Це — версія матеріалу українською.
Версия на русском — здесь.
Оманлива легкість жанру
— У спектаклі Stulbā dzīve / Stupid life бере участь культовий британський гурт The Tiger Lillies. Як вам вдалося її залучити?
— А вони самі запропонували нам спільний проект. У них із українським гуртом Dakh Daughters спільна естетика, схожий стиль — це фрик-кабаре. Рік тому лідер гурту Мартін Жак приїхав до нас у місто Вір, і ми почали обговорювати ідею вистави. Для нас було важливим ще й те, що The Tiger Lillies — великі друзі України. Вони стали одним із перших західних гуртів, який після початку повномасштабної війни приїхав на гастролі в Україну. Це було минулого літа. І цього року вони знову побували з концертами у Львові та Києві. The Tiger Lillies голосно заявляють про свою позицію та всіма силами підтримують нашу країну.
Вони не з чуток знають, що таке війна, їм знайомий сигнал повітряної тривоги, вони спускалися до бомбосховища, чули розриви бомб.
Минулого року The Tiger Lillies записали дуже потужний альбом Ukraine і всі виручені кошти від його продажу спрямовують на допомогу Україні.
— Як у вашій британсько-українській компанії з'явилася Латвія?
— Коли ми з Мартіном зрозуміли, що у нас може вийти спільний проект, ми почали шукати партнерів. У нас не було ні репетиційної бази, ні майданчика, ні грошей… Я представив пітчінг проекту на засіданні Союзу театрів Європи. Там ним зацікавився театр «Дайлес», який також є членом цієї організації. І минулого року, коли театр зі спектаклем ROTHKO гастролював у Парижі, ми з директором театру Юрісом Жагарсом почали опрацьовувати деталі проекту. Юріс сказав: «Окей, давайте спробуємо» — і театр «Дайлес» вирішив ризикнути, вклавшись у цей проект. Інших спонсорів в нас не було.
— Як у спектакль вписалися латвійські актриси Іева Сеглиня, Еріка Еглія-Гравеле та Ілзе Кюзуле-Скрастиня?
— Чудово вписалися.
Вони чарівні, талановиті та дуже швидко увійшли до естетики фрік-кабаре.
На них у цій виставі лежить дуже велике навантаження, тому що вони присутні на сцені з першої до останньої миті.
— Про що взагалі ця вистава?
— Він про серйозні речі, але у легкій формі. У нашому репертуарі є дуже потужні спектаклі, що ґрунтуються на документальному матеріалі, наприклад, Dance Macabre або «Серце матері». Вони дуже сильно б'ють по нервах, по серцях — глядачі на них плачуть. Але від західних продюсерів ми часто чуємо: «Це все чудово, але чи не можна чогось більш легкого? Західні люди хочуть піти до театру та приємно провести час». Тому цей
спектакль буде такий провокаційно-оманливий. Там багато музики, багато гумору, але при цьому ми торкаємося найболючіших точок. Це буде, як американські гірки
— люди відчують дуже яскраві емоції. Тож, думаю, нудно не буде. Постараємося, щоб люди пішли у гарному настрої, але при цьому не з порожньою головою, а з думками.
— Це буде одноразова постановка чи плануєте продовження?
— Звісно, хотілося б, щоб цей проект жив довго. Побачимо, як на нього відреагує публіка.
«Ніхто з нас не хотів бути емігрантом»
— Як ви опинилися у Франції?
— Коли почалася велика війна, наш театр отримав пропозицію від директорки театру міста Вір у Нормандії, з яким ми вже давно співпрацюємо. Рішення про переїзд для нас було непростим. Ми довго вагалися, але в результаті вирішили, що все-таки набагато більше користі принесемо, якщо виступатимемо за кордоном, ніж працюватимемо простими волонтерами в Україні. І за ці два роки ми дали вже понад 300 виступів по всьому світі.
— Ваші артисти переїхали до Франції разом із сім'ями?
— Так, усе із сім'ями. Колектив у нас переважно жіночий, у багатьох чоловіки лишилися в Україні. Це дуже складний, підвішений стан. Ніхто з нас не хотів бути емігрантом. Я особисто точно усвідомив, що не хочу.
Наша сім'я вирішила наступного року повертатися до України.
— Хоч би як закінчилася війна?
— Ну, під російську окупацію ми, звісно, не поїдемо. В однієї з наших дівчат батьківський будинок залишився на окупованій території. Її батьки, вчителі української мови, на щастя, зуміли виїхати, але в їхньому будинку зараз живуть російські солдати — сплять на їхніх ліжках, їдять з їхнього посуду.
Як тільки ти собі уявляєш, що твій дім, у якому ти виріс, топчуть чоботами ці виродки, стає нестерпно.
— Чи ви відчуваєте, що Захід втомився від війни, що люди вже не так гостро на неї реагують?
— Безперечно, люди втомлюються від негативних новин.
У якийсь момент, незважаючи на всю жахливість того, що відбувається, ці новини для них стають просто інформаційним шумом.
Думаю, що останній російський злочин — коли було обстріляно дитячу лікарню в Києві — у світі ніхто вже особливо й не помітив. Але ми не збираємось тиснути на жалість. Ми говоримо про те, що Україна зараз захищає майбутнє всього світу. І наше головне завдання — достукатися до сердець.
— Ви — батько-засновник фестивалю сучасного мистецтва GogolFEST, який в Україні був неймовірно популярним. Що з ним зараз?
— Він досі існує. Ми робимо інтервенції на різні європейські фестивалі – були у Гамбурзі, Осло, Берліні. GogolFESTнікуди не подівся, і в жовтні він проходитиме в Запоріжжі.
— Але ж це зовсім поряд із лінією фронту!
— Мерія міста нам сказала: нам зараз дуже потрібен цей фестиваль,
люди повинні відчути, що десь поруч є нормальне життя, що є, за що боротися.
— А як взагалі зараз справи з культурним життям в Україні? Я знаю, що багато театрів працюють.
— І театри, і виставки. У Києві пройшов музичний фестиваль Atlas weekend, який зібрав понад сто тисяч людей. В умовах війни це гігантська цифра. Так, людям в Україні непросто, вони втомилися, вони у постійному стресі.
Троє людей із нашого театру зараз перебувають на фронті. Двоє вже загинуло.
Це жахлива реальність, яку дуже складно усвідомити людям, які перебувають поза війною.
«Дивне відчуття від цієї свободи»
— З кимось із російських колег ви спілкуєтеся?
— Єдина людина з театрального середовища, яка мені зателефонувала після початку війни, — продюсер Женя Шерменєва, яка сама вже давно виїхала з Росії і живе в Ризі. Вона була єдиною з росіян, хто поцікавився моєю долею.
Та мені й самому не дуже хочеться спілкуватися з ними.
Була лише одна людина з Росії, з якою я підтримував контакти після початку війни, але зараз я і цей контакт згорнув, бо відчуваю, як свідомість цієї людини просочується отрутою імперськості — навіть якщо формально вона проти війни.
— А якщо ви перетинаєтесь на якихось фестивалях із російськими артистами?..
— Ми намагаємося робити так, щоби з ними не перетинатися.
— Навіть із тими, хто засудив війну?
— Розумієте, зараз для України та українців світ став чорно-білим без півтонів. А
більшості росіян, навіть так званим «хорошим», властива імперська свідомість, ось це поблажливе поплескування по плечу: мовляв, ми — представники великої російської культури.
Напевно, цей снобізм мають всі великі нації. Але тут питання пропорцій. Коли в Росії якийсь алкаш кричить: «Я русский!» і лізе у бійку «за Путіна», суспільство це сприймає абсолютно нормально, навіть із якоюсь гордістю. А в інших країнах люди такого соромляться. Я думаю, це відбувається тому, що у Росії не було покаяння за злочини сталінізму, і ця зараза повернулася. Ще 15-20 років тому ім'я Сталіна ніхто не промовляв. А зараз для росіян це «наше все».
— Розкажіть про ваші плани. Чи правда, що наступного сезону ви ставитимете спектакль у нас у Національному театрі?
— Так, є плани поставити виставу за мотивами п'єси «Король Убю» та моєї власної п'єси про людожерів. Про те, як сірість стає домінантою, як нікчема наповнюється амбіціями. Як у людей проникає дух конформізму, як вони крок за кроком віддають своє почуття свободи та гідності, стаючи частиною натовпу, який волає: «Я русский!».
— В одному з інтерв'ю ви говорили про те, що відрізняє Україну від інших країн. Ви назвали це «непричесаною свободою». Це те, чого у західному світі вже давно немає, оскільки там все підпорядковане законам політкоректності та нової етики. Тепер ви самі перебуваєте в Європі і вам, мабуть, теж доводиться якимось чином дотримуватись цих правил гри?
— У травні я був у Лілліхаммері на одній серйозній конференції, присвяченій питанням свободи слова. Там багато говорилося про зміну клімату, про права ЛГБТ, трансгендерів тощо… І коли слово надали мені, то я сказав: «Знаєте, у мене дуже дивне відчуття. Безумовно, боротися за права меншин — це дуже важливо. Але часом
західні інтелектуали нагадують мені людей, які будують пісочні замки на березі океану, коли на них йде цунамі.
Вони захищають свої будиночки, щоби на них ніхто не наступив, а їх самих зараз може змити коричнева хвиля разом із цими будиночками».
Ось ви кажете — свобода. За ці два роки життя у Франції я отримав листів — паперових та електронних — більше, ніж за все своє попереднє життя. Франція славиться своєю бюрократією. І в мене дуже дивне відчуття від цієї свободи. Таке враження, що влада каже: ну гаразд, ви там пострибайте на своїх фестивалях, але далі — ні-ні.
Свобода взагалі не дуже органічне почуття для людини. Нормальна людина боїться свободи.
Він любить говорити про свободу, але, якщо стоїть екзистенційний вибір між стабільністю і свободою, він віддасть перевагу стабільності. Нині світ увійшов у період турбулентності. Усі кричать про різноманітні загрози: зміна клімату, ядерна війна, терористи… Людям хочеться збитися в зграю, на когось перекласти відповідальність. Звідси відродження вкрай радикальних сил як правих, так і лівих.
Я зараз живу у маленькому французькому містечку. Тут спокійне розмірене життя — люди працюють, ростять дітей, роблять сир та кальвадос… Ніхто не думає про те, що на їхню землю може ступити чужий чобіт. А він уже сюди приходив. Тут вся земля вкрита тілами: куди не підеш, всюди військові меморіали часів Першої та Другої світових воєн. Французи пам'ятають, але вже суто теоретично. Їм не хочеться думати про погане.
А думати треба, якщо ти не хочеш впасти у прірву.
