опинилися за кордоном.
В містечку, де живе Олена, мешкають близько 3000 українців, а до активної волонтерської діяльності залучені близько 200. «Ми допомагаємо один одному і Україні», — каже Олена.
Олена ніколи раніше не була у Польщі. «Я думала, що зможу тут спілкуватися англійською мовою, але в маленьких містечках англійську мову знає дуже маленька кількість людей, тому нам часто казали “звертайтесь українською, ми вас розуміємо”. Друге, що мене здивувало: я звикла жити в Україні в активному ритмі, але в Європі, а саме в Польщі — зовсім інший ритм. Тут спокійно, наче ми опинилися в санаторії. Було складно одночасно облаштовуватися у новій країні, займатися волонтерською діяльністю, переживати стрес, отримуючи страшні новини з України, вчитися новій справі та виховувати самій дворічну дитину. Ми українці, не знаємо що таке спокійне життя! А Польща дивує повільністю та спокоєм...»
Крім того, Олену здивувало те, що життя маленьких містечок у Польщі влаштовано таким чином, що люди мають змогу жити повноцінним життям, є абсолютно вся необхідна інфраструктура. Загалом, ставлення до українців у Польщі дуже доброзичливе. «Увесь народ Польщі згуртувався для допомоги українцям. За час перебування тут я отримала багато подарунків, іноді а магазинах відмовлялися брати гроші, тому що я — українка.
Я так звикла сама допомагати знедоленим, що іноді, коли отримувала допомогу чи подарунок, я починала плакати, настільки це було незвично».
Олена Суєтова розповідає про волонтерство у Польщі: «Як тільки я опинилася у Польщі, мені написала Олена Піановська, наша українка, що мешкає тут, та запропонувала свою допомогу».
Місцеві дівчата-волонтери одразу допомогли Олені одягом для неї та дитини, бо Олена виїхала лише з необхідним мінімумом речей. З цього і почалася їх спільна діяльність.
Дівчата збирають необхідні речі у Польщі, потім гуманітарка їде до України, на склад фонду «Патріот ЮА» Олександра Лазоренка, а звідти на південь, північ та схід, до людей, яким потрібна допомога. Це і їжа, і одяг, і ліки, і авто, і будівельні матеріали для людей які втратили домівки, і речі для фронту. Особливо зараз, коли наближається зима, важливо полагодити будинки по селах , забезпечити бійців теплим одягом.
Наприклад, зараз Олена шукає автовози, що можуть вивезти з Швейцарії кількасот машин (легкових, джипів, мікроавтобусів) для потреб фронту — та шукає меценатів для оплати автовозів.
Важливою частиною роботи волонтера є також допомога пораненим та родинам загиблих.
Серед волонтерів давно відоме прислів'я
«У будь-якій незрозумілій ситуації звертайтесь до Суєтової».
З 2014 року, але тепер набагато рідше Олена чує таке запитання «Навіщо ви займаєтесь волонтерством?» Дуже смішно звучить питання «А яку зарплатню як волонтер ви отримуєте?» Іноді люди також питають: «Невже ви вірите, що щось зміниться завдяки вам»?
Раніше багато людей були далекі від війни, зараз ситуація змінилася, люди почали розуміти важливість волонтерської діяльності. Найбільше Олену засмучує зневіра у волонтерському руху, з якою вона іноді стикається. Але від більшості людей Олена отримує підтримку.
У 2016 році, у Києві на Стратегічному шосе, 15, Олена створила Сквер Волонтерів та встановила Пам'ятний знак усім волонтерам України.
Це дзеркальне серце з написом «Добро може робити кожен». Будь-яка людина, що підходить до пам'ятника, може побачити себе.
Олена мріє про повернення до України, але наразі заради малюка вона залишається за кордоном: малій активній дитині буде неможливо пояснити, наприклад, чому не можна йти у ліс, бо там досі заміновано деякі ділянки. «На жаль це дуже важко, бо маму з бабусею я бачила в березні, а тата я бачила в листопаді минулого року. Вони в Харківській області. Тато повернувся до господарства, почалася посівна, бджоли потребували догляду, батьки залишаються там, незважаючи на гуркіт поруч, — зізнається Олена. —
Скоріше б перемога, зустрітися та обійнятися. Це звучить як мантра, як молитва для всіх нас. Ми всі один за одним дуже скучили».
Що для Олени Україна?
«По-перше, це мій дім, це країна, в якої найкращий в світі народ. По-друге, це цінності, подаровані мені моїми пращурами. Це особлива пісня душі».
Олена мріє бачити Україну абсолютно незалежною, правовою державою, де розумним працьовитим людям буде добре жити.
«Ми насправді дуже розвинена та дуже багата країна. Залишилося зробити так, щоб з'явилося мудре керівництво держави, а люди відчули силу працюючих законів», — каже Олена.
