Це — версія матеріалу українською.
Оригинал на русском — здесь.
Олексій Ануля розповів, що потрапив у полон після бою 9 березня у селі Слобода Чернігівського району. «Я 12 годин пролежав у канаві, потім ще 12 годин виповзав у сусіднє село. Через оточення. І просто був помічений місцевою жителькою, яка мене й здала росіянам у полон. Я сам у полон не здавався».
Захопити Олексія окупанти намагалися близько 40 хвилин. За його словами, зрозумівши, що потрапив в оточення, він спробував сховатися на цвинтарі, але його почали тіснити до поля: «За мною залишалися ще два випалені будинки, куди, теоретично, я б ще міг встигнути. Але далі було чисте поле. І це загрожувало пострілом у спину. Тоді я вирішив просто піти їм назустріч під виглядом місцевого жителя. Підняв руки. Звісно, був серйозний адреналін, коли їх побачив так близько. У мене в руках були яйця та цукерки, які мені дали місцеві. Я намагався переконати їх, що я просто місцевий житель, який вийшов на пошуки їжі. Адже треба щось їсти. Не знаю, наскільки їх переконав. Але
коли вони зняли мій капюшон і побачили поранення, відразу відступили на крок назад, направили на мене зброю і почали бити, примовляючи: та ти укроп, ми вас всю ніч кришили!
Коли вдарили прикладом по потилиці, я впав. Мене почали грабувати. У полон ніхто мене брати не збирався. Але коли почали знімати ремінь, а на ньому було написано “Пентагон”, вони вирішили, що я найманець. Тоді зробили нашийник із ременя та потягли до паркану, щоб показово розстріляти перед своїми сержантами».
Те, що відбувалося, Олексій порівнює з нападом дворової шпани:
«розумієш, що вони всі тобі до пояса, але в них автомати, а я поранений — ліва рука взагалі не функціонувала».
У той момент, згадує Олексій, він уже не мав жодного бажання хапатися за життя. Він згадує, що попросив зателефонувати дружині, а коли пролунали перші два постріли, повернувся у бік тих, хто стріляв. Тоді, каже він, окупанти заявили, що зрозуміли, що він кадровий військовий, і почали знущатися ще сильніше.
«Ці постріли почув їхній командир. Він під'їхав на гусеничній техніці і почав розбиратися, хто я такий і як так склалося, що територія була в окупації вже кілька днів, а його солдати не додивились. У нього були претензії щодо того, як я тут опинився і як його солдати оглядали це село. Командир зв'язався з генералом і забрав мене із собою. Як пізніше з'ясувалося, тоді мої пригоди лише почались», — каже Олексій.
Він розповів, що вже після звільнення він приїжджав на те місце, де попав у полон.
«Я бачив той паркан, де мене хотіли спочатку розстріляти. Не було команди брати у полон. Просто справа випадку і така доля.
Коли я стояв навколішки, у цей паркан було зроблено два постріли. Коли ж ми приїхали туди з журналістами, паркан був весь у дірках. Що дозволяло припустити, що там не один розстріл був», — заявив Олексій Ануля.
Пораненого Олексія, зв'язаного, з мішком на голові та заліпленими скотчем очима, згодом привезли до барака на якійсь фермі. Там він побачив інших військовополонених — теж із мішками на головах, а також солдатів армії РФ. Вразило те, що вони були одягнені абияк — у рваних кросівках і в'язаних кофтах.
На допит Олексія доправили до людини, яку він ідентифікував як генерал-лейтенанта Поплавського. Спершу Олексій стверджував, що він місцевий мешканець, але генерал у цю історію не повірив.
Приставивши до голови Олексія пістолет, він сказав, що дає йому хвилину, щоб розповів, хто він.
Тоді Олексій сказав, що він — водій, який возив гуманітарну допомогу до місцевого пологового будинку і потрапив під обстріл,.
«Мене почали допитувати. Запитували, хто стріляє по місту. Я говорю: ви ж і стріляєте. Він розігнався, піна ротом пішла, почав плюватися. І почав мене бити ногами», — згадує він.
Після допитів Олексія з іншими полоненими завантажили в «Камаз», усередині якого лежали трупи та мішки з картоплею, і чотири години везли у «катівню». Після приїзду Олексія сильно побили, а потім змусили повзти зі зв'язаними руками.
А коли в нього знайшли медаль товариша, за нього взялися серйозно, піддавши тортурам, знущанням. Під час ефіру Олексій розповів, що йому встромляли ніж у ступню, підвішували на кілька днів, зв'язавши подовжувачем, а також неодноразово намагалися зґвалтувати.
У одного з катів був настільки добрий голос, що Олексій зрозумів: він зовсім не розуміється на людях, оскільки завжди вважав, що люди з таким голосом не можуть чинити такі звірства.
Олексій перебував у полоні з березня до грудня 2022 року. Він каже, що розумовий процес не припинявся — голова постійно працювала. Навіть краще, ніж зараз.
«Постійно йшов аналіз у голові. Найменший скрип у коридорі, стукіт, ходьба — я вже вираховував, хто це йде. Я знав наперед, який буде режим їжі — лушпиння від гречки чи перловки. Я вираховував, що треба два дні протриматися, бо на третій буде лушпиння від перлівки, і це буде ситніше. Я все вираховував. Як тільки в мене зупинявся розумовий процес, час починав тягнутись. Час не йде. Відразу починалася паніка, глухий кут», — сказав Олексій.
В етері програми ведуча запитала — як вдалося не обізлитися на світ і продовжити жити, а також згадувати та розповідати про це?
«Я збожеволів, просто по-своєму. У мене також є психічні відхилення якоюсь мірою», — сказав він.
Однак з часом, те, що сталося, сприймається ним як сухі факти.
«Я вже не тримаюся за це, наче це все моє життя. Це частина мого життя, яке є», — додав він.
На думку Олексія, про це важливо говорити. Якщо цього не робити, то надалі у полонених набагато менше шансів на реабілітацію та повернення до життя.
«Люди виходять із полону, закриваються у собі, розлучаються із сім'ями. Я не хочу, щоби це відбувалося. Я хотів почати, щоби хлопці продовжили це, але ніхто не хоче», — додав Олексій.
