- Авторскую русскую версию текста можно прочитать здесь.
Про те, що в неї рак грудей, Настя взнала наприкінці минулого року. Уже тоді в Україні зростала тривога, багато людей обговорювали можливість активізації бойових дій. У родині Анастасії ці страхи були перекриті шоком від раптового страшного діагнозу. Грудень і січень Настя та її чоловік Олексій металися по обстеженнях, у пошуках надійної клініки та перевірених лікарів, і намагалися змиритися з необхідністю важкого та тривалого лікування.
З Харкова вони приїхали на обстеження до Києва. Початок лікування був запланований на останні числа січня. Насті зробити першу хіміотерапію. Перенесла вона її дуже тяжко: «Я не можу передати, що фізично з тобою відбувається… Пам'ятаю, говорила чоловікові, — якщо решта “хімій” будуть такими ж, я цього не витримаю. Тремор рук, запаморочення, нудота... І ти взагалі не розумієш, що відбувається у зовнішньому світі, ти ніби у тумані…»
Мука тягнулась 10 днів, Потім симптоми потихеньку відступили.
Наступна хіміотерапія Анастасії була призначена на 15-16 лютого. Про можливу війну Настя почула лише на початку лютого, на благодійному ярмарку, влаштованому її друзями: «Я взагалі випала з інформаційного поля. Яка війна?! XXI століття, ми живемо в цивілізованому світі! Я була в стані такого туману від того, що зі мною відбувається, що була поза цим інформаційним полем».
Для другої «хімії» Настя з чоловіком знову їдуть до Києва. Знову лікування переноситься дуже важко. Настя повільно приходить до тями в будинку друзів у Києві. 22-23 лютого Анастасія та Олексій планують їхати назад у Харків, до дітей — дев'ятирічної Злати та дворічного Захара, але Настя все ще дуже погано почувається, дуже слабка і практично непритомніє, подружжя вирішує відкласти від'їзд до Харкова на декілька днів: «І раптом 23-го зранку я прокидаюся та кажу чоловікові: “Льош, я хочу до дітей, я хочу бачити дітей!” Я була абсолютно не в курсі тривоги з приводу вірогідної скорої війни. Льоша мені не казав, щоб мене не турбувати, бо бачив мій стан».
Материнське чуття Насті вірно підказало їй, що треба терміново їхати. Вона наполягла на своєму. Вдома вони опинилися близько 8 вечора 23 лютого. Анастасія відчула себе краще:
«Мені дуже важливо було їх обійняти».
Речі вони розпакувати не встигли. Перед відходом до сну зателефонував брат Насті та спитав, чи є в них тривожна валізка. Після важкого лікування та знесилюючої дороги думати про це не було сил. Родина заснула, як і мільйони інших сімей по всій Україні.
О 5:30 ранку Настя прокидається від звуків, як їй здається, якихось феєрверків. Вона просить чоловіка подивитися, що відбувається. Олексій визирає з балкона і швидко повертається: «Настя, буди дітей, швидко збираємося до автівки. Почалося. Війна!»
Насті складно було у це повірити. Навколо паніка — сусіди метушаться та застрибують у свої автівки. Родина хапає свої ще не розібрані сумки, лише додають туди документи дітей.
«Паніка, руки тремтять, дуже погано. Я не знаю, як я поїду… Олексій в останній момент здогадався — взяв пакет і забрав продукти з холодильника. Діти плачуть, не розуміють, що відбувається. Свекруха біла, як полотно, я її такою ніколи не бачила, — згадує Настя той ранок. — Ми спочатку не розуміли, куди їхати, Льоша пропонував в Дніпропетровську область, до його матері, але я подумала, що це близько до Харкова і тому небезпечно».
Їхати вирішують на Західну Україну, щоб бути в безпеці, і щоб Настя змогла продовжити лікування, яке не можна переривати. Між курсами «хімії» їй ще потрібно було робити ін'єкції. Потрібних ліків в них не було — їх ще необхідно було знайти.
«Ми виїжджаємо з нашого району — а в нас Салтівка, про Салтівку в новинах чули всі — ми чуємо в новинах, що відбувається…
З танками ми розминулися на 10 хвилин.
Друзі, які вирушили після нас, не змогли вибратись — по цій самій дорозі вже йшли танки. Просто Бог нас вів та зберіг», — розповідає Настя.
Сім'я їхала в колоні біженців, люди панікували. Було чутно звуки вибухів, на заправках неможливо було купити ані пальне, ані їжу, ані навіть воду. Увесь цей час Настя телефонує друзям та знайомим, порадами допомагаючи їм виїхати.
Родина думала дістатись Чернівців, де чекала подруга, але через вибухи та хаос на дорозі довелося їхати в сторону Львова.
Шлях виявляється важким та довгим —
44 години без зупинки. Насті увесь цей час дуже погано,
на щастя, по дорозі якимось дивом вдається знайти необхідні ліки. Чоловік робить дружині укол прямо в машині. Зупинятися вони бояться, лише один раз Олексій, розуміючи, що вже відключається за кермом, вимушено переривається на годину. Настя увесь цей час не спить, дивиться, що відбувається навколо: «У такому стані ми доїжджаємо нарешті до Львова, де ми починаємо хоч трохи почуватися у безпеці».
У Львівському волонтерському центрі допомогли знайти одяг для дітей, адже вони не встигли нічого взяти із собою, і ліки для Насті. У цей час почалася тривога у Львові: «Усі в шоці, всім страшно». Переночувавши у Львові дві ночі, вони стали вирішувати, куди вирушати далі. У Польщі на них чекає подруга. Але чи зможе Настя там продовжувати лікування? Крім того, Настя, у важкому стані після другої «хімії» і з двома маленькими дітьми, потребує супроводу та допомоги. Олексія ж, вірогідніше за все, не в випустять з країни...
І попереду ще операція з видалення пухлини. За законом людині після другої хіміотерапії призначають опікуна, але ці документи вони, звісно, не встигли оформити. Олексій розривається — і дружині і дітям треба допомагати, і йти захищати свою країну необхідно.
Прикордонники порадили, як оформити документ. У Мукачево вдалося знайти лікаря, який зміг підготував медичне заключення та потрібні папери: Настя проходить процес надзвичайно складного лікування та потребує догляду. Настя пригадує те, як їй допомогли у Мукачево: «Це просто нереально, настільки добрі люди, які відкрили двері своїх домівок абсолютно незнайомим людям, допомогли, зігріли своїм теплом».
Після цього — довга черга на кордоні, 8 годин, що у Настіному стані було дуже важко, іноді вона просто не може самостійно йти.
На перших двох постах прикордонники пропускають усю родину. На третьому жінка-прикордонник, незважаючи на всі медичні заключення та очевидний стан Насті в останній момент не дозволяэ Олексію виїхати і супроводжувати родину.
Для Анастасії це було сильне потрясіння. Вона не хотіла розлучатися з чоловіком, не розуміла, як вона у такому стані упорається з дітьми. На щастя, в той момент допомогли волонтери.
Куди їхати тепер, вирішували в останній момент. Насті в цьому допоміг її друг — волонтер Роман, з яким вона колись познайомилася у Харкові. Зараз він живе у Німеччині зі своєю родиною. Для Насті та дітей знайшли і тимчасовий дім, і можливість проходити лікування у Німеччині, і людину, яка може забрати її з дітьми на автівці прямо з кордону.
Розставання з чоловіком виявляється дуже важким:
«Ми не встигаємо попрощатися, ми просто стоїмо, плачемо, нас ніби відірвали одне від одного».
Настя з дітьми після довгої дороги потрапляє в Німеччину, а Олексій в Україні стає на облік до військкомату. «Пройшов медкомісію, його розподілили та відправили на війну», — розповідає Настя.
У Німеччині Настю зустріли неймовірно тепло: Стелла, дружина Романа, познайомила з Анне та Юлією. На перший час Настю та дітей гостинно прийняли у будинку батьків Анне, оточили піклуванням та добротою. Анне та Юлія допомогли Насті з лікуванням ще до оформлення медичного страхування: зволікати було не можна. Анне та Юлія допомагають Насті до сих пір. Настя дуже вдячна своїм новим друзям за неймовірну, дивовижну чуйність та доброту, яку вона ніколи не забуде. Пізніше Анастасію прийняли у домі місцевого пастора, він та його дружина — Фло та Естер — оточили Настю піклуванням та гостинністю і дуже підтримали її під час лікування та перед операцією. Настя розповідає про добре ставлення до неї в Німеччині: «Це було так дивовижно, як ніби найкращі друзі нас зустріли та хотіли оточити турботою».
6 березня Насті необхідно було робити хімію, в результаті стресу її стан здоров'я та аналізи були поганими. «Дуже багато труднощів було з мовленнєвим бар'єром, я володію тільки англійською, але не медичною. Німці виявилися надзвичайно добрими людьми, неймовірно відкритими та готовими допомагати», — розповідає Настя.
З труднощами пройшовши чергову хіміотерапію, Анастасія почала потихеньку соціалізуватися у Німеччині. Знайшли нових друзів, у тому числі і співвітчизників, маленький Захар пішов у дитячий садок, а Злата — почала навчатися в школі.
Анастасія поступово проходила необхідні обстеження та лікування. Пора було робити операцію. На цьому етапі Насті дуже допомогли Даша — українка, що давно переїхала до Німеччини з Одеси. Вона перекладала для Насті, ходила разом з нею на консультації та перша тримала її за руку після операції.
«Зовсім незнайома людина, яка настільки відгукнулася та допомагає у всіх цих обставинах»,
— з вдячністю говорить Анастасія. Величезну допомогу надали й люди з місцевої єврейської спільноти — особливо Валерія, яка допомогла знайти Дашу.
Операція проходить успішно і вона —органозберігаюча, що з таким діагнозом велика удача. Страхування для біженців повністю покриває витрати і на лікування, і на операцію Насті.
Місцевий журналіст бере у Анастасії та дітей інтерв'ю: «Потім у них була серія статей про українців. Стаття про мене мала величезний відгук у людей. У газети є свій фонд для допомоги українцям. І моя стаття допомогла зібрати один мільйон євро на допомогу українцям — біженцям. Це було нереально. Вони і мені допомогли на початку».
Німці дуже чуйно поставилися до Насті та дітей і допомагали їм у будь-яких труднощах. «Мене оточили турботою,
я не очікувала, що це настільки відкритий та емоційно включений народ»
Нові німецькі друзі допомогли Насті і дітям знайти нове житло та облаштуватися там.
Утім Анастасія важко переживала розлуку з чоловіком. «Мені здається,
перший місяць війни я не вилізала з цих новин, я плакала, я не розуміла, що відбувається, просто як робот робила, все що були необхідно. Стан повної розгубленості».
І при цьому вона усвідомлювала, що вся відповідальність лежить на ній — за її власне життя, за дітей, за рідних.
Не тільки чоловік Олексій, але й її старший брат, Андрій, пішли захищати Україну.
Настя допомагала, наскільки могла, іншим біженцям. Дуже переживала за свою тітку, яка довгий час була у Харкові, у найскладніший період, а також за друзів, які через різні причини не змогли поїхати з небезпечних районів України.
Діти також важко переносили розлуку з татом,
молодший, Захар, не розумів, чому так відбулося, ображався на батька та плакав.
Він ще занадто маленький, щоб розуміти, що таке війна та чому тато повинен йти захищати свою країну: «Це й досі важно.
Іноді з Льошею немає зв'язку, зі зрозумілих причин. Це дуже важко… Усе, що залишається — молитися.
Я вірю в силу молитви».
Нещодавно Анастасія нарешті з'їздила до України та побачилася з чоловіком, вони провели в Карпатах кілька щасливих днів:
«Це було щось нереальне.
Ми зустрілися у Львові, я вийшла з автобуса та бігла йому назустріч, як у романтичних фільмах.
Це був дуже зворушливий період, ці 7 днів, всі почуття були загострені розумінням того, що скоро знову доведеться розлучитися.
Розставання було важче, ніж першого разу, я розуміла, куди їде чоловік…»
Настя мріє про наступну зустріч з чоловіком, і дуже хоче , щоб скоріше настав мир на Україні, і вся родина змогла повернутися додому.
