Портрет на тлі війни. Марія Іванівна з Урала, яка стала біженкою з Києва у 94 роки — і не може зрозуміти, чому Росія напала на Україну

Михайло Сторожук — зооволонтер, засновник «Команди порятунку тварин Києва», яка вже 8 років займається визволенням тварин із надзвичайних ситуацій усіх видів. У 2020-му зооволонтери брали участь у гасінні гігантських лісових пожеж — щоб урятувати диких тварин. А тепер спробували вивезти домашніх тварин, часто осиротілих, із самого донбаського пекла — з Бахмута.

  • Це — авторська версія тексту українською.
    Русский оригинал можно прочитать здесь.

Портрет на тлі війни. Марія Іванівна з Урала, яка стала біженкою з Києва у 94 роки — і не може зрозуміти, чому Росія напала на Україну

Марія Іванівна Долбня залишала Київ у березні, як і сотні тисяч інших киян. Навколо міста точилися бої, а передмістя регулярно обстрілювали. У дорозі їй треба було провести загалом кілька діб.

Евакуація в ті дні була вкрай складною: на вокзалах величезні натовпи, більшість шосе з міста — небезпечні. Складно було знайти автомобіль, водія, пальне. До того ж чимало людей поважного віку тоді ще й не хотіли евакуюватися. Марія Іванівна теж відмовлялась, незважаючи на вмовляння і проханні доньки Алли, онуки Анастасії та інших рідних і близьких. Рідні дуже переживали.

«Один раз я організувала автівку з водієм, а бабуся відмовилася. Ми плакали. Адже йшлося не про ціну, а про те, щоб її вивезти...»,  — згадує онука Анастасія, яка виїхала з дітьми в перші дні війни. На щастя, вона змогла знайти Максима, який допоміг евакуюватися батькам друзів. Максим в ті дня займався вивозом людей із Києва та області — в основному, старих, жінок та дітей.

Але остаточно вмовити Марію Іванівну допоміг випадок. «Максима знайшла Анастасія. Він зателефонував і переплутав, сказав — “Ваша донька веліла, щоб ви їхали, я приїду за вами о 6 ранку”. Переплутав доньку та онуку! “Ну, раз донька сказала їхати — отже, треба їхати” — відповіла мама. Увечері ми їй зателефонували, — розповідає Алла, донька Марії Іванівни, яка живе в Мюнхені. — Ми сильно переживали... Ми знали, що на Київ наступають з усіх боків, що неможливо підвозити продовольство. На початку березня мої однокласники допомогли та привезли їй продукти. Напередодні ввечері ми з нею говорили,

мама відповідала, що тепер місяця на три їй вистачить продуктів. А увечері наступного дня мама каже — “Алла, я роздала всі продукти сусідям. Я їду”. “Мама, куди ти їдеш, як?”

“Але ж ти сказала, що треба їхати”. Усе завдяки Анастасії — витягла бабусю».

«Я не хотіла їхати.

Чи мені тікати від смерті?

Але, коли Максим сказав... Думаю — наказ. Треба підкорятися», —пригадує Марія Іванівна.

День від'їзду їй запам’ятався так: «У той момент казали, що танки вже по Києву йдуть. І по Ірпеню, і по інших містах навкруги. Уже такий був безлад! І вже російські танки почали перекривати ту дорогу, по якій треба на Львів їхати. І коли за мною заїхав Максим, уже вибухало у Києві, не так далеко від нашого дому три вибухи були — на Лук'янівці, потім вежа телевізійна. І ще недалеко від вокзалу. Ми живемо поруч із залізничним вокзалом. Так вибухало, що в мене балкон тремтів, і я разом з ним тремтіла. Нашвидкуруч якось зібралася. О сьомій ранку виїхали. І цією дорогою, якою ми завжди їдемо, яка їде на Львів — вже не можна, її обстрілюють з усіх боків. Військові на шосе нас зупиняють — “Сюди не можна, тут обстріл йде. Поверніть назад, доїдете до наступного блокпоста, вони вам скажуть!” Так ми й повертали — то вперед, то назад, то вліво, то вправо, 12 годин колесили навколо Києва. До вечора».

Їхала Марія Іванівна у невеликій колоні біженців — 5 автівок, у кожній — 5 людей. «Сиділи в такій тісноті, навіть повернутись не можна було», — розповідає Марія Іванівна.

Стемніло. Пасажири втомилися, хотіли зупинитися і десь переночувати. Стали питати одне одного, хто за ночівлю, а хто за те, щоб їхати усю ніч, до Львова.

«Марія Іванівна, ви найстарша тут. Як вирішите, так і буде» — сказав Максим. «Я не хочу ніде ночувати, я хочу їхати», — відповіла Марія Іванівна, додавши — Я була 55 років щаслива у шлюбі, і я слухалася чоловіка. І зараз скажу — як чоловіки вирішать, так і буде».

Колона продовжила шлях — і, як виявилося, правильно.

Вони були недалеко від Хмельницького, і там можна було залишитися переночувати. Саме тієї ночі, з 5 на 6 березня, бомбили аеродром в Хмельницькій області.

«Можливо, ось це рішення врятувало їм життя, — розмірковує донька Марії Іванівни, Алла, — На таких ось ниточках висить доля людини.

Під час війни неможливо прийняти рішення, залишатися чи їхати. Це все справа абсолютного випадку, а насправді від цього залежить життя».

Марія Іванівна нелегко перенесла дорогу: від нерухомого сидіння в автівці, в тісноті, в неї оніміли ноги. Максим підтримував, допомагав вийти розім'ятися. «Максим дуже уважно до мене поставився, я йому дуже вдячна», — каже Марія Іванівна.

Замість звичайних шести годин група добиралась до Львова більше тридцяти п’яти. До Львову автівки з біженцями приїхали тільки о 7 вечора наступного дня. Там Марію Іванівну зустрічав онук Андрій.

Наступного дня онук повіз бабусю до кордону. У перші дні березня кордон намагалася перетнути величезна маса біженців, стояли багатокілометрові черги з автівок, багато людей йшли пішки.

Марія Іванівна пригадує: «Черга, звичайно, там божевільна була. Я стояла у хвості. І холодно, і темно вже стало. Це дві доби вже... Коли ми перетнули кордон — поляки, які вони молодці! Настільки я зворушена була! Спазми в горлі, в очах сльози... Вони чекали, вони суп налили. Два казани, вариться суп в одному і в другому. Довгі столи, і хліб м'який, і суп гарячий, свіжий!

Боже, які молодці поляки! Я до сих пір не можу спокійно розповідати про це, повторюю — “Боже, які молодці поляки!” Я дуже вдячна і полякам, і німцям. Німці нас теж не покинули в біді».

«Як забрати маму з кордону?! Вона без нормального харчування, без сну вже третю добу. І ось ця жахлива черга. Цілодобово люди чекають. Мама недовго може стояти. У нас немає своєї автівки... Як це організувати — нам треба максимально скоротити її час у дорозі. Де знайти таку людину, яка могла б допомогти?...» — згадує свої переживання донька Марії Іванівни, Алла, що живе в Мюнхені.

Від цього міста до польського кордону — більше тисячі кілометрів. Знов допоміг випадок: чоловік Алли, Дмитро, гуляючи ввечері з собакою, випадково розговорився з сусідом, який також вигулював свою собаку — на прізвисько М'ята. Сусіди не знали імен один одного, але знали, як звуть собак. Дмитро поділився: вони не уявляють, як скоріше забрати маму з польського кордону. Поговоривши, чоловіки розійшлися. А потім...

«Раптом лунає на моєму мобільному дзвінок: “Добрий день,

я Хайнц-Юрген, ваш сусід, тато М'яти. Я професійний водій, ми сьогодні ввечері поїдемо рятувати вашу маму. О третій годині ночі зустрічаємося на розі.

Ви не хвилюйтеся, я професійний водій, я можу довго знаходитися у дорозі”. О третій годині ночі ми підходимо до рогу будинку, він чекає: “Ну, що, у дорогу?” Німці, навіть зовсім незнайомі, тоді дуже намагалися допомагати», — пригадує Алла.

«Коли приїхали на польський кордон, були важко знайти маму. Там була зона, де мамин телефон вже не працював. У неї слабенький, старий телефон. Її в натовпі було не розгледіти.

Допомогли волонтери з польської сторони — з інвалідним візком вони розшукали маму, перевезли її. Вона вже не могла стояти на ногах. Вона, напевно, була найстаршою людиною, що перетинала кордон.

Потім, 8 березня, у жіноче свято, маму нарешті привезли у Мюнхен. А Хайнц-Юрген тепер став нашим другом. Дивовижні люди. Неймовірної чуйності» — згадує Алла.

«Мене так розчулило ставлення поляків та німців. Одяг пропонували, їжу. Якась абсолютно незнайома німкеня передала сто євро. Кожен такий випадок пробивав сльозу... Настільки чуйно та добре поставилися...», — вторить дочці Марія Іванівна.

Марія Іванівна не передбачала самої війни, а потім, коли вторгнення почалось, не думала, що війна так надовго затягнеться: «Ми виїжджали максимум на два тижні...».

Говорячи про війну сьогоднішню, Марія Іванівна пригадує і, як вона каже, Велику вітчизняну. Її вона добре пам’ятає. Тоді вона мешкала на Уралі, в Росії. «Дякувати Богу, що

німці не дійшли до Урала. Тільки до Волги дійшли. Я прекрасно все пам'ятаю, як пайки видавали, по 300 грамів хліба. Мені було 13 років. Тяжко було тоді, але  такого страху в мене не було, як зараз... Коли почалася ця війна, вибухи...

Я бігом, кулею — до квартири. Де спати, де лягати? Думаю: ось підірвуть мене вдома. Прилаштувалася у кутку, мені сказали, там несуча стіна, там можна врятуватися. Жахливо».

Марія Іванівна не може зрозуміти, як вийшла така трагедія, що Росія напала на Україну: «Сил не вистачає, слів не вистачає висловити. Яка це дурість! Я сама з Росії. Ми жили настільки дружньо... Ніколи навіть не вникали в це. Ми дружили. Ніколи в житті ніяких дурних думок не було. А тепер… Я ж чула, що по Першому каналу передавали, Соловйов...Скабєєва... стільки бруду вони вилили на Україну... Настільки навіяли гидоту людям, я не змогла їх більше слухати.

Людям 20 років заливали гидоту. Діти вже виросли за цей час. Люди були нормальні, а зробили їх дурнями...»

Заметили ошибку? Сообщите нам о ней!

Пожалуйста, выделите в тексте соответствующий фрагмент и нажмите Ctrl+Enter.

Пожалуйста, выделите в тексте соответствующий фрагмент и нажмите Сообщить об ошибке.

Еще видео

Самое важное