ПРОГРАМА
Програма «Ми з України» виходить українською мовою щосуботи о 18:10 на Латвійському радіо 4. Починаючи з 2023 року програма виходить щоп'ятниці о 20:15. Пропозиції та запитання можна надсилати на електронну пошту [email protected].
Юріс, 17 травня ви досягли найвищої вершини світу, і в руках у вас був прапор України. Як виникла ідея підняти український прапор на вершину Евересту?
Для мене була велика честь підняти прапор України на вершину Евересту. І я був дуже щасливий, що моя мрія здійснилася . Це була друга моя спроба зійти на Еверест. Це все не так легко, вимагає часу, грошей, моральних та фізичних зусиль. Але думка піднятися на Еверест сиділа в моїй голові досить довго. І потім якийсь внутрішній дух сказав мені: «Це треба робити, бо необхідно підняти на Еверест прапор України, тоді воно буде того варте». І з цього все почалося. Тоді я почав шукати гроші і все інше, необхідне для підйому.
Робив це з думкою, що підніматиму на вершині Евересту прапор України.
Для мене це було важливо, бо я дуже часто їздив в Україну, возив туди багато речей, необхідних українським військовим, подружився з солдатами. І навіть брав зброю в руки, щоб захищати Україну. Тому я зрозумів, що хочу зробити таку велику справу. Що може бути благородніше, ніж зійти на Еверест з українським прапором? І ще, я знаю, що більшість українських чоловіків не можуть виїхати з України, бо їм доводиться воювати. Також багато потужних українських альпіністів воюють і не можуть їздити і підніматися в гори. Тому я хотів зробити це на їхню честь.
І ще є одна причина, дуже важлива для мене. П’ятеро моїх друзів — українських військових — загинули, захищаючи Україну.
Двоє з них були альпіністами, один навіть мав позивний «альпініст», позивний іншого — «компас». Я зрозумів, що мені потрібно це для них зробити. І я зробив!
Але, я знаю, що цей прапор, який був на вершині Евересту, має свою історію. Розкажіть про це.
Так, ці два прапори, які я підняв на Еверест, подарував мені почесний консул Латвії в Слов’янську, у якого троє синів загинули на війні. Тому ці прапори мають особливе значення. І я також хотів, щоб цей прапор майорів на вершині і на їхню честь. Відкрию вам таємницю: у мене є таємне бажання, щоб я міг подарувати один із цих прапорів президенту України Володимиру Зеленському.
Так, звісно, ці прапори не можуть десь лежати на поличці у шафі. Але, можливо, краще почати з Посольства України? Можливо першим кроком було б краще подарувати їх Послу України в Латвії?
Я весь час думаю, щоб цій події надати розголосу, поширити, використати, зібрати кошти — усе для того, щоб війна в Україні скоріше завершилася, а ворог був знищений.
Юріс, але шлях до вершини був нелегким, було багато критичних моментів, балансування між життям і смертю. Ви розповідали, що один альпініст з Молдови загинув. Це чудово, що український прапор майорів на вершині, але лише здається, що усе так гарно і легко, це велика праця. Розкажіть про ті нелегкі моменти підйому.
Так, для того, щоб піднятися на 8848 метрів вгору, на Еверест, який є найвищою горою в світі, потрібно багато готуватися, Але я вирішив, що мені потрібно це зробити. Два роки тому я намагався піднятися на Еверест, але мені це не вдалося. Я багато чому навчився з того часу, особливо минулої осені. Я був у Непалі кілька разів, піднімався у гори, навіть відвідував курси льодолазіння там разом з 80 непальцями протягом двох тижнів. Через те, що я поставився до цього дуже серйозно, підготувався, мені це вдалося. Чим вище ви піднімаєтеся, тим складніше і небезпечніше, звичайно. А цього року, якщо я не помиляюся, на Евересті загинуло 11 чи 12 людей, це дуже багато.
Після першої спроби підкорити цю гору ви написали книгу «Шлях до Евересту, що триває». Чи плануєте і цього разу написати книгу про сходження?
Так, планую. Одна з речей, яким я навчився у свого наставника, Теодора Кірша, — записувати щодня все, що відбулося. Тому я вів щоденник, хоча останні чотири-п’ять днів, поки піднімався на вершину, я нічого не писав, бо був настільки зосереджений на сходженні, що навіть не пам’ятаю, котра була година, що було і як. Але перед написанням книги я зв’яжуся з колегами, щоб освіжити власні спогади. Напишу обов’язково, але мені потрібна допомога, як назвати книгу, може, ви, Людмило, допоможете.
Можливо, назва має бути пов’язана з Україною, з її перемогою. «Шлях до перемоги»?
Між іншим, усвідомлення того, що мені треба підняти на вершину Евересту прапор, вірніше прапори України — це мене дуже мотивувало. І я розумів, що просто не можу не піднятися на цю вершину. У мене було таке відчуття, що прапор України, який майорітиме на вершині — це буде така доброзичлива, позитивна миролюбна енергія по всьому світу.
Я справді думав, що це допоможе швидше закінчити війну.
Можливо наступну книгу треба назвати «Шлях до Евересту, який допоможе перемозі України». Юріс, ви великий друг України, як доброволець допомагали збирати кошти і купували необхідну амуніцію для українських військових. Наразі, знаю, що ви також пишете книгу про Україну, і зараз на столі я бачу її «чорновий варіант», якщо можна так сказати.
«Коли їхав до Непалу, то книга вже була майже закінчена. Для мене було задоволенням і честю створити цю книгу з ілюстратором Гатісом Шульцем — я писав текст, а Гатіс створював ілюстрації. Ідея книги полягає у тому, що це мої спостереження. Двадцять п’ять невеличких новел-оповідань про те, що я бачив в Україні як захисник. А Гатіс додав малюнки до моїх оповідань. Ця книга називається «Коли війна стає особистою». Вона справді стала для мене особистою, оскільки, як я вже згадував, п’ятеро моїх друзів на ній загинуло. Наприклад, одна з новел називається «Лопата — теж зброя». Це означає, що траншеї треба рити, і дуже важливо робити це правильно. Друге оповідання, наприклад, про дорожні знаки на дорогах. Це дуже типово для Києва. Дорожні знаки часто перероблені, щоб ворог неправильно їхав, не знав куди їхати. А ще новела про зачіски солдат. Зачіска «козак» — чому вона така, звідки це походить? І це речі, які, можливо, ми щодня не бачимо в новинах, але це те, що я бачив на власні очі.
Це дуже цікаво, але коли ми побачимо цю книгу в крамницях?
Думаю, що через місяць, бо треба це зібрати все і видати.
Що ж, чекаємо на презентацію. Але хотіла б ще запитати ось про що. Коли ви зійшли а вершину Евересту, а це майданчик площею 10 квадратних метрів, що відчували, чи запам’яталась ця миттєвість сходження?
Як тільки я дістався вершини, то одразу вклонився Богу, подякував йому, що я живий, за його батьківську допомогу мені в цій справі. Я хотів швидко сфотографувати прапор України на вершині та інші речі. Там, на вершині, ми провели близько години. Було дуже вітряно та холодно. До того ж я дуже хвилювався, тому що був виснажений і зрозумів, що спускатися вниз буде непросто. Тож
коли я піднімався вгору, я подумав: «Божевільний, тобі ще доведеться спускатися».
Тому не було ейфорії, якої можна було очікувати. Я був щасливий, що зробив це, просто був спокій. Так що, вибачте, нічого романтичного не було, бо я думав про те, що треба ще спускатися, повернутися цілим і неушкодженим. Але всередині був спокій, а тепер я ще відчуваю дуже велике задоволення, відчуваю, який великий тягар знято з моїх плечей. Тепер усе зроблено, і я можу жити спокійно.
Ви підкорили сім нійбільших вершин на семи континентах. Чи будуть ще вершини у вашому житті?
Гадаю, будуть, але насправді мені зараз потрібно трохи відновитися. У мене голос сів, горло болить. Я дуже схуднув, болить голова. Мені постійно хочеться спати. Мені треба оговтатися, я повинен закінчити книжки, але я впевнений, що буде ще вершина.
Але допомога Україні продовжуватиметься?
Так, звісно, це також моя вершина. Тепер я маю використати те, що я зробив, щоб зібрати гроші на різні речі для військових, на поїздку в Україну. Мої сили тепер підуть на допомогу Україні.
- Наступна програма «Ми з України» лунатиме в ефірі 9 червня о 20:15 на хвилях Латвійського Радіо 4.
