Портрет на тлі війни. Наталя, художниця з Чернігова

Чернігів — одне з найкрасивіших та найстаріших міст України, з більш ніж тисячорічною історією, що стояло біля витоків Київської Русі. На самому початку війни місто пережило оточення та страшну гуманітарну катастрофу, коли люди були на межі виживання. Спогадами про ті страшні дні ділиться Наталя Онанко— мисткиня та викладачка образотворчого мистецтва.

  • Авторскую русскую версию текста можно прочитать здесь.

Як Наталя пережила ті дні, їй до сих пір важко згадувати, як і усім мешканцям міста.

Оточення...

Чернігів знаходиться на відстані 148 км на північ від Києва, та в перші дні повномасштабної війни швидко потрапив у, фактично, напівоточення. Стрімко просуваючись у напрямку Києва, російська армія оточила Чернігів та з перших днів встановила часткову блокаду міста. Біля нього відбувалися бої, і багато сіл Чернігівської області були окуповані.

Місто постійно обстрілювали, мешканці перебували в постійній небезпеці, причому обстріли велися і по інфраструктурі, і по житлових будинках, в яких масово гинули люди. Були удари й по міській лікарні, і по бібліотеці. Зруйнована візитівка міста — готель «Україна». Постраждали стародавні пам'ятки культури — Єкатериненська Церква та Троїцько-Іллінський монастир. Один із найбільш обстрілів — по черзі біля входу в магазин «Союз», де люди очікували на безкоштовну роздачу хліба. Загинуло 18 людей та більш ніж 25 було поранено. Загальна кількість жертв серед цивільного населення невідома, однак, за оцінками мера міста Владислава Атрошенко, було вбито 350-400 мирних мешканців. У найбільш важкі дні ховали до 100 осіб.

Гуманітарні коридори для евакуації цивільних не були організовані — це було неможливо. Через бойові дії люди часто не могли виїхати з міста, це було дуже небезпечно. Волонтери, навпаки, довгий час не могли наблизитися до Чернігова — ні для евакуації людей, ні щоб привезти в місто продукти, ліки. Виїжджали містяни на свій страх і ризик, за час оточення місто покинуло більше третини населення. Люди намагалися дістатись Києва або тікали в села, але це іноді виявлялося небезпечніше — якщо село займали окупанти.

Лише на початку квітня місто було розблоковане. Російські війська відійшли.

Вода

У результаті обстрілів в місті було порушене водопостачання, не було електроенергії та опалення — і все це на початку березня, коли все ще було дуже холодно. Люди змушені були щодня добувати воду та продукти.

«Походи за водою — це була сюрреалістична реальність.

Це було страшно. Виявляється, у нас в місті є колодязі — там, де раніше тут були села, побудували багатоповерхівки, в яких ми живемо. Люди познаходили ці старі колодязі та брали воду. Доводилося ходити пішки в Єлинецький монастир, стояти по кілька годин черзі — за водою. І ще там був генератор. Усе в місті залежало від генераторів, тобто, від наявності палива для них. Іноді там можна було зарядити телефон», — розповідає Наталя.

Не очікували нападу, містяни, звісно, не були підготовлені до таких труднощів, ніхто не зробив ні запасу продуктів, ні ліків. Дуже страждали пенсіонери, родини з маленькими дітьми, хворі люди. Вони були практично безпомічні.

«Спочатку було відчуття, що все це неправда, що це скоро мине, ос ще кілька днів — і все зміниться.

Потім прийшло розуміння, що все надовго. Але наскільки?» — згадує Наталя.

Один з найстрашніших спогадів Наталі — паніка, що виникла, коли пропав зв'язок у Телеграм-каналах з адміністрацією міста. Люди, що ховалися в підвалах, подумали, що їх покинули... У Чернігові не було ані працюючих аптек, ані продуктів. Місто здавалося зовсім порожнім.

Обстрiли

Наталя пригадує: вона багато ходила містом пішки під обстрілами. Було страшно, але, що дивно, вона відчувала себе під захистом... Кожен раз Наталя бачила нові сліди війни — згорілі автівки, зруйновані будівлі. Обстріли були і вдень, і вночі, їх неможливо було передбачити, а отже і захиститися від них.

Були масові потрапляння снарядів просто серед білого дня, коли люди стояли в черзі, за водою, в аптеку чи магазин. У житлові будинки, і багатоповерхівки, і приватний сектор, люди гинули прямо в себе вдома. Бувало, що містяни не могли знайти своїх близьких, які пішли за водою чи продуктами, адже зв’язку практично не було… Знаходили вже загиблими.

Коли місцеві пекарні припинили працювати, ніде не було хліба багато днів. Наталі вдалося купити його лише один раз, на початку війни. Кожен день їй доводилось шукати по місту генератор, щоб зарядити телефон, та воду, це було життєво необхідним: «Скільки принесеш, стільки зможеш і використати».

Черги за водою були дуже довгі, по 3-4 години. Наталя знайшла колонку, куди потім часто ходила. Обстріли траплялися в будь-який момент, бомбили і з літаків, люди кидалися в яр, намагаючись врятуватися, потім поверталися та продовжували набирати воду. «Де я тільки воду не шукала, виявляється, і дерев'яні криниці в обласному центрі є...», — згадує Наталя.

Ця єдина колонка рятувала, фактично, пів-Чернігова, і тільки тому, що вона знаходилася у низині, в яру. Більшість колонок в місті закриті та заварені, така ж ситуація до сих пір. «Мені здається, ніяке вторгнення нас нічому не вчить. Не дай Боже, буде повторення, ми знову не готові. Чи є тут запас продуктів?»

У банкоматах неможливо було зняти гроші, банки не працювати, адже не було електрики: «А тоді

ми знали, що, Господи, напевно вже ні за що не треба платити, тільки б залишитися в живих.

Тоді не було часу хворіти, був суцільний стрес.

Закінчувалася о 6 годині ранку комендантська година, я виходила з підвалу, де ми спали одягнені й узуті, в куртці та чоботах, йшла додому в холодну квартиру, умивалася з пляшки, економлячи воду, одягала рюкзак та йшла у пошуках води чи зарядки для телефону».

Одного разу Наталя переночувала вдома на 6 поверсі, і бачила, як спалахує небо загравою від вибухів. Було по-справжньому страшно, і вона продовжила ночувати у підвалі. Найстрашніший період був, коли не було світла: у підвалі було темно, люди економили, не вмикали телефони та ліхтарики.

Єдина на все місто аптека була у лікарні. Там було й сховище для тих багатьох людей, кому не було де сховатись. Через деякий час навіть в лікарні не стало ні води, ні електрики — вона живилася від підстанції. Пряме влучання снаряда в цю підстанцію припинило електропостачання.

Евакуацiя

Найбільше Наталя боялася за сина, який був у той час сам, у Києві, і з яким не вдавалося постійно тримати зв'язок — адже не було електрики. Невідомість та невизначеність тиснули, багато людей намагалося покинути місто, але це було вкрай небезпечно, через постійні обстріли, оточення, невідомості. Наталі вдалося вирватися з оточеного Чернігова, взявши два рюкзаки й скориставшись допомогою волонтерів, вона виїхала в бік Києва.

Дорога була надзвичайно ризикованою, їхати, побоюючись обстрілів, довелося на підлозі автобуса, полями. Нічого не було видно, нервове напруження досягло межі. Наталі пощастило, але відчути полегшення їй вдалося тільки тоді, коли вона побачила сина.

Пізніше, знаходячись із сином у більш безпечному Богуславі, вона почала малювати, виплескуючи на полотно почуття, які накопичились. Це було своєрідною терапією її пригніченого стану.

Наталя з вдячністю згадує тих добрих та чуйних людей, яких їй пощастило зустріти під час війни, коли вона знаходилася в евакуації. На жаль, війна забрала життя іншої дорогої для неї людини— від нервового напруження у мами Наталії трапився інсульт. Вона померла. Війна ще довго забиратиме життя мирних мешканців, ось так, тихо та безжалісно.

Творчiсть

Сліди війни і зараз в Чернігові. Пізніше Наталя написала картину, присвячену Чернігову — «Під захистом пращурів». Вона передає ті почуття, які переживала мисткиня в той момент, а образи відносять нас до тисячолітньої історії Чернігова.

Друга картина, присвячена війні — це її асоціації з трагедією, її назва «Багато мальв насіяла війна…» На картині червоні мальви, вони символізують біль, який відчуває Земля після руйнування війною.

«Війна — це багато жертв. Найстрашніше, це те, що вони перекрили нам можливість мріяти, адже це майбутнє, будувати плани, вони забрали в нас це. Я не знаю, як ми до сих пір виживаємо, це якесь диво», — каже Наталя.

Слова з відомої української пісні стали назвою до ще однієї картини-витинанки Наталі, що присвячена війні в Україні «А ми тую червону калину підіймемо». Кожен з нас мріє про відродження нашої Землі,і якнайшвидше настання миру, про те, що Україна знову стане благополучною та квітучою країною, якою вона була до 24 лютого.

Зараз Наталя знову працює викладачем у Чернігові. Їй дуже страшно, що ситуація може знову стати небезпечною. Страх повторення живе у всіх містянах, що пережили фактично блокаду. Страх залишитися без тепла, світла, без води та їжі. Коли зовсім нещодавно, в жовтні, в місті після обстрілів згасло світло, моментально почалася паніка.

Тепер страх війни в крові українців. «Місто все одно в темряві, люди бояться вмикати світло, і ходять до сих пір по квартирі з ліхтариками. В XXI столітті».

Трагічний слід війни буде ще довго залишатися в душі мешканців древнього Чернігова, але любов до свого міста тримає їх, допомагаючи вижити в цей непростий час і поступово відновити місто. 

Заметили ошибку? Сообщите нам о ней!

Пожалуйста, выделите в тексте соответствующий фрагмент и нажмите Ctrl+Enter.

Пожалуйста, выделите в тексте соответствующий фрагмент и нажмите Сообщить об ошибке.

Еще видео

Самое важное