Це — версія матеріалу українською.
Оригинал на русском — здесь.
Прем'єра цього фільму, який став копродукцією Канади, Франції та України, відбулася у лютому на Берлінському кінофестивалі, де вона отримала два призи та високі оцінки критиків. З того часу картина вже об'їхала півсвіту і здобула кілька інших нагород. Тепер її буде представлено і на Форумі документального кіно Baltic Sea Docs.
Реакція публіки на нього скрізь однакова – шок. Розмови солдатів зі своїми близькими — переважно дружинами і матерями — стають колективним голосом всього російського суспільства, обдуреного пропагандою і повністю дегумінізованого. Для невидимих героїв фільму «визвольна місія» російської армії виливається в низку злочинів, «найм'якшим» з яких можна назвати мародерство. («Я тут поцупив тобі трохи косметики, правда, це лише пробники». — «Ну нічого, будуть сувеніри з України… А спортивних костюмів там не було?»).
Розмовляючи зі своїми близькими, солдати обговорюють вбивства та тортури, розповідають про наказ вбивати мирних жителів, якщо вони видадуться їм підозрілими. Хтось зізнається: «Я, Настя, у тебе ненормальний. Я все тепер можу. Я людей убивав. Ти на мене нормального не чекай». Хтось хвалиться листом, отриманим від дочки: «Ліза написала: “Прошу тебе, швидше вбивай усіх українців та приїжджай додому”».
Головний стилістичний прийом фільму – контраст. Тут одночасно і конфліктують, і перебувають у логічній гармонії дві паралельні реальності. За кадром звучать голоси російських військових та їхніх дружин (причому останні часом навіть агресивніші за своїх чоловіків: «Ви давайте там, кришіть бандеру на шашлик»), а в кадрі ми бачимо українські міста та села, людей, які намагаються зберегти якусь подобу нормального життя .
Ось рибалки ловлять рибу з підірваного мосту. Ось компанія бабусь обідає на вулиці біля свого під'їзду — супчик зварений на багатті, у будинку немає ні електрики, ні газу. А ось відпочивальники на озері — дорослі приймають сонячні ванни, діти плескаються у воді, і тільки придивившись, ти розумієш, що на іншому березі зруйнована бомбардуванням будівля.
Візуальний стиль фільму видає руку майстра (оператор — відомий британський кінематографіст Крістофер Нанн). У фільмі навмисне немає ні крові, ні поранених, ні трупів. Зображення дуже лаконічне, переважно це довгі статичні кадри без присутності людини. Зруйновані мародерами і квартири, що вигоріли, знищені будинки… Забиті мішками з піском вікна, понівечена шкільна актова зала, розбите піаніно…
Але у всьому цьому апокаліпсисі оператор знаходить своєрідну трагічну красу, яка робить зображення ще щемливішим.
Написане від руки слово «люди» на паркані якогось будинку — чи не єдиний графічний символ у всьому фільмі — виростає до розмірів метафори. «А ти впевнений, що це люди?» — каже одна із дружин військових, маючи на увазі українців.
…Дивитися це кіно важко, часом нестерпно. Але дивитися його треба.
Що в нього вкладала сама авторка Оксана Карпович, вона розповіла в інтерв'ю для LSM+. Розмова відбувалась англійською мовою.
— Щойно прем'єра фільму «Intercepted» пройшла у Києві. Чи відрізнялася вона від берлінської, нью-йоркської та будь-якої іншої?
— Так, відрізнялася. Публіка в Україні реагує набагато емоційніше. Наші люди, як і раніше, живуть в умовах війни, і та реальність, яка показана в нашому фільмі, набагато ближче до нас, ніж до будь-кого іншого. Відрізнялися й питання, які мені ставили глядачі в Україні. Наприклад, мене запитували, чому у фільмі серед інших військових злочинів російської армії не було згадано зґвалтування. Що я можу відповісти на це? Так, ми знаємо, що зґвалтування часто використовувалися російською армією як інструмент для приниження та придушення. Є відома перехоплена розмова російського військового з його дружиною, яка закликає його ґвалтувати українок. Але ми навмисно від нього відмовилися — у фільм неможливо вмістити все, і нашим завданням не було запротоколювати весь список злочинів.
— Чи були у вас хоч найменші сумніви щодо достовірності цих записів?
— Усі ці записи доступні у відкритих джерелах, від початку війни їх регулярно виставляла на свій ютуб-канал Служба безпеки України (СБУ). Як у художника та кінематографіста, у мене не було мети довести їхню достовірність. З першого моменту, коли я їх почула онлайн, я зрозуміла, що це дуже важливий матеріал, з яким я маю щось зробити.
Особисто для мене ці записи цінні не лише тим, що їхні герої розповідають про анатомію війни, а й тим, що вони дозволяють багато чого зрозуміти про російське суспільство.
Адже не менш важливим є і те, що кажуть їхні родичі на іншому кінці телефонної трубки. Війна в Україні — одна з найдокументованіших подій в історії людства. Існує безліч свідчень цієї війни, але є ризик, що в цьому потоці інформації може загубитися щось дуже важливе. Я хотіла, щоб ці голоси були збережені як документ для майбутнього, незалежно від того, як закінчиться ця війна.
— Чи можна ідентифікувати цих людей? Чи можуть ці записи бути доказом їхніх злочинів у суді?
— Оскільки ці розмови були перехоплені спецслужбами, то з юридичної точки зору, такий доказ вважається сумнівним. Але наскільки я розумію, ці записи використовуються як додаткове свідчення у розслідуванні злочинів російської армії в Україні. Існує безліч розслідувань, зроблених журналістськими організаціями як українськими, так і зарубіжними. Наприклад, розслідування New York Times. Деякі люди, які беруть участь у цих розмовах, ідентифіковані, і ми маємо інформацію про них. Журналісти навіть їм дзвонили, щоб переконатися, що на тих самих записах чути саме їхні голоси. Але для мене як для художника та кінематографіста ідентифікація не була метою – я виконувала інші завдання.
— Як ви справлялися емоційно з такою кількістю шокуючого матеріалу?
— Так, зізнаюся, мати справу з таким масивом записів було мені нелегко. З іншого боку, слухати ці розмови, аналізувати їх, працювати з ними — усе це допомагало мені мобілізуватися. Я розуміла, що роблю щось важливе. У нас була чудова міжнародна команда, без якої я не змогла б зробити цей фільм. Це не лише дуже талановиті творчі особистості та професіонали з бездоганною етикою, а й просто дуже сильні люди. Особливо хочу відзначити нашого монтажера Шарлот Террес. Вона була єдиною з усієї команди, яка провела з цими записами так багато часу, як і я. При тому, що вона не розуміє російської і ми робили для неї переклад цих записів французькою. Загалом у фільм увійшли 76 епізодів розмов.
— Мене вразило, наскільки спокійними у вашому фільмі виглядають українці. Якийсь буддистський спокій.
— Це те, що я з подивом виявила у нашому суспільстві, коли почалася війна. Я тоді працювала як продюсер із представниками міжнародної преси — на початку війни в Україну приїхало багато іноземних репортерів. Найдовше – 5 тижнів – я працювала з групою журналістів з англомовної «Аль Джазіри». Ми часто виїжджали до звільнених від окупації районів Київської та Чернігівської областей. Це були досвідчені люди, які багато років висвітлювали різні конфлікти по всьому світу. І я дуже добре пам'ятаю, як одного разу у березні 2022-го ми поїхали на місце чергового обстрілу. Там були великі руйнування, жертви. При цьому
довкола стояла цілковита тиша. Місцеві жителі просто мовчки розчищали сліди бомбардування, забирали сміття, намагалися якось допомогти один одному.
І один із журналістів тоді сказав: «Якби таке трапилося на Близькому Сході, тут уже стояв би крик і плач». Потім ми знімали черги по гуманітарну допомогу, і там теж все було організовано і спокійно — жодного ажіотажу, ніякої тисняви.
— Про що це, на вашу думку, говорить?
— Я думаю, що це говорить не лише про дух опору українців, а й про їхній глибокий рівень прийняття реальності. Ми просто не можемо дозволити собі щоразу, коли відбувається чергова атака, реагувати надто емоційно. Нам потрібно вижити, і спосіб цього виживання — зберігати спокій. Саме тому ми вирішили зафіксувати у своєму фільмі цю тишу і цей спокій.
Іноді для мене найпрекраснішим зразком опору були люди, які просто розчищали після бомбардування свій будинок, намагаючись перетворити своє життя на якусь подобу нормальності.
— Як ви шукали місця для зйомок?
— Із самого початку ідеєю фільму було створити відчуття руху, такий собі варіант road movie. Мені також хотілося показати широту України. Це ж велика країна, і регіони там дуже відрізняються один від одного. Ми розпочали зйомки на півночі Києва, у місцях, які були окуповані протягом місяця на початку війни, потім поїхали на схід та південь у бік Харківської та Миколаївської областей. Ми знімали там до та після українського контрнаступу у вересні 2022 року, що дало нам змогу показати ці місця на різних етапах війни. Деякі точки перебували в окупації по 6 місяців.
— Розкажіть про вашого оператора Крістофера Нанна.
— Кріс має давні взаємини з Україною. Вперше він сюди приїхав понад 10 років тому і закохався у цю країну. Багато років він знімав на Сході України, до Донецька він потрапив ще до того, як туди 2014-го вторглася російська армія. Був поранений. Це наша друга з ним співпраця. Мою попередню стрічку ми теж зняли тут в Україні (фільм «Don't worry, the doors will be open» (2019) знімався у київських приміських електричках, де розмови звичайних пасажирів показували настрої в українському суспільстві після Євромайдану та агресії Росії у 2014-му — прим. ред.). Не можу уявити, щоб мені довелося працювати з кимось іншим. Хоча Кріс не українець, він бачить цю країну так само, як її бачу я. Я йому на 100 відсотків довіряю і це робить нашу роботу дуже ефективною.
— Як реагувала на ваш фільм західна публіка?
— Я щаслива, що фільм має такий успіх і може так широко подорожувати світом. Скрізь люди виявляють більший інтерес до того, що зараз відбувається в Україні. Але на деякі питання публіки мені важко відповісти, тому що фільм провокує справді серйозні дискусії, які торкаються питань історії України та Росії, їхніх взаємин. Іноді такі речі буває складно пояснити у рамках формату короткої сесії запитань-відповідей.
— Наприкінці фільму ви показуєте російських військовополонених в Україні. Вони обідають у їдальні – умови дуже комфортні. Чи правда, що ви змінили обличчя цих людей?
— Це було важке рішення, ухвалене нами під час фінального монтажу фільму. Зважилися ми на це з різних причин, головна з яких — серед цих полонених є й українці. Це люди з окупованих територій, які були насильно мобілізовані до російської армії. Вони не хотіли йти на війну проти своїх співгромадян, але вони не мали вибору. У результаті вони потрапили в полон, будучи у складі російської армії. І якщо ми хочемо отримати назад наші регіони як частину України, ми маємо думати про те, що ці люди повернуться, думати про їхню безпеку. Тому ми вирішили змінити їхню ідентичність.
— Про що буде ваш наступний фільм?
— Одна з тем, яку мені хотілося б вивчити глибоко, — сталінські репресії 1937-38 років. Моя прабабуся була заарештована у Києві 1937-го та засуджена як ворог народу. Коли я росла, я завжди знала, що її було вбито ні за що. Тепер, на тлі російського вторгнення в Україну, тема репресій, тоталітаризму та державного насильства стає для мене ще більш актуальною. Мені здається, це дуже важливо — подивитися, наскільки сьогоднішня війна пов'язана з нашим минулим.
— Українська назва фільму «Intercepted» — «Мирні люди». Кого ви маєте на увазі — українців чи — саркастично — росіян?
— Я мала на увазі росіян. В жодній іншій мові я не чула, щоб так часто вживали слово «мир». Коли я працювала над фільмом, я звернула увагу на якісь слова-поняття, які регулярно використовувалися в побутовій мові героїв, – «дім», «земля», «батьківщина»… Слово «мир» було одним із них. Усі ці слова не просто важливі для кожного з нас як базові поняття, вони ще й несуть у собі позитивний зміст. Але у розмовах росіян ці слова повністю знецінилися, стали агресивними, набули відтінку ненависті. Тому я назвала фільм «Мирні люди». У цьому немає сарказму, у цьому є трагедія.
