- Це — авторська версія тексту українською.
Русский оригинал можно прочитать здесь.
Марина Ващенко — яскрава творча особистість, художниця, що працює в різних напрямках — живопис, графіка, витинанка (традиційне українське мистецтво вирізання зображень та орнаментів на папері), авторська листівка. Її роботи багаторазово показувалися на різноманітних українських та міжнародних виставках, з 2008 року Марина Ващенко — член Національної Спілки Художників України (секція графіки). Мистецтво Марини тісно переплетені з українськими традиційними фольклорними мотивами та міфологією, та водночас пронизане сучасним новаторським авторським баченням.
«Сподіваюсь своїм мистецтвом торкнутися людей, моделювати естетичну складову суспільства. Для цього насичую картини символікою сакрального змісту з наміром зробити людський простір більш духовним», — каже Марина про свої роботи. Творчість Марини Ващенко пробуджує в глядачах різноманітні асоціації, торкається спільного для нас, мешканців Європи, культурно-історичного шару, а образи картин, як здається, пробуджують пам'ять поколінь наших пращурів. Картини надовго залишаються у пам'яті, пробуджують уяву та зароджують в глибині душі світло добра та гуманізму.
Одна з найцікавіших серій робіт Марини називається «Янголоманія» — про той самий дотик до світу Вищих сил, який так тонко відчувають митці, а разом з ними — глядач.
Присутня в її творчості і тема війни в Україні: на самому початку повномасштабного вторгнення Марина, волею долі, опинилася в епіцентрі бойових дій, у улюбленому Ірпені. Це красиве містечко Київської області, затишне та відокремлене, одне з найперших зазнало варварського вторгнення. Багато мирних мешканців стали заручниками озброєних злочинців. Про це буде наша історія...
... Напередодні війни Марину бентежило тривожне передчуття, яке виливалося у незвичні сни, лякаючі, містичні, але які, разом з тим, давали надію на звільнення від страху. Уві сні мисткиня, що має тонку інтуїцію, також творила — реставрувала свою графічну роботу, червоний, ніби намальований кров'ю, орнамент. Незважаючи на тривожність, цей сон залишив відчуття надії на краще майбутнє, на перемогу добра над злом. Сон наснився за два дня до початку повномасштабного вторгнення, залишив по собі гнітюче відчуття біди, що насувається — і віри в перемогу.
Однак, як і більшість українських мирних мешканців, Марина сподівалася на краще. ЗМІ наполегливо закликали громадян не панікувати, і вона залишалася вдома, з чоловіком, улюбленому Ірпені.
А 24 лютого вони прокинулися від дзвінка мами: «Діти, війна!» Марина не змогла прийняти той факт, що в ХХІ столітті може відбуватися такий абсурд. Але бойові дії почалися блискавично. Художниця розуміла, що потрібно терміново залишати дім, що зволікати небезпечно для життя, що доведеться кинути все і що залишені в Ірпені графічні роботи можуть загинути, та вона втратить цю значну частину себе, своєї особистості, справу свого життя. Цю безвихідь у той момент за силою можна було порівняти зі страхом за своє життя.
Виїзд із Ірпеня з першого дня війни був вкрай складним, бо після вибухів в аеропорту Гостомеля величезна маса людей терміново намагалася вибратися з Ірпеня, Бучі та інших містечок та сіл поблизу. Ширина трас не дозволяла зробити це швидко. Утворилися величезні — багатокілометрові — затори. В першу добу війни Марина з чоловіком виїхати не змогли, і вони, як інші місцеві жителі, стали заручниками. Ірпінь прострілювався з перших днів війни, гинули й мирні мешканці, які намагалися виїхати, й волонтери, що намагалися їх вивезти. Як і тисячі інших людей, Марина спускалася у підвал будинку, який використовувався у якості бомбосховища, і проводила там тривожні години очікування.
Найстрашнішою була невідомість та безпомічність положення заложника війни: вийти страшно, довіритися будь-якій інформації — ризиковано..
Люди відчували себе кинутими напризволяще, абсолютно беззахисними і не готовими до небезпеки, не знали, що робити, як рятувати себе. В підвалах ховалися, звісно, й діти, у тому числі маленькі, і старі люди, і вагітні жінки. Всі були сковані страхом та безвихіддю, здавалося, що немає звідки чекати на допомогу. Евакуацію мирних мешканців Ірпеня в умовах варварської війни організувати було вкрай складно, практично неможливо — не було шансів домовитися про «зелені коридори». Тому будь — яке рішення було ризиком для життя й самих громадян, й волонтерів, що їх рятували. Весь цей час люди знаходилися в стані крайньої паніки, намагалися підтримувати один одного, як могли. Тільки 4 березня Марині та її чоловіку вдалося під обстрілами виїхати з Ірпеня в Київ. Допоміг волонтер, якого знайшли друзі. Ризик був величезним, і Марині важко згадувати той день. Але вони були втятовані!
Марина говорить про улюблений Ірпінь та про трагедію, що трапилася: «Це невеличке місто надихало затишком і спокійним ритмом життя, але війна змінила все. 24 лютого ми з чоловіком отримали точне уявлення суцільного зла. Безперервні вибухи, нальоти авіації, руйнування та вбивства безповоротно порушили мій емоційний баланс».
У Києві на той момент було менш небезпечно, хоча місто безперервно обстрілювалося. Як буде розвиватися ситуація на фронті, ніхто не знав. Марина скоро звикла до гуркоту вибухів та виття сирен.
Усю весну та все літо Марина з родиною прожили у Києві. Тоді Марина і почала створювати свою серію робіт, присвячених війні. Мисткиня згадує, як втратила відчуття часу. Коли обстріли переходили в активну фазу, хвилювання паралізовувало її сили. Коли все стихало, Марина потроху починала малювати. Творчість і зосередженість на роботі надавали їй сил: «Мені тоді здавалося, що це ніколи не скінчиться. Постійний страх, невпевненість. Не знаєш, що буде за годину, за день». В Києві в той час активна фаза обстрілів починалася о 5-8 годині ранку, потім вони повторювалися ввечері. А тиша між ними відчувалася як тиша перед бурею.
Спочатку Марина думала, що, можливо, вимальовувати ці роботи буде марнуванням часу, але підтримка чоловіка були вирішальним фактором. Творчість частково рятувала її від паніки і глибокого душевного болю.
Свій стан художниця описує як напівживий і частково відірваний від реальності, і усвідомити його повністю вона до сих пір не може. Але й тоді Марина розуміла, що з цього стану треба виходити. Знаючи про терапевтичну силу творчості, вона змушувала себе малювати. Так і з'явилася серія графічних робіт Марини Ващенко «Під впливом війни».
Назва першої роботи серії — «Демон війни». Багаторукий, жорстокий та байдужий злий дух, як образ самої суті війни — у нього своя «місія» руйнування світу. «Його перетворення у тваринні риси підкреслює належить до невидимого світу, який справив руйнівний вплив на життя та долю людей, що символізує ракета, на якій він летить...» — розповідає Марина про свою роботу. Демон стискає в руці «всевидяче око», що плаче, це символізує Всевишнього, який вимушений безутішно та з болем спостерігати за варварством, що відбувається.
Другою в серії стала робота під назвою «Безглуздий» — про навіженість та абсурд війни, що відбувається. Персонаж картини — надприродна істота, біс, що несе руйнування людству — і він повісився на власному хвості. По суті, ця робота є пророцтвом, що влада підлої істоти буде зруйнована її ж руками. Так мисткиня передає абсурдну, руйнівну сутність війни, якій не місце на Землі.
Здається, найбільш лякаюча гостротою образу робота серії — «Щелепи війни». Вражаючий жіночий образ на картині відображає здатність зла не тільки зароджуватися, але й перероджуватися знову.
Переживання художниці перших днів війни в Ірпені відображені в картині «Під Градом». У цій роботі Марина намагалася передати стан людини, що переживає обстріли, вже відокремленої від життя: птах, що зображений у грудях — символізує душу, яка вже готова покинути тіло.
П'ята картина серії — «Бандера Смузі» — робота про відчайдушний опір місцевих мешканців, які виходили на вулицю з пляшками вибухової суміші проти танків. «Хочеться стати супергероєм, щоб захистити рідних та свою землю від війни» — ділиться думками Марина. Образ на картині символізує істоту з надможливостями — сильну, швидку, гнучку, здатну протистояти насиллю та несправедливості.
Шоста робота серії називається «Ірпінь. Зона ураження» — про біль, страх та трагедію мирних мешканців Ірпеня, що мимолові стали заручниками війни. Ми бачимо й душі, що лишають цей світ, і переживання глибокого відчаю і горя, і образ жінки, що знаходиться на останній межі життя та смерті. Ракета, що влучила в мирний будинок — як символ війни, що безжалісно зруйнував сотні тисяч невинних людських життів.
Зараз Марина знаходиться в процесі написання сьомої роботи серії про війну — під назвою «Янгол Правосуддя».
«Сподіваюсь своїми творами не налякати, а торкнутися розуму людей, щоб суспільство ... прагло очищувати місце для нового життя з добрими цілями».
Для мисткині важливо в своїх роботах донести до глядача не тільки страх і біль, через які вона пройшла, але — передати й саму нелюдську сутність війни, і необхідність відновлення справедливості та миру, де є місце тільки для правди, творення, гуманізму та добра. Марина глибоко відчуває своє етнічне коріння, єднання з родом, з пращурами, з землею, звідси й містичні образи на її картинах.
Нещодавно Марина з чоловіком повернулися в Ірпінь, це було довгоочікуване але, водночас, гнітюче повернення: місто ще довго буде нести на собі шрами війни.
«Ми опинилися у числі тих, кому пощастило, бо наша оселя вціліла. По сусідніх будинках стріляли з танків, просто з двору стріляли по квартирах. Ушкодження іноді дуже серйозні, повибивало стіни, іноді несучі. А люди повинні готуватися до зими. Така сьогодні реальність міста», — розповідає Марина.
Як і усім місцевим, Марині боляче спостерігати, як війна в одну мить перевернула звичний хід життя мирного та гарного містечка, і пам'ять, думки про сотні тисяч зламаних життів не дає спокою,а сліди руйнувань на будинках та дорогах нагадують про це кожен день.
«Війна змінила мене, можливо назавжди, я відчуваю себе зламаною гілкою бузку, сподіваюсь що весною вона дасть нові паростки — я прагну емоційного зцілення» — говорить Марина. Творчість і можливість за допомогою своїх робіт розповісти про пережиту українським народом трагедію дає сили жити.
Марина продовжує малювати, а також поновила викладацьку діяльність в Київському Інституті декоративно-прикладного мистецтва та дизайну ім. М.Бойчука, знов бере участь у виставках. Українці намагаються жити повноцінним життям, творити, берегти душу, незважаючи на те, що небезпека, насправді, завжди поруч — тривоги та загрози вторгнення не припиняються, а руйнування настільки великі, що на відновлення піде неймовірна кількість часу та сил.
Але чи можна зцілити душі людей?
Нещодавно Марина з'їздила в сусіднє з Ірпенем мальовниче село Мощун, яке ніби сховалося серед соснових лісів та озер. Там варварськи зруйновано майже всі будинки та постраждала величезна кількість людей, які на сьогодні гостро потребують допомоги.
Творчість — єдиний порятунок для душі та можливість торкнутися людей, пробудити в них духовність.
Вражаюча якість українського народу в тому, що люди продовжують в умовах війни займатися волонтерством, творити добро, допомагати та підтримувати один одного, не гасять в душі вогник доброти та віри в людяність, мир та справедливість.
А митці — незважаючи ні на що — продовжують творити, як вимагає їх Душа.
