● Це — авторська версія тексту українською.
Авторскую русскую версию текста можно прочитать тут.
Tulkojums latviski pieejams šeit.
«Оксаночко, — сміється Наталя в слухавку, коли нарешті випала хвилина хоча б просто привітатися. — Я щойно повернулася з походу з нашими дітками. Уявляєте — ми так чудово відпочили! Стільки пригод, насміялися так!»
У цій одній фразі вся Наталя —
дуже позитивна, яскрава, щедра на емоції, добрі слова та вчинки психологиня з Чернігова Наталя Ющенко, яка абсолютно випадково опинилася в Смілтене.
«Наталко, а в Латвію як ви потрапили?» — запитую я, коли з'явилася можливість поговорити. У неї особливий дар — навіть найважчі події вона подає досить м'яко, але не пасуючи перед ними.
«Така історія... розумієте, нас сюди латиш один привіз. Ми думали, не доїдемо: нас або розстріляють, або потрапимо до в'язниці десь у Білорусі. А зараз я так вдячна тому чоловікові. Він нас вивіз з України, привіз до Латвії, у Смілтене. Так ми з сином тут і залишилися».
Наталя з сином у перші дні війни виїхала з рідного Чернігова в село до своєї бабусі. Думала, там буде простіше й безпечніше жити, ніж у місті, яке вже було під постійними обстрілами. Але простіше не стало... Село в день приїзду Наталії потрапило в окупацію.
«33 дні в окупації. Ми з сином щодня прощалися.
До всього жаху, що відбувається навколо, синові ставало дедалі гірше: почастішали астматичні напади, а ліків уже не було».
Наталя розуміла, що намагатися виїхати — ризик, адже російські військові не випускали цивільних із села, та й єдиною дорогою виїхати можна було тільки через Білорусь.
«Я вкотре пішла по селу шукати когось, хто хоче виїхати. Майже всі відмовлялися — боялися. І, на моє щастя, я випадково познайомилася із сімейною парою з Латвії. Так я в Смілтене й потрапила».
У глави латиської родини був свій бізнес у Чернігові. Коли війна почалася, він із дружиною, як і Наталя, поїхав у село сподіваючись на безпеку.
Усі 33 дні окупації Наталя вела щоденник. Каже — вірила, молилася, промовляла вголос — «ми виберемося з окупації». Каже, були моменти, коли доводилося йти до російських солдатів і просити про виїзд із села.
І мама, звичайна мама Наталя, їх перемогла. Любов'ю до дитини та колосальною вірою. Проти зброї та ненависті.
Це абсолютно точне моє відчуття, коли я слухаю Наталю. Неймовірно.
«Ми з сином вирішили одразу, що він піде до школи в Латвії. І, коли заповнювали в самоврядуванні документи для навчання, я сказала, що я психолог і маю досвід роботи з дітьми. І якщо потрібен волонтер-психолог для українських дітей, то я готова», — продовжує Наталя.
Вона — практикуючий психолог із двадцятирічним стажем. До війни в Україні працювала і з дорослими, і з дітьми різного віку. А з початком Антитерористичної операції (АТО) на сході України разом із колективом чернігівських психологів почала займатися ще й з українськими військовими: «Війна не робить людину здоровішою. Навіть якщо воїн зовні фізично здоровий, то психічно кожному потрібна була допомога. Тому ми створили Центр реабілітації та підтримки учасників АТО та їхніх родин. Я була повністю занурена в роботу, ми за цей час накопичили серйозний практичний мілітарі досвід».
Наталя каже, що
дуже картала себе за те, що довелося виїхати з Чернігова.
Психологічна реабілітація військових нині в Україні так само затребувана, як і фізична. Однак згодом зрозуміла — тут, у Латвії її професійна робота також потрібна і важлива, і цієї роботи дуже багато.
Менш, ніж за місяць, Наталі зателефонували з місцевого самоврядування — запропонували роботу. На той момент приступити вона могла без підтвердження диплома психолога. Оплата праці була невелика, але для Наталі, яка любить людей і свою роботу, все було в радість.
«Я працюю з українськими дітьми як психолог. Крім того — беру участь у комісіях, які виносять рішення щодо особливих потреб для дітей. Якщо потрібен дефектолог, логопед, або, наприклад, спеціалізована школа, а дитина при цьому з України, то і спеціаліст психолог, який робить скринінг стану дитини, теж має бути українцем. У мене було два випадки, коли я брала участь у таких комісіях оцінювання, і тепер у дітей є додаткові години логопеда».
За рік Наталя підтвердила свій диплом, а пізніше з'явилася в реєстрі психологів Латвії.
Крім того, розпочала співпрацю з латвійським Червоним Хрестом, пройшла навчання в Угорщині і зараз є тренером з першої психологічної допомоги.
● Тренинг по первой психологической помощи для украинцев в Риге. Центральное бюро Латвийского Красного Креста.
Наталя — абсолютно світла людина. Свою розповідь про себе вона щедро, але гармонійно «приправляє» професійними порадами. Ось для нас, українців: «Якщо ви не можете знайти себе і навколишнє ніяк не стає “своїм”, робіть те саме, що робили вдома. Садили вдома квіти? Садіть і тут! Готували вдома особливі сімейні страви? Готуйте й тут!». І ще: «Не потрібно нічого боятися. Чим більше ми боїмося — тим більше стискуємо себе, робимо несміливими. І як наслідок — це справді може вплинути на результат. Усе взаємопов'язано!»
Якось само собою організувалося з перших днів Наталі в Латвії, що з кожною українською сім'єю, яка приїжджає до Смілтенського краю, вона зустрічається як психолог-волонтер: «Знаю всіх українців у нас тут. Була навіть у найдальших селах.
Перезнайомилася з усіма, перезнайомила людей. А потім думаю — а чому б не організувати українську громаду тут, у Смілтене?»
Так Наталя стала засновником і керівником громадської організації допомоги українцям у Смілтенському краї Nadija. Згуртувала всіх українців краю — а їх тепер понад вісімдесят.
● В Смилтене.
«У кожній родині якась біда: є поранені, загиблі або на передовій зараз. Залишатися одному не можна, це не зовсім правильно. Адже спілкування теж терапія, разом легше переносити труднощі. Ми постійно зустрічаємося, постійно проводимо заходи, збираємо кошти для ЗСУ. Допомагаємо хлопцям-військовим на Харківському напрямку».
Якби могли — допомагали б узагалі всім, каже Наталя. Але обрали Харківський напрямок: у Смілтенському краї багато харків'ян, і для них це дуже важливо. У багатьох навіть будинків там не залишилося.
Окрім своєї громадської організації, Наталя часто бере участь у різноманітних партнерських проєктах як психологиня. Її син, такий же активний молодий чоловік, добре розмовляє латиською, закінчив одночасно українську та латиську школи і ось уже другий рік навчається в Ризькому технічному університеті.
«Як я вдячна людям у Смілтене! Нам допомагали і допомагають досі. Син, завдяки місцевій школі, зміг гідно заговорити державною мовою, і це, звісно, допомогло йому вступити до ВНЗ. Латвія — прекрасна країна. І я їй дуже вдячна!»
Запитую в Наталі про плани на майбутнє.
«Війна навчила далеко не планувати. Мову вчу:
зі знанням мови в мене як у психолога відкриваються зовсім інші горизонти.
Також дуже зацікавлена у співпраці з іншими громадськими організаціями. Моя мрія — підтримка українок тут у Латвії. Вони заслужили на це. Син здоровий, і я щаслива».
● Проведение тренинга по сохранению ментального здоровья для украинских женщин в Даугавпилсе.
Наталя каже, що все в житті в результаті облаштується якнайкраще. Тільки потрібно дати час, вірити в себе і діяти. Я знаю — у цієї миловидної невисокої дівчини все вийде.
Один раз вона вже перемогла.
● В Риге.
