- Авторскую русскую версию текста можно прочитать здесь.
Я плачу. А їм, по факту, плакати ніколи. Тримаю в руках баночку консервованих домашніх огірків. Червона наклейка говорить Made in Bucha. Така ж красується на пакетах з білими грибами та сухофруктами. Це моя двоюрідна сестра, яка пережила в підвалі окупацію (пам'ятаєте — Ірпінь, Гостомель, Буча?) власноруч все літо та осінь робила запаси. З властивою українкам турботою та щедрістю передала мені сюди, у ситу Європу, посмакувати. Переїжджати навідріз відмовляється. Мовляв, коли таке пережила, більше вже не страшно. Тільки ось запаслася дровами, вакууматором та сушаркою для овочів і фруктів. «Там гадають, що без комунікацій не проживемо? Ми свердловину пробили і туалет на вулиці поставили. Холодильник не працює? Так я ще з початку війни зрозуміла, що все сушитиму і консервуватиму».
Я плачу. Вони — діють. Живуть. Надто вже проситься сюди дієслово «виживають», але рука не піднімається його написати:
на зрешеченому кулями металевому паркані у них тепер красуються дитячі квіточки, намальовані по контуру кожного прострілу. «О, світло дали! Димлять труби моєї ТЕЦ — тепло буде, немає води у крані, але недалеко є бювет. А в основному, чудова маркізо, все добре, все добре!» — це вже СМС із багатоповерхівки в Києві.
Усоте хочу сказати: «Ну давайте, переїжджайте сюди». Зупиняю себе на півслові.
Українці дихають війною, але живуть: радіють простим речам, працюють (ті, хто не на фронті), та навчаються.
Є в мене наставниця. Так із вдячністю називаю Ольгу Михайлівну — журналістку однієї місцевої газети, що на Кіровоградщині. Попросила її дізнатися, чим займаються українці, коли вимикають електрику. Цитую:
Сергій. Згасло світло. Неприємно, тому що звикли жити інакше... Нічого, є запасний акумулятор в мобільного — слухаю тихенько класику.
Людмила. Усі чомусь запитують, що я роблю без світла?! А що робити, не танцювати ж (усміхається). Син дав акумуляторний ліхтарик, розгадую кросворди. Щойно дзвонила моя донька Жанна — викладач у музичному вузі — каже, що готувала лекцію на завтра, але раптово пропало світло. Хоча б ненадовго з'явилося... дописати урок треба. А онук заснув. Радію, що відірвався від смартфона.
Ольга. А я згадала, як ми в юності на ковзанку ходили ввечері... Нам було байдуже, чи є світло чи ні. І тепер переживемо. Головне — побороти зло, що впало на нашу землю.
Оксана. Вдень на роботі не стало світла. Клієнти пішли, а ми сиділи-чекали, щось робили — не ледарювати ж! Увечері, після роботи, якщо вдома немає електрики — раніше спати вкладаємося.
Світлана. Ми запаслися свічками, бо часи невизначені. Менше користуємося електроприладами. Вимкнення, значить — вимкнення. Розуміємо. Не нервуємо. Усі разом, спільними зусиллями, повинні перезимувати... Удень без світла чи без води щось робимо на вулиці біля будинку. Квіти готуємо до зими. Яблука щедро цього року вродили — готуємо місце для врожаю, щоб до нового року збереглися. Увечері просто відпочиваємо — аби тільки не було сирени...
Анечка. Прийшла з роботи. Сім'я повечеряла при свічках. Діти грають у слова.
Бабуся Настя. Світла немає, але спати не хочеться. О, сусіди йдуть зі своєю свічкою! За чаєм поговоримо про те, про се... А ще одна моя сусідка навпомацки в'яже нашим хлопцям до армії теплі шкарпетки. Віртуозка! Та ще й хворою рукою!
Любов. Давно обіцяла дітям згадати бабусині пісні. Усе було ніколи. Ось зараз, у темряві, обійнявшись, притулившись один до одного, майже пошепки: «..посіяла огірочки низько над водою, та й ходила поливати... дрібною сльозою...».
… а тим часом у Бучі моя двоюрідна сестра готується до завтрашнього дня: сушить волосся біля радіатора в автомобілі.
