Це — версія матеріалу українською.
Версия на русском — здесь.
Щойно прибули і вже спускаємось у підвал. Звучить повітряна тривога. У Білопіллі до сирени не можна ставитися несерйозно. Звідси до кордону з Росією – кілометри. Ракета цю відстань долає за секунди. Внизу крім нашої знімальної групи та міського голови — усі працівники самоврядування. Оформлюють документи, приймають відвідувачів.
«Звикаємо потроху. Спочатку було психологічно важко, тому що при такому стресі, коли боїшся за своє життя і ще потрібно переживати за близьких вдома, дуже важко перемкнутися на роботу. Зараз уже потихеньку звикаємо. На жаль, такою є реальність», — каже співробітниця самоврядування Ірина.
У її колеги Віти сьогодні ювілей — 50 років. На столі квіти, буде і торт. Усе це у Білопіллі можна дістати і під час війни. Разом із мером Юрієм Зарко проїжджаємо містом. Він показує місця прильотів. У Білопіллі люди намагаються пересуватися вулицями швидко. У цілях безпеки. Кордон з Росією тут поряд — за кілька кілометрів. Щоб візуально захиститись від ворога, тепер тут садять кущі. З початком наступу українських військових у Росії, атак на місто побільшало.
Велика проблема зараз – дрони. Які дедалі частіше прилітають сюди. Атакують автомашини на дорогах, звичайних людей, які потрапляють під обстріл. Атакують комбайни, які збирають урожай. У нас зовсім недавно загинув комбайнер і ще кілька поранено», — каже Юрій.
У Білопіллі оголошено евакуацію. Здебільшого люди їдуть самі, без сторонньої допомоги. Але є й ті, хто не збираються залишати будинки, незважаючи на лінію фронту, що наближається. Ольга – серед них. У неї город, зріють помідори. І вона навіть думати не хоче про від'їзд.
«Я прожила тут все своє життя, все створила своїми руками. Все з нуля. І я розумію, що добрих людей більше, ніж поганих. Люди приймають у себе, раді ділитися всім. Але як би не було десь, удома все ж таки краще», — каже Ольга.
Бувають дні, коли доводиться все кинути та поспішати у льох. До шести разів на день. І сидіти під землею кілька годин. Ольга вже навіть навчилася за звуком та повідомленнями у телефоні визначати, коли варто хвилюватися. Цей раз, під час нашого приїзду, не є винятком. Разом з Ольгою ми знову опиняємося в укритті.
Проходить час, Ольга телефонує меру. Тому самому Юрієві, з яким знімальна група вже бачилася.
«Юро, ти вже вийшов із підвалу? Писали, що сюди летить», — каже вона.
І так щодня. Роботи у саду під звуки війни. Ольга каже – не здамося. Нехай не сподіваються. Дорогою назад ми знову заїжджаємо в міську раду. Середина дня, а підвал уже пустий. З метою безпеки робочий день тут скорочений. Перед тим як піти, робітниці складають монітори таким чином, щоб вони не розбилися від ударної хвилі.
