- Це — авторська версія тексту українською.
Русский оригинал можно прочитать здесь.
«Не чекали, не вірили, що в XXI столітті таке може відбутися... Але війна почалася. А на наступний день був мій день народження і хотілося подарунок — мир. Так хотілося прокинутися, а навкруги тиша, а те, що було учора, страшний сон...» — згадує Олена Сугак.
З перших днів війни в місті не було електрики — енергосистема була знищена навмисно, літаки РФ просто звалили електровежі. Після світла, з 28 лютого, зникло водопостачання. Згодом пропав газ і опалення. Уже з 2 березня відключився мобільний зв'язок і разом з ним — можливість дізнатися, що відбувається навкруги, як рятуватися, що робити.
«Був запас води, але все колись закінчується. Ми збирали дощову. Її також пили. Пили, поки була чиста. Потім,
коли війна прийшла в наш двір, дощова війна стала чорною від попелу пожеж. Економити. Пили потроху,
— розповідає Олена. — А треба було ще готувати хоч якусь їжу... Уже пізніше, коли стало трохи тихіше, ходили пішки за декілька кілометрів з баклажками до колодязя або до джерела. Вистоювали черги за дорогоцінною водою».
З початку березня місто страшно обстрілювали. Олена та її родина — чоловік, 21-річна донька і 17-річний син — разом з 4 котами жили у п'ятиповерхівці в тихому мікрорайоні. Та обставина, що їх будинок був розташований в центрі квартала та оточений більш високими будівлями, і врятував їм життя — влучань снарядів у нього було менше, ніж у сусідні.
Там же, в Маріуполі, трохи далі від краю міста, жила мама Олени. У неї було трохи тихіше. «Коли прилетів снаряд перший раз у двір нашого будинку, ми з родиною були на кухні. Збиралися снідати. З чоловіком застигли біля вікна, з шумом щось прилетіло. Спалах. Здригнулося скло, спалахнуло, а ми, як закам'янілі, стояли біля вікна. Із оціпеніння вивела донька, закричала, щоб бігли до коридора. Прилетіло ще....і ще. У наступні прильоти бігли до коридору, де вже лежали теплі ковдри... Стало страшно спати ночами в ліжку, переселилися в коридор...»
Гуманітарна катастрофа почалася практично одразу ж: війна прийшла в Маріуполь дуже швидко, і містяни не встигли зробити жодних запасів, а коли відключилось електропостачання, будь-яка організована торгівля припинилась. Люди змушені були відкривати магазини та брати продукти, щоб вижити. Навряд чи хтось за це зможе їх засуджувати.
Від обстрілів ховалися в підвалах — бомбосховищ в місті не було: «Ми
вирішили, що, коли що, будемо використовувати підвал під своїм будинком. “Коли що” скоро прийшло.
Усі, хто не встиг чи не зміг поїхати з міста, переїхали у підвал... На земляній підлозі — килими, ковдри, подушки. Наче й одягнені тепло, у верхньому одязі, і зверху ковдри з квартири. Лягаєш, а тобі холодно. Зігрівалися, тільки коли тісно притулялися одне до одного».
Удень на короткий час вибиралися на вулицю. Побоюючись обстрілів, готували їжу на вогнищах, добували воду, спускалися назад, у підвал. Не було можливості вийти на зв'язок з рідними, дізнатися, що відбувається навколо. Хтось покидав місто, хтось боявся. Багато хто побоювались просто виходити з підвалів.
Олена вважає, що, якби не літаки, то руйнувань таких не було б, і, скоріше за все, місто би просто не взяли...
«У ніч з 9 на 10 березня в сусідньому дворі впала авіабомба. Гримнуло! Задзвеніло скло. Вранці побачили — лоджія залишилася без скла. Удень літак прилетів ще. Скинув в іншому дворі. Бахнуло, скло у вікні, у кімнаті сина, розлетілося на дрібні друзки. Пізніше знайшли металічний уламок, який, розбивши вікно, пролетівши наскрізь шафу, розбив скло у двері, і впав у коридорі». Олена з чоловіком і дітьми швидко зібралися, закинули котів у переноски, пішли на сусідню вулицю, до мами Олени: «Бігли. А поруч горіли будинки... Десь стріляли, десь рвалося. Страх сковував... У мами в коридорі “спокійно” прожили добу».
Новий літак прилетів вночі 12 березня. У результаті попадання бомби загорілися автівки під будинком мами. «Вдруге
о 4 ранку. Прилетів. Скинув. Дивом не потрапило в будинок. Вибило вікно разом з рамою.
Розлетілися на друзки міжкімнатні двері». У вхідній двері вирвало клямку, троє котів від страху вибігли в темряву, в під'їзд, де лунали крики наляканих сусідів: «Хтось ліз у підвал, хтось сідав у вцілілу автівку та їхав.... Ми схопили одного оціпенілого кота, спустилися вниз, і, дочекавшись світанку, вже з мамою, пішли назад, до нашого дому. Там побачили жахливу картину: палав сусідній будинок, навпроти від дев'ятиповерхівки залишилася одна стіна...»
Після цього сім'я жила практично весь час в підвалі, лиш зрідка вибираючись, щоб приготувати хоч якусь їжу на вогнищі. Спокою не було, люди здригалися від будь якого шуму. «Найстрашніший звук — гул літака, що наближається. Підвал гарне укриття від уламків. Але якщо літак скине свій вантаж на будинок, підвал стане могилою...»
У березні було дуже холодно, вода, набрана про запас у квартирах, перетворювалась на кригу. Олена до сих пір дивується, що в тій обстановці жоден з близьких не захворів. Лише коли в дворах стало тихіше і потеплішало, сусіди стали потихеньку перебиратися назад у свої квартири.
Мама Олени, якій зараз 83 роки, дуже важко переносила війну та страждання своєї родини, після авіанальотів вона відмовлялася від їжі та практично не пила, сиділа тихенько в підвалі на стільчику, повторюючи, що хоче скоріше піти, і не бачити цього жаху. Тільки з часом Олені вдалося вмовити її пити та їсти: «Мама народилася в 1939. У 1943 призвали її батька. Матуся пам'ятає, як вона, маленька, бігла босоніж майже до краю села за татом, що йшов воювати. Як він, обернувшись, схопив її на руки, притиснув до себе та пообіцяв повернутися. Не повернувся...»
Зараз мама знову змушена була пережити всі страждання війни. На щастя, вона вижила.
Але 30 березня на вулиці Маріуполя російським снарядом вбило улюбленого брата Олени. На початку березня вона бачила та обійняла його в останній раз. Люди масово гинули не тільки від обстрілів, але й від хвороб, серцевих нападів, холоду, антисанітарії. Рідні та сусіди часто ховали загиблих прямо у дворах, завернувши у ковдру. Скрізь росли такі стихійні кладовища.
«Цивільне населення під час спецоперації не постраждає?!» — обурюється Олена російською пропагандою.
Незважаючи на небезпеку, Олена продовжувала спроби знайти своїх зниклих під час обстрілу у незнайомому маминому дворі котів. Чекали затишшя та йшли шукати, кликали, заглядали у підвали сусідніх будинків, питали людей. Через два тижні знайшли —у підвалі, наляканих та виснажених: «Я питала сусідів, що виходили з підвалу, чи не живуть там внизу котики. У відповідь почула, що є чорно-білий та якась полохлива кішечка. Хлопчина заліз у підвал — шукати, а я вже кликала Філю та Мусю. За секунду мені прямо у руки вискочила з підвалу моя улюблена Муся, брудна й худюща, слідом за нею виліз хлопчина, що тримав на руках Філю, що виривався на мій голос! Схопивши обох та ревучи голосно, побігла до квартири. Худих, зневоднених, брудних, але таких рідних принесли додому. Перший день вони лише пили...»
Ще за 5 днів Олена знайшла і четверту кішку, Нюшу. Її та ще десяток осиротілих котів підгодовувала жінка з сусіднього двору.
Авіаудари, в результаті яких загинула величезна кількість мирних мешканців, дозволили окупантам взяти Маріуполь. Олена пригадує принизливе ставлення російських «освободітєлєй» до цивільних. Коли вперше в район привезли воду, мутну та жовту, «напівпитну», як у центрах гуманітарної допомоги, що відкрилися, голодних людей лякали пострілами у повітря, як обшукували та намагалися відбирати гроші: «Пайки належить раз на місяць. На родину з трьох людей видавали три 400-грамові пакети макаронів, 2 пакети рису, 2 пакети гречки, ще 2 — пшона, кіло борошна та по 2 банки рибних та «м'ясних» консервів. І баклажка 5 л води...» І хлібина у руки при отриманні.
Спекулянти привозили в місто автівки товарів — продукти з навколишніх сіл за неймовірними цінами.
Декілька разів приїжджали волонтери з Донецька, привозили хліб, воду та консерви. Худі, голодні та виснажені маріупольці виходили зі своїх підвалів... «Підходили. Брали, такий ароматний, ще теплий хліб! Хліба не бачили півтора місяці. А нас знімали на відео... Відходили. Плакали — все життя працювали, а тепер радіємо подачкам від ворогів. А що робити, треба вижити. Це був перший хліб після довгих тижнів у підвалі, коли всюди йшли обстріли, коли страшно було вийти на вулицю. Одного разу сусіди пригостили шматком чорного хлібу. Тоді, на вогні, зварили борщ — з капусти та мерзлої картоплі. З чорним хлібом. Таким він здавався смачним!»
Увесь цей час зв'язку у місті не було, люди не знали нічого про рідних та друзів: «Приходиш під час затишшя до дому друзів чи рідних, а будинок зруйнований чи згорів.. Де шукати? Чи живі?»
Олена, ризикуючи життям, виходила в місто і для того, щоб зробити фотографії розтерзаного Маріуполя, зруйнованих будівель, згорілих автівок, слідів від вибухів та пожеж: «Скільки вигорілих чорних коробок — будинків…
Руїни… Старого міста немає! Вулиця Куїнджи у руїнах. Драмтеатру немає! Проспекта Миру... можна сказати, його теж немає... Нічого немає, міста немає!
Тротуари та дороги усипані нерозірваними снарядами, мінами, гранатами. Стоїть пошкоджена техніка і скрізь тіла мирних маріупольців. Усю дорогу ревіла...»
Уцілілі під обстрілами автівки крали чи зливали з них бензин. Багато хто з людей з цієї причини не змогли поїхати та врятуватися... З автівки Олени також злили бензин… Допоміг друг, що повернувся у місто за своїми рідними. Він поділився бензином.
Олена з родиною вирішили покинути Маріуполь, але далеко виїхати вони не могли: «У нас батьки за 80. Нас 9 людей та тварини, 6 котів на дві родини, в один легковий автомобіль ніяк не залізти. Виїжджали за два рази...» Добралися до свого сільського будинку, в 25 кілометрах від Маріуполя, поруч з морем, на косі. Виїзд виявився вкрай складним. Офіційними дорогами, через блокпости окупантів і принизливу процедуру фільтрації (особистий обшук, допит та перевірка речей) родина їхати категорично не хотіла.
Вибирались обережно, об'їзними дорогами. Можна сказати, пощастило: шлях, який в мирний час забирав 20 хвилин, подолали більш ніж за дві години.
Нарешті, в своєму заміському будинку, сім'я змогла зітхнути з полегшенням — було світло та вода. У селищі працювали магазини та ринок від місцевих селян:
«Яке щастя через майже два місяці прийняти гарячий душ, випрати одяг та надягти на себе чисту білизну! Приготувати їжу у пічці. Купити хліб без черги...»
Пізно ввечері, коли стемніло, Олена вийшла до моря та ревла в голос, виплескуючи біль, що накопичився, за розстріляне місто, за брата, якого більше немає, за всіх вбитих маріупольців, що залишилися лежати у дворах...
Життя в селі не було спокійним. Без зупинки обстрілювали завод «Азовсталь», де оборонялись українські військові та ховались мирні жителі. «Працювали» по заводу з моря, з корабельної зброї, і з неба, авіабомбами. Звук морем розповсюджувався добре, голосно, сам будинок трясло, як під час землетрусу. «Азовсталь» на відстані димів від нескінченних пожеж.
Проживши в своєму будинку на косі довгий час, родина вирішила виїжджати з окупації: «Щоб виїхати кудись з окупації ДНР, треба пройти принизливу процедуру фільтрації. Я вважаю її неприйнятною для себе особисто та для своєї родини. Але люди тупо проходять, вишиковуються у тисячні черги.... Тому
їхали “городами” — стежинами, які знають тільки аборигени, оминаючи перевірки. Вискочили вже у Запорізькій області.
На першому пості, десь за Бердянськом, нас, правда, спитали про перепустку. Збрехали, що останнім часом жили у селі у Запорізькій області. Від Бердянська до Василівки, проїхали 15 блокпостів — чеченці буряти, росіяни... В основному дивилися паспорти, зрідка заглядали у багажник. Майже всі звертали увагу на паспорт сина. “О, хлопцеві скоро 18! Час до окопів!” Або — “Їдете до Запоріжжя? Чекайте на нас! Ми скоро будемо! А то без нас вам там буде погано... ” Доводилося терпіти всі ці приниження, стояти у величезних багатокілометрових чергах з машин. Автівки, що прибували, записували, присвоювали номер колони. Колона номер 50. У колоні 8 машин. Уночі на трасі стояти не дозволяли, автівки їхали до найближчої заправки. Місцеві мешканці готували та розносили їжу, від ранкової кави да вечірнього чаю з випічкою, що дуже допомагало біженцям.
У черзі стояла і фура херсонських кавунів. Їх не дозволили вивезти на вільну територію, і водій відкрив фуру й роздав кавуни біженцям...»
Десь за полем і дальньою посадкою було чути звуки боїв. У автівках були старі, діти, вагітні жінки, тварини. Підходили до коменданта, просили випускати хоча б немовлят, старих та вагітних. У відповідь — байдуже ставлення. Стояла жахлива спека, мама Олени плакала, просила Бога закінчити її страждання. За час очікування, 4 дні, у сусідніх автівках, від серцевих нападів у спеку померли 5 стареньких жінок...
Найстрашніший момент настав, коли недалеко від колони біженців поставили «гради». «Через наш табір стріляли в українську сторону. Викликали “відповідь”. Хотіли, видно, щоб попали у колони. Потім звинуватили б, що своїх обстріляли... Було дуже страшно».
Більше 5 днів провела родина Олени в цій черзі з біженців. Коли наставала черга виїжджати, всі машини проходили ретельний огляд. Обшукували всі сумки, викидали речі, оглядали ноутбуки, планшети, телефони, витягуючи файли.
«Списку заборонених предметів — немає! Що у даний момент сподобалося, те й не можна! Валюту, певна річ, не можна» — розповідає Олена. Її родині пощастило, вже наступали сутінки, і, щоб не залишати колону та трасі, їх відпустили, не перевіривши ноути… У них були фотографії, зроблені Оленою в зруйнованому Маріуполі, хто знає, чим це могло закінчитися для родини...
Олена розповідає: «Уже в Запоріжжі зустріли людей, що поїхали в попередній колоні. Їх обстріляли у “сірій зоні”. І тільки реакція водія, що їхав попереду, врятувала всіх від біли».
Зараз, після довгих мук, сім'я Олени у Києві, всім вдалося вижити та врятуватися. Організація «Я Маріуполь» допомагає таким родинам продуктами а також із психологічною підтримкою.
Олена фотографує види Києва, піклується про свою родину та вцілілих 4 котиків. Її роботи, зняті в обложеному Маріуполі, відібрані для міжнародної виставки. Психологічно їй дуже важко, вона сумує за рідним містом, де прожила все життя, де виросли її діти. У Києві, на Хрещатику, влаштована виставка підбитої російської техніки. Олена каже: «Я не змогла пройтись та подивитися все. Сльози покотилися з очей, я відійшла.
Дуже важко. Не розумію людей, які так весело йдуть до всього того страшного заліза, ведуть дітей...
А далі стіна храму та нескінченні фото загиблих героїв російсько-української війни... 8 років гинули чоловіки. І до сих пір гинуть. Стіна плачу. Дуже важко. Болить», — розповідає Олена.
«Війна навчила цінувати хліб. Тепер, якщо залишається, сушимо сухарі. Почала помічати за собою.... Як куплю хліб, розкриваю його та нюхаю. Вдихаю хлібний запах, закриваю очі, а там картинка, як привезли у кінці березня хліб у наш двір у Маріуполі...», — каже вона.
