- Авторскую русскую версию текста можно прочитать здесь.
Оксана Захарченко мешкає в Італії вже більше 19 років і стала для численних біженців провідником — по італійській культурі, по ринку праці і по коридорах та кабінетах держустанов.
За професією вона перекладач, закінчила Київський Лінгвістичний Університет, і зі своїм майбутнім чоловіком-італійцем познайомилася саме під час роботи перекладачем у Криму. Після весілля пара оселилася у старовинному невеликому місті Вітербо, а зараз мешкають у маленькому мальовничому містечку Капраніка. «У Італії прийнято, що жінка не працює, а займається господарством. Тут дуже мало жінок з вищою освітою. Я приїхала, у мене був інший менталітет. Я дуже хотіла працювати», — розповідає Оксана.
Незабаром у Вітербо Оксана познайомилася зі співвітчизницею і тезкою — українською волонтеркою — Оксаною Чижович, яка на той момент вже організувала у Вітербо Українську асоціацію. Емігранти часто збиралися, проводили дні українських пісень, національної кухні. «Так ми почали знайомитися з іншими українками-емігрантами… — згадує Оксана. — У Італії не відчувалося, що насувається війна... Але вже з 2014 року українські емігранти займалися волонтерською діяльністю. Коли відбувся напад на Україну цього року, нас це ще більше згуртувало».
У Оксани залишилась в Києві родина — мама, вітчим, сестра, брат, племінники. Вона дуже хвилювалась, взагалі не могла спати: «Ми всі плакали,
я думала — зараз прокинусь, і сім'ї немає, нікого немає! У мене було таке враження... Зараз влучить якась бомба, а вони на 13 поверсі, вони не встигнуть навіть вибігти...»
Оксана почала вмовляти своїх рідних поїхати з Києва.
«Я тільки переконала свою сестру приїхати — сестра і двоє діток. Я за ними поїхала в Польщу забирати їх, на кордон, на машині. Тяжко їм було дуже! Обстрілювали залізничний вокзал, неможливо було з Києва вибратись. Мої рідні мешкали в Києві на лівому березі. На правий берег переїхати було нереально, майже всі мости закрили. Вони пішли на Дарницький вокзал на лівому березі, там тимчасово були безкоштовні потяги на Львів. Таким чином вони і приїхали, через Львів. Багато наших людей так зробили», — розповідає Оксана.
Тричі сестра з дітьми намагалась сісти в потяг — такий величезний натовп біженців був на Дарницькому вокзалі. Усі їхали стоячи. Племінникам Оксани — 5 і 13 років. Діти, хоча й не бачили на власні очі вибухів, були в шоці. По дорозі потяг двічі зупинявся — недалеко були бомбардування. Оксана дуже боялась за них: «Вони ж спочатку взагалі не хотіли їхати, я їх ледь вмовила! Може, вони не сприймали, що є така загроза.
Ми тут більше відчували цю загрозу, яка насувається на Україну, більше, ніж самі українці в Україні.
Таке моє враження. Я звала сестру приїхати ще до нападу. Бо якщо вони підтягнули війська, то значить, будуть нападати. “Ні, це вони так лякають!” — відповідала сестра. Усі так думали, до останнього дня. Ніхто не думав, що дійде до такого...»
Оксана пригадує — у перші ж дні вторгнення українська асоціація звернулася до комуни Вітербо. Провели маніфестацію проти війни — у Вітербо зібралися українські родини, з національними прапорами та антивоєнними гаслами. Акцію також підтримали декілька родин з Грузії, що мешкають в Італії. Такі мітинги проходили у багатьох містах Італії та багатьох інших країн світу у перші тижні війни.
Протягом перших місяців повномасштабної війни до Італії прибуло багато українських біженців, і значна частина — з маленькими дітьми. Вони потребували допомоги з житлом, одягом, продуктами.
Італійці почали активно допомагати — віддавали біженцям свої речі: «Перший місяць був такий наплив італійців, що несли продукти, одяг, ліки». Усі ці речі збирали у церкві Вітербо та сортували. Незабаром місця там стало недостатньо, довелося орендувати склад. Оксана займалася і збором, і сортуванням гуманітарної допомоги. Речі роздавали біженцям, а також автобусами відправляли до України.
Інша важлива частина підтримки біженцям — допомога з документами. У той час в Італії все ще був суворий контроль вакцинації від ковіда. Необхідно було допомагати і з щепленнями, і з тестами на ковід, і з отриманням документів на тимчасовий притулок, і з медичною допомогою. Великій кількості людей була потрібна і психологічна допомога, і просто моральна підтримка: «Є велика потреба у професії культурного посередника. Так як був гігантський наплив біженців, особливо дітей, я почала ходити з українцями як перекладач...». Оксана допомагала і з перекладом під час оформлення документів, і на мовних курсах для біженців. Дуже важко було дітям, був кінець навчального року, а діти зовсім не розуміли італійську.
Сестра Оксани з дітьми пробула в неї 6 місяців. Дітям було досить непросто соціалізуватися, особливо маленькій доньці, вона не хотіла ходити у садок, сумувала за рідним містом, незважаючи на цілком дружнє ставлення італійських діток. Важко їй було насамперед через мовленнєвий бар'єр.
Дівчинка плакала: «Я не буду українкою, я забуду українську мову? Тут же всі італійці! Я хочу в Київ!»
Багатьом біженцям було важко і через нестачу грошей: фінансова допомога від держави була тільки перший час, а знайти в Італії роботу доволі складно важко через стан економіки країни. Оксана розповідає про сім'ю з Харкова, яка нещодавно приїхала, зовсім не маючи грошей на життя. Їм було дуже важко. В Україні жінка працювала у школі, а тут довелося терміново влаштувати її збирати каштани. Також треба було допомогти з речами: «Італія не може надати біженцям роботу, утримувати стільки людей теж не може. Тут і італійці не можуть знайти роботу... Ми, українська діаспора, один одному допомагаємо, адже, якщо тебе ніхто не може порекомендувати, то ніхто на тебе навіть не дивиться. Це — проблема. Усе в Італії тримається тільки на особистих знайомствах. Завдяки тому, що тебе знають, до тебе є повага, ти себе зарекомендував роками — що ти чемний, ти вихований.
Ми хвилювалися, як будуть поводитися ті люди, що зараз приїхали з України, щоб не втратити обличчя. За ці роки ставлення до українців склалось гарне — ми хороші робітники, ми з гарною освітою, ми ніколи не підведемо, ми чемні. Хвилювалися, чи не станеться щось, чи не покажуть Україну з іншої сторони? Як ми будемо людям дивитися в очі, що про нас подумають?
Але в нас таких ситуацій не було, всі старалися вести себе коректно».
Зараз багато українців, що спочатку знайшли тимчасовий притулок в Італії, повернулися в Україну, особливо ті, хто приїхав із Західної України: наразі там більш спокійно. Проте біженці з Харкова, Херсона, Миколаєва, в основному, поки залишаються. Майже всі сумують за домівкою, за родинами, які багатьом довелося залишити в Україні. Сподіваються якомога скоріше повернутися додому.
«Якщо є куди повертатися, якщо ще залишилася хата…», — зітхає Оксана.
