● Це — авторська версія тексту українською.
Авторскую русскую версию текста можно прочитать тут.
Tulkojums latviski pieejams šeit.
На початку березня він уже був на ризькому автовокзалі — зустрічав, видавав одяг та їжу, розселяв українських біженців з командою волонтерів Young Folks! Через цей пункт прийому за два роки пройшло понад 40 тисяч людей.
Власна депресія видалася чимось незначним у порівнянні з бідою тисяч розгублених, нещасних людей.
Коли їхній потік зменшився, Едгарс вирішив, що його знання та вміння будуть кориснішими в центрах роботи з біженцями, став проводити заняття з дітьми з навичок роботи з комп'ютером, а дорослих знайомить із культурою та традиціями Латвії з елементами розмовного клубу.
Поруч із ним у перші місяці повномасштабного вторгнення Росії в Україну тисячі громадян Латвії надавали допомогу жінкам, дітям, пенсіонерам. Це був прояв милосердя, співчуття, доброти та безкорисливої підтримки. І потрясіння, бо біженці прийшли звідти, звідки їх, як ми всі наївно вважали, не мало бути — з Європи. Ними стали ті, з ким пов'язувала спільна історія, друзі та родичі, цінності, устремління та прихований страх, що потворна імперія не згинула повністю.
За даними ООН, понад шість мільйонів людей залишили Україну. За їх кількістю країна увійшла до п'ятірки держав походження біженців та осіб, які потребують міжнародного захисту — поряд із Сирією, Афганістаном, Венесуелою та Південним Суданом. Тобто землями, де з різних причин ідуть внутрішні конфлікти, а не через вторгнення ззовні.
Згадує Надія Вороняк: «1 березня 2022 року я була вже у Латвії.
У кошмарному стресi, розгублена, спустошена. Валіза в руках, плутанина в голові.
Добре, що у мене в Цесісі хороші знайомі, і я поїхала до них. Вони мене прийняли, розмістили, забезпечили всім необхідним. Але шоковий стан та панічні атаки не проходили». Надія до війни була успішним коучем та наставником, керувала HR відділами у великих компаніях і думала, що знає, як подолати свої психічні проблеми. Але тут зрозуміла, що сама не впорається.
«Я прочитала в одному з телеграм-каналів оголошення про надання безкоштовної психоемоційної допомоги українцям і вирішила звернутися, – розповідає вона, — “ЖИТТЯ після травми”, так називається проект. Там мене дуже підтримали і вже за місяць, у квітні я почала співпрацювати з ним, щоб допомагати іншим, хто постраждав від війни».
Схожим чином вчинила Ірина Лисенко, волонтер з Армії Спасіння. Залишивши під вогнем російських військ Маріуполь у березні 2022 року, вже у травні вона в Ризі в офісі організації розвантажувала ваговози з речами першої необхідності, одягом та їжею, які надходили для українських біженців, годувала та заспокоювала людей: «Я всередині практично померла, коли ми тікали з міста, а на узбіччі дороги стояли розстріляні машини. На їхньому склі були приклеєні аркуші паперу з написом “Діти”, але це не зупинило цих бузувірів. І тільки коли я сама почала надавати допомогу людям, я потроху почала оживати».
Ні Надія, ні Ірина, ні сотні інших українців та латвійців до війни не були волонтерами. Люди працювали, займалися бізнесом, навчалися, виховували дітей, будували плани на майбутнє, просто жили.
Коли перша (і найбільша) хвиля біженців схлинула, допомога волонтерів набула інших форм, націлених на нові виклики, насамперед — об'єднання людей і пошук себе в новій країні, подолання стресу та депресії. Надія веде групу в соціальних мережах та проводить онлайн-тренінги, де безкоштовно навчає учасників, як покращити сон, позбутися панічних атак, попередити та виявити симптоми наслідків військової психотравми. Ірина практично щодня приходить до Армії Спасіння, де допомагає організовувати різноманітні майстер-класи, тренінги.
Ось придбали нещодавно кілька швацьких машинок, тепер на них старші жінки роблять дрібний ремонт одягу для всіх охочих. І таких прикладів безліч.
Самотність — це жахливий стан. У чужій країні, де ти відірваний від звиклого укладу, друзів, звичок, знайомих вулиць та будинків — страшний подвійно. Він може зламати найсильнішу людину.
Що ж тут говорити про найбільш уразливі категорії — пенсіонерів, дітей та підлітків. Звичайно, що люди тягнуться один до одного. Проводяться свята, заняття з латиської мови, рукоділля, малювання, кулінарії, спорту, співу — за підтримки муніципальних, громадських та релігійних організацій Латвії. І поряд із біженцями — латвійські та українські волонтери.
На мою думку,
важливо, щоб українці не замикалися у своїй спільноті.
Біль може притупитися з часом, відійти на другий план повсякденних справ, але він назавжди залишиться з нами. Добре, коли поряд є той, хто розуміє чи пройшов через подібне випробування. Але потрібне зусилля над собою, допитливість, бажання ближче дізнатися про нову країну та її чудових людей, щоб розсунути межі сприйняття, налагодити нові контакти та спілкування, і вийти хоч трохи за межі повсякденної буденності.
Щоб жити далі. Для себе, для України, для Латвії.
