Портрет на тлі війни. Андрій та Олена, лікарі, що рятували людей у звільненій Київській області

Олена Губська та Андрій Головатенко — сімейна пара з Києва, лікарі. Під час війни у кожного українського медика багато незвичних, але дуже важливих завдань. «Кожен лікар, крім основної роботи, займається волонтерською діяльністю. І для лікаря ця діяльність — лікувати людей» — каже Андрій.

  • Авторскую русскую версию текста можно прочитать здесь.

Андрій — досвідчений акушер-гінеколог і  хірург. Олена — терапевт і гастроентеролог, професор Інституту післядипломної освіти Університета ім. Богомольця в Києві. Крім того, вона ще й психотерапевт, це її друга освіта.

Початок війни Олена й Андрій зустріли в Києві. Як і більшість українців, вони не очікували настільки масштабного вторгнення, яке невдовзі перетворилося на суцільну трагедію для всієї країни.

24 лютого Олена прокинулася ніби від внутрішнього поштовху: «Останні дні ніби висіли чорні хмари очікування... У телефоні — пропущений виклик від моєї колеги з Донецьку. Яка знає, що таке війна». Не додзвонившись,

колега відправила СМС. Повідомлення складалось із єдиного слова: «Війна».

Потім Олена побачила переписку інших колег-медиків.

«Ось таким дивним чином я й дізналася, що таке війна», — розповідає вона.

Реакція Олени була незвичайною: хотілося зробити ще щось корисне. Вона одразу ж написала оголошення, що готова проводити сеанси психотерапії тим, хто цього потребує. У ті перші дні та ночі кияни не розуміли що робити, де ховатися, були в стані стресу, дезорієнтовані.

«Я зустрів війну специфічно. Я був після ортопедичної операції, майже нерухомий. Тому за війною спостерігав з балкону: живу в 5 км по прямій від Бучі та в 15 км від Гостомелю. Тому — сидиш удома, все одно не можеш нікуди піти. Слухаєш канонаду… — розповідає Андрій. — І, головне, на зв'язку зі своїми хлопцями, що на передку... У мене після багатьох років волонтерства багато друзів, які раніше знаходилися в ЗСУ. І тепер багато хто знову повернувся в армію. Так сталося, що

в мене на всіх ділянках фронту є друзі,

завжди є можливість отримувати інформацію з першоджерела».

Перший місяць війни Андрій день і ніч чув вибухи, бої відбувалися дуже близько — Буча, Гостомель, Ірпінь. Було чути, як працює артилерія. Одного разу ворожа техніка ледве не доїхала до його дому, її спалили за півкілометра. У перший місяць війни у киян не було впевненості, що не дійде до вуличних боїв. Тому багато містян намагалися покинути столицю, вивезти жінок і дітей. Загалом, була й паніка.

Андрій же питання — чи залишати Київ — навіть не розглядав. Єдине, що його турбувало — необхідність захистити дружину. На прохання чоловіка Олена на деякий час поїхала з міста.

Одужуючий після операції Андрій на початку війни не міг нікуди їздити, тому його волонтерська діяльність на той час була інформаційною, що було тоді також надзвичайно важливо. Деякі проблеми лікар вирішував, не виходячи з дому. Пологовий будинок «Лелека», в якому працював Андрій, в березні 2022 року був пошкоджений влученням снаряду. Клініка репродуктивної медицини «Надія», де він також працює, на самому початку війни також вимушено зачинилась. Тому Андрій мав змогу, незважаючи на фізичний стан, займатися волонтерською діяльністю. Крім консультацій онлайн, він координував постачання гуманітарних вантажів та речей, потрібних для фронту.

На той момент у Києві було дуже важко знайти найнеобхідніше.

Найважчим часом для Києва та області став березні: пряма загроза місту, бої на околицях, обстріли, паніка та масова евакуація, гуманітарна криза, відсутність бензину…

І найважче — окупація російськими військами численних містечок та селищ Київської області та ті страждання й небезпеки, через які проходили місцеві жителі...

Буча, Гостомель, Ірпінь, Бородянка, Іванків...

Після звільнення цих населених пунктів від окупантів з’явилась гостра необхідність допомоги постраждалим місцевим мешканцям. Ситуація була жахливою. Насамперед, потрібна була допомога лікарів.

«6 квітня у нас з Оленою з'явилася можливість поїхати у населені пункти, що побували під окупацією, адже люди там тривалий час знаходились без медичної допомоги, — розповідає Андрій Головатенко. —  Відправилась група лікарів, але з нами були й військові, бо їздити самим було все ще небезпечно».

Населені пункти, щойно звільнені від окупаційних військ, на той момент були все ще частково заміновані, мости через річки — підірвані.

Можна було зіштовхнутись і з поодинокими групами російських окупантів, що потрапили в оточення. Тому супровід військових та спеціальні перепустки були необхідністю.

Андрій, Олена та інші лікарі почали регулярно їздити в такі населені пункти. Роздавали ліки, оглядали хворих, робили електрокардіограми й УЗД за допомогою взятих із собою апаратів, набирали аналізи. Тобто — все те, що робить звичайна поліклініка, але зовсім у інших умовах. Розташуватися лікарі зазвичай намагались в місцевих амбулаторіях, якщо не виходило — використовували інші будівлі. По приїзду

могло виявитись, що на місці немає ні світла, ні води. Виручали військові

— надавали генератор, щоб лікарі встигли оглянути та зробити обстеження всім, хто цього потребував. Про потребу в медичній допомозі в тому чи іншому населеному пункті також дізнавалися у військових. Крім цього, важливо були доставляти гуманітарну допомогу — ліки.

Через гострий та тривалий стрес під час окупації, через ситуації, коли люди опинялись буквально на межі життя та насильницької смерті, у багатьох місцевих жителів, а серед них немало людей похилого віку, починались загострення численних хвороб, насамперед, серцево-судинних.

Смерті під час цієї варварської війни не приносять тільки лиш прямі влучання бомб і снарядів агресора. Жодна статистика не здатна підрахувати загибель мирних мешканців від інфарктів, інсультів, загострення якої-небудь іншої хвороби, спровокованого стресом і посиленого відсутністю в умовах окупації елементарної медичної допомоги та ліків.

«Саме тому ми виїжджали туди та робили все, що можемо. Київська область була майже два місяці без медичної допомоги.

Деякі люди не дожили до звільнення. Наприклад, старенькі. Ми до кінця війни таку статистику не побачимо. Але багато людей під час окупації загинуло через відсутність медичної допомоги та ліків. Наприклад, більшість онкохворих,

які не отримували специфічну терапію. Люди просто помирали весь цей час»,— розповідає Андрій.

Олена та Андрій разом з колегами приїжджали в населені пункти Макарівського та Іванківського району, в Славутич. Лікарі зазвичай не розповідають багато про свою роботу, але ці поїздки залишили глибокий слід у душі. Олена та Андрій записували спогади місцевих мешканців, фотографували… Це живі свідчення тих жахливих сторінок сучасної історії, які ще нещодавно неможливо було уявити.

Особливо запам'ятався перший виїзд — у селище Богданівка Броварського району Київської області, та побачене й почуте там.

Напівзруйнований дитячий садок, майже знищена школа, зруйнований медичний пункт. Надписи на парканах «Тут живуть люди» , сліди від куль та осколків. Андрій навіть виявив поставлену окупантами міні-розтяжку — біля медичного пункту.

Під час роботи лікарі розмовляли з пацієнтами, ті розповідали про окупацію. Ось фрагменти деяких розповідей, які записали Андрій та Олена:

«У дитячому садку в них був склад боєприпасів. Коли відступали — самі його з танку розстріляли. Вибухало ще добу. А школу просто так спалили...»

«Зайшли до нашої хати, сказали, щоб усі, хто є, вибігали у двір. Мій чоловік вже старенький, забарився. Йому ногу прострелили. Загноїлася рана. Потім ногу відтяли в лікарні, після звільнення. А сусід поранений — помер...»

«Зять пішов у сусіднє село і зник. За тиждень у полі біля дороги знайшли застреленого. Ледве впізнали…»

«У амбулаторії двері танком вирвали. Що не вкрали, те зіпсували. Один гранату у вікно маніпуляційної кинув. Добре, що там нікого не було…»

Багатьом місцевим мешканцям своєчасно надана допомога в буквальному сенсі врятувала життя: наприклад, в тій самій Богданівці у ще молодої жінки завдяки портативному апарату ЕКГ вдалося зафіксувати гострий інфаркт, її встигли довести до лікарні, там її витягли. Іноді лікарі виявлялись безсилими. Андрій та Олена згадують чоловіка, пораненого осколком у ногу в найперші дні війни. Гангрена. Госпіталізація й ампутація стали можливими лише після звільнення. Він пішов у лікарні.

Кожен такий випадок медики важко переживають. І вони розуміють, що населенні пункти, які вони бачили особисто — не єдині. Що така ситуація — в багатьох містах та селах країни. Що в лікарів сил допомогти всім просто не вистачить. Що злочинна війна так і буде забирати життя багатьох мирних мешканців.

Але й розуміючи це, українські лікарі продовжують виконувати своє покликання — рятувати людські життя, хоча обсяг цієї роботи неможливо собі уявити. Як і неможливо уявити всі наслідки цієї жахливої війни.

Мабуть, світ тримається на таких людях — які продовжують творити добро, всупереч небезпекам, труднощам і втомі.

Заметили ошибку? Сообщите нам о ней!

Пожалуйста, выделите в тексте соответствующий фрагмент и нажмите Ctrl+Enter.

Пожалуйста, выделите в тексте соответствующий фрагмент и нажмите Сообщить об ошибке.

Еще видео

Самое важное